Олег Гуцуляк: Модерн, модернизм, Постмодерн и постмодернизм (определение понятий)

170-300x200Модерн – это то, что у нас принято называть Новое время (с его рационализмом и сциентизмом).

Тойнби современность с 1917 г. и назвал Постмодерном потому, что в политику влились иррациональные составляющие европейского духа (их анализировали Ф. Ницше и О.Шпенглер).

Модернизм – это волюнтаристское экстремистское отрицание мира Модерна,

а постмодернизм – это перверсивное не-экстремистское отрицание все того же Модерна.

Отождествлять Модерн с модернизмом и Постмодерн с постмодернизмом нельзя.

Также следует учесть, что в искусстве модернизма среди группы стилей есть и «модерн» (главным образом в дизайне и архитектуре), но его нельзя отождествлять с Модерном.

Если Модерн (Новое время) – это абсолютизация РАЦИО с доведением его до абсурда в гностических практиках коммунизма, фашизма и евразийства,

то Постмодерн – это именно указание на важности, а то и превалировании ИР-РАЦИО (вера, воля, чувства, интуиция).

Ранее Постмодерн сражался именно с Модерном, самоопределялся, так сказать, “апофатически” (т.е. через отрицание предыдущего – Модерна), и оружием Постмодерна  были модернизм (как волюнтаристские экстремистские практики) и постмодернизм (как перверсивные не-экстремистские практики).

Но теперь нужда именно в “катафатическом” самоопределении Постмодерна, предложении новых практик. Некоторые предагают неомодернизм (http://www.mesoeurasia.org/dokumentyi/andrej-pylypenko-manyfest-neomoderna), некоторые – метамодернизм (http://www.mesoeurasia.org/dokumentyi/manyfest-metamodernysta).

Задача Постмодерна состоит в том, чтобы вывести ИР-РАЦИО как освобожденную Деву-Невесту-в-Белом из порабощения в глубинах пещер РАЦИО-Дракона-Модерна (пожурив её за предыдущую инфантильную увлеченность состоянием апокалиптической “Девы-Наездницы-в-Красном”). » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: “Бытие” как “вслушивание в язык” и “фантастическая этимология” и “мифопоэзия” как его практики

WqrZizFKEskВ своё время британский философ А.Н. Уайтхед констатировал, что нация может исчерпать потенции определенной формы цивилизации (например, на начало ХIХ в. украинская нация «исчерпала» византийскую форму; в XVII-XVIII вв. параллельно с византийской происходило становление барокково-метафизический формы, затем насильственно прерванной, но успевшей «оплодотворить» П. Величковского и Ф. Достоевского), однако не исчерпать своих творческих сил. Энергия наций устремлена вперед к новым приключениям воображения. Всегда возникает мир мечты, дающий затем толчок к действию. Вначале, Колумб размышлял о шарообразности Земли, безграничном океане и грезил Востоком. Приключения редко достигают цели. Но, не доплыв к Индии, он открыл Америку [29, с.685].

В каждой культуре находятся большие возможности, оставшиеся нераскрытыми, не осознанными и не использованными на протяжении всей жизни данной культуры.  Как утверждает Ю. Лотман: «… Одновременно семиотическое пространство постоянно выбрасывает из себя целые пласты культуры. Они образуют слои отложений за пределами культуры и ждут своего часа, чтобы вновь ворваться в нее, настолько забытыми, чтобы восприниматься как новые» [15, с.176]. В синергетике такое восстановление системной устойчивости за счёт периферийных ресурсов называется «правилом избыточного разнообразия» [18]. «Реализация нереализированных возможностей» совпадает с пониманием прогресса по Н. Данилевскому, который определял сущность его не как одно линеарное направление, а в том, чтобы «обойти» все «поле» вариантов культурно-цивилизационного развития во всех его направлениях [9, с. 335].

Аналогичное утверждал основатель антропософии Р. Штайнер в беседе с А. Белым: Манас (культуротворческий дух) вмещен в языке, но русские не умеют взять все, что у них в языке [26, с. 53]. Исправить ситуацию взялся Велимир Хлебников и по существу большевики реализовали “нереализированных” Степана Разина и Емельяна Пугачева… То же декларировал и Н. Рерих, объясняя понятие “культура” на основе санскрита как “культ-ура” — “поклонения Свету” и предлагая на этой основе трансформацию цивилизации [2, с.11].

М. Хайдеггер для преодоления нынешнего состояния культурной деградации Европы предлагал реализацию «ирреального в культуре» (скрытых возможностей и сущностей вещей) с помощью возвращения к изначальным, но нереализированным возможностеям европейской культуры. Они хотя и забыты, но до сих пор «живут» в языке, который есть «дом Бытия». » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк, Михайло Бігусяк: Українознавство у виданнях науковців Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

1236211_10201510620702783_1515946016_nУкраїнознавство є найважливішою ланкою формування гуманітарної культури молодої особистості – громадянина України. Завдяки участю як в теоретичному засвоєнню надбань українознавства, так і в емпіричному досвідові підтримування його феноменів (від участі в українських урочистостях, святах, обрядах до огортання буденного побуту як українськими декоративно-ужитковими та естетичними, так і морально-ціннісними орієнтирами), студент вчиться поєднувати власне «Я» (внутрішній світ) із громадськими, національно-державними та загальнолюдськими інтересами та ідеалами. Тим самим, індивід, обираючи шлях на принципах традиції та актуалізації її питомих ознак в сьогоденні, забезпечує власне самопізнання та самотворення як українства в цілому, так і себе і своїх нащадків безпосередньо.

Виходячи з цього, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника став важливим регіональним центром формування українознавства як системи наукових інтегративних знань про Україну і світове українство як цілісність, як геополітичну і геокультурну реальність, що розвивається в єдності простору і часу.

Прикарпаття є унікальним етнічним середовищем України. Тут знаходяться історико-етнографічні регіони України – Бойківщина, Гуцульщина, Опілля і Покуття, між якими здавна окреслювалися певні межі і перехідні зони із відповідними культурно-етнографічними та мовними особливостями, адже тут побутують старожитні українські говори. Ця особливість Прикарпатського краю в українознавчому аспекті розглядається в таких комплексних та колективних виданнях«Мій рідний край – Прикарпаття» (відп. ред. В.І. Кононенко; Івано-Франківськ, 2000, 375 р.), «Прикарпаття – спадщина віків» (відп. ред. М.В. Кугутяк; Львів, 2006, 596 с.), «Етнос. Соціум. Культура: регіональний аспект» (відп. ред. В.І. Кононенко; Київ – Івано-Франківськ, 2006, 315 с.), «Соборність України: історія і сучасність» (відп. ред. В.І. Кононенко; Івано-Франківськ, 1999, 85 с.).

У порівнянні з тими виданнями, традиція яких йде ще з часів існування Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені Василя Стефаника,  віхою, що знаменувала якісну трансформацію українознавчих досліджень на новий науково-методологічний рівень, стала колективна монографія «Духовні цінності українського народу» (Київ – Івано-Франківськ, 1999, 294 с.) за редакцією професора В.І. Кононенка. Власне на основі історико-філософського та етнопсихологічного вивчення духовної спадщини українського народу в монографії здійснено спробу реконструкції його цінностей, соціокультурних чинників їх формування, форми прояву в історичному розвитку суспільтва, обгрунтовано пріоритетність у системі цінностей національної державності, мови, моралі та висвітлено динаміку ціннісних орієнтацій в умовах трансформації українського суспільства. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Обряд “священной весны”, готская Сикамбрия, карпатские гуцулы и нартский Кавказ (мифо-эпические параллели)

getImageГуцуляк О.Б. Обряд «священной весны», готская Сикамбрия, карпатские гуцулы и нартский Кавказ // Нартоведение на рубеже ХХ-ХХI в. : ІІ Международная научная конференция : 24-25 октября 2013 г. : [Программа]. – Владикавказ : Северо-Осетинский институт гуманитарных и социальных исследований им. В.И. Абаева Владикавказского научного центра РАН и Правительства РСО-А. – С.8.

Легендарное бегство Энея с горящей Трои — это осуществление обряда «священной весны» (ver sacrum) в честь богини Афродиты Урании, когда из этноса выделялось юношество, которое на правах отдельного этноса (клана) двигалось на колонизацию новых земель.

Именно так, по Геродоту [1], скифы отделили («у-краяли») от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок, прибывших из Малой Мидии (Атропатены) к Танаису-Дону, и в браке с ними создали новый народ — сармат (др.-иран. saoromant «опоясаный мечом»), славой и происхождением от которых гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан (гетман) христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий. Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию («племена богини Дану») и через Гибралтар. Они стали родоначальниками европейского рыцарства с его культом Грааля, которому прислуживают воинственные девы. Сарматки славились среди современников своей воинственностью и верховой ездой на  ряду с мужчинами.

Однако наиболее интересным является еще одна этногенетическая легенда. Готский историк Иордан в своих «Деяниях готов» сообщает, что готы изгнали из своей среды воинственных женщин-ведьм (haliurunnae) и те, выйдя из болот Меотиды в леса (Цезарий Гейстербахский указывает, что изгнанные ведьмы блуждали именно в лесах), от “лесных духов” (quos Faunos Ficarios vocant) родили народ гуннов [2].

Таким образом, приазовские амазонки Геродота, родившие от молодых скифов сармат, — это готки-ведьмы Иордана, пришедшие в Приазовье с берегов Балтики. А Адам Бременский сохранил предание о  том, что живущие на берегу Балтийского моря амазонки рождают детей от чудовищ с собачьими головами – «кинокефалов» [3].  Так на Солийской карте («Карте Генриха Майнцского») конца ХІІ – нач. XIII вв., где река Танаис-Дон непосредственно соединяет северный океан с Черным морем, кинокефалы помещены в Северном Причерноморье («Здесь живут мерзкие люди Грифа, кинокефалы»). Эбстфорская карта помещает их согласно более старой традиции в Индии и песьеглавец вооружен луком и стрелой, рядом значится легенда: «… Кинокефалы зовутся так, потому что у них песьи головы и личина; одеждой им служат звериные шкуры, а голос их — собачий лай».   Херефордская карта следует обеим традициям и помещает кинокефалов и в Индии, и в Причерноморье возле Меотийского озера (Азовское море). В русской традиции известен Полкан – былинный богатырь, обладающий песьей головой (враг / побратим Бовы-Королевича). » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Гільгамеш як «архітектор буття»: Спроба прояснення сутності епічного образу

Гуцуляк О. Б. Гільгамеш як «архітектор буття»: Спроба прояснення сутності епічного образу // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2001. — № 6. — С.42-45. — ISSN 74220. 

1.

П’ятим історичним правителем І-ї династії шумерського міста Унуг (аккадський Урук, біблійного Ерех, грецьке Орхоя, сучасне Варка) був герой месопотамського епосу Гільгамеш (кін. XXVII — поч. ХХVI ст..), який прожив, начебто, 126 років. Він був сином царя-„демона” Лугальбанди та внуком бога сонця Уту, який зображався у вигляді тільця. Матір’ю Гільгамеша називають богиню Нінсун („Буйволиця загорожі”). Отже,  герой належав до „сонячної династії” правителів, і, на думку дослідників, дана генеалогія свідчить про те, що батьки правителя — цар і жриця храму — представляли у тодішньому світобаченні месопотамців „священний шлюб” (гієрогамію) бога сонця Уту і богині Нінсун [1]. Як визначає український етнолог М. Чмихав, „(…) народжуване внаслідок священного шлюбу дитя символізувало вже новий світ. А тому було запорукою кінця цього світу (…) Божества одружується на зламі епох (…) священний шлюб — це символ утвердження прогресу через черговий глобальний катаклізм”[2].

До нашого часу збереглося декілька шумерських клинописних табличок із записами про подвиги Гільгамеша, а сааме:

1)  про боротьбу Гільгамеша  з Агою (Анкою), правителем (лугалем) міста Кіш і федерації північних шумерських міст-держав;

2)  про похід Гільгамеша на чолі загону «молодих неодружених» у гори за кедром, боротьба там з демоном Хувавою;

3) про перемогу Гільгамешем небесного бика;

4) про подорож Гільгамеша у потойбіччя;

5) про дарунок Гільгамешем володарці потойбіччя дарів.

» Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Лицарі святого Бьолля, або “Мандрований град” в сучасному українському літературному процесі

 «Патріарх Бу-Ба-Бу» Юрій Андрухович пропонує всім українцям («ще не добитим») відкриття «лицарської Слави» своєї країни, слави «мандрованого лицаря-філософа», «визволителя Панни» (архетип «Персей») [1]. Цим він повторює західноєвропейського патріарха літератури Генріха Бьолля («Очима паяца», 1963 р.), який не знаходить для свого «лицаря-принца» іншого шляху, крім карнавально-циркового (знаменно, що один із перших романів Бьолля «Потяг прибув вчасно» початково мав назву «Від Львова до Чернівець»). Надалі романи Юрія Андруховича «Рекреації» та «Перверзія» явно перегукуються з такими романами Бьолля «Чим закінчилося одне відрядження» та «Груповий портрет з дамою».
Не слід перейматися тим, що ідея «лицаря-визволителя Панни» є смішною та споріднена іззамилуванням Дон Кіхота лицарською славою раннього Середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи лицар серця Дульцінеї втілював незалежне існування на «окраїні» суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи лицар Святої Покрови здійснював той же «момент» буття – жив на «окраїні», звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо ідальго Алонсо Кіхано – герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Петро Сагайдачний – герой-холерик,який і стінами Кремля та Хотина заволодів і свою Дульцінею проміняв на тютюн та люльку… Наполеона Бонапарта теж підіймали на глум за похід у Єгипет (акт замилування традицією хрестових походів). Але наслідком його став Розетський камінь та дешифрування давньоєгипетських ієрогліфів…
Так, «Великі Пригоди», «…Великі трагедії, – писав Микола Шлемкевич, – тяжкі переживання нації часто є струсом духа, після якого приходять глибокі відкриття. З розораних душ вистрелюють горді будівлі, в яких довго наступні покоління знаходять свій дім і світ» [2]. Начебто, тепер це вже реалізується:
… вже народжуєсь Київ – новий, златоглав
для нових офіцерів та антологій! » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Жабье – священный тотем Карпат и балто-славянского единства

1.

ЖАБЬЕ (ЖАБИЕ). Забытое к ХVІІІ ст. гуцульское божество огня.

Жабье (с 1962 г. – Верхови́на) — посёлок городского типа, административный центр Верховинского района Ивано-Франковской области (Украина). Находится на высоте 620 метров над уровнем моря на реке Чёрный Черемош, в 150 км от Ивано-Франковска и 31 км от железнодорожной станции Ворохта. Население — 5,9 тыс. жителей. Наиболее высокогорный проселок Жабье (Верховины) расположен на высоком перевале на высоте 1250 м. Благодаря этому считается одним из самых высоких горных населённых пунктов Украины.  Первое письменное упоминание о селе Жабье датируется 1424 годом, когда оно вместе с монастырем на реке Рыбница (нынешний город Косов) было передано литовским князем Свидригайлом в дар местному богачу Владу Драгосимовичу. Существует легенда, что первым поселенцем в долине Черного Черемоша был Жабка, от которого и получило название бывшее Жабье. По другой версии, здесь в заболоченной долине реки водилось много жаб, откуда и пошло название поселения. Возле Жабье находиться гора Замагора. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Золото Галиции

Византийский историк Феофилакт Симокатта рассказывает, что у варваров над Днестром есть гора, которая называется «золотой» (hrysos horos),  потому что на ней очень плодоносны растения. она богата дикими зверями и скотом, и что у тюрок (т.е. авар) в обычае было предоставлять эту «золотую гору»в распоряжение главного кагана [Феофилакт Симокатта. История. – М.: Изд-во АН СССР, 1957. – С.161].

Это свидетельство можно сопоставить как сприкарпатскими сказками о «золотой горе»(к которой в некоторых версиях добавляются «серебрянная» и «железная» горы), где живет Змей, которого побеждает герой, так и с легендой о том, что в приднестровском Галиче на Крылосской горе, возле Успенского собора, находился «Золотой Ток» – символ харизмы галицкого князя (ср.:  др.-инд. tagas «золото», teigasa «металл», др.-ирл. tigh, teach «дом»). Якобы, когда монголо-татары напали на Русь, этот «Золотой Ток», как и соседний «Монастырь» (возле с. Межигирцы), спрятался под землю, но явиться на поверхности одновременно с появлением лучезарного всадника-витязя на белом коне » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Книга як ідеал культури та її втілення від традиції до постмодернізму (лекція з курсу “Філософія культури”)

В історії людства існують явища, значення яких важко переоцінити. Вони належать не якомусь обмеженому відрізку часу, а з дня свого існування приречені на вічність. До таких явищ суспільної свідомості належить Книга.

Чудом, гідним пошанування та любові, вважали Книгу багато прославлених представників людства. Найбільші генії присвятили їй немало теплих і звеличуючих слів.

Це було не просто – створити Книгу! Ми називаємо її великим винаходом, та, на жаль, назвати винахідника не можем. Бо першовідкривач – все людство. І точної дати нам теж не відомо. Книга вдосконалювалася протягом всієї історії людства, це безперервний процес, і він продовжується досі.

«Історія людського розуму складається з двох вузлових моментів, – говорив станній «літописець Русі», прославлений історик Микола Карамзін (1766-1826), – це винайдення письма і типографії; всі інші були тільки їх наслідком. Читання і письмо відкривають людині новий світ, – особливо в наш час, за грандіозних успіхів розуму» [Цит. по: Лихтенштей, 1984].

Ці слова були сказані 300 років тому, але вони вірні й сьогодні. Бо життя змінюється, а книга,  теж змінюючи розміри, матеріали, зовнішній вигляд, – у самій своїй сутності, – залишається тією ж самою. Організоване і впорядковане зібрання букв несе певний заряд інформації. Спресована і упакована людська думка доступна кожному, хто хоче познайомитися з нею. Для цього треба тільки вміти читати і знати закони, які об’єднюють усне слово і закріплюють його у письмо, яке доступне візуальному сприйняттю. Дуже довго в історії людства письмо залишалося строго локальним, записана думка була прив’язана до місця свого виникнення. Вона  залишалася там, де її вперше зафіксували – на стінах печер (найдревніші – на території Австралії, 40 тисяч років), на гранітному обеліскові (Стародавній Єгипет), на колонах, що підтримували склепіння храмів (Стародавній Шумер).

І тільки з винаходом зручного і легкого матеріалу для нанесення письма людська думка стала рухомою. Першим таким матеріалом був папірус, на зміну якому прийшли пергамент і папір, а в наші часи – різні синтетичні матеріали. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Происхождение названия “Галич”

Первое упоминание о Галиче датировано 290 г., когда готский историк Иордан рассказывает о битве гепидов и готов возле города Galtis на реке Ayha (Днестр). Название Галич происходит, вероятно, от готского слова hallus “скалы” (родственно с лат. celsus “возвышающийся, высокий” (имя Цельс), collis “холм” ” (ср. холмы в Риме: Collis Quirinalis «Холм Квиринал» [1] и и Mons Caelius «Холм Целий» [2]), др.-исл. hallr, лит. kelti, keliu “поднимать”, kalnas “гора” (~ Каунас); ср.: у с. Межигирци (Междугорье), невдалике от Галича, есть гора, которая называется “Скеля” (“Скала”), а местность возле неё – “Божий Ток”; на гербе столицы Галичины Львове изображен лев, точащий когти о скалу).

Название Галиция тождественно названию эпической страны кельтских преданий о Святом Граале Галахии (Gallacye). На память о ней происходит и, как утверждают предания, название современного Уэльса (Wales < Galys),что означает “окраина, отделенная, освящённая (от остального) территория” [Мэлори Т. Смерть Артура / Отв.ред. В.М. Жирмунский, Б.И. Пурышев. – М.: Наука, 1974. – С. 850, в примечаниях] (~ литов. galu «конец», galutine «окончательный»).

Также возможна связь с иберийской Галисией (латин. Gallaecia, греч. Kallaikoi, упомянуто как племя Геродотом), название которой имеет кельтское происхождение. Как на западе карпатской Галиции живут бойки (с особым диалектом), так на западе иберийской Галисии находится Байхья (исп. Rias Bajas, галл. Rias Baixas), где жители разговаривают на особом диалекте,  в карпатских горах Галиции живут гуцулы, а в иберийских горах Галисии и соседней Басконии распространено название жителей как hucul – «пещерный человек».

Согласно другой версии, название Галиция заимствовано, переосмыслено фактами своего языка и распространено на дугие территории кельтами,  готами и славянами от предыдущего населения Карпат – фракийско-иллирийского гальштата и может толковаться на основании единственно сохраненного ныне иллирийского языка – албанского: gjalliqes “воскресение, оживление” (ср. со знаменитой Воскресенецкой ротондой в центре Галича). » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Тепегьоз (до генези міфологеми про однооке чудовисько)

1.
У знаменитому огузькому епосі ХV ст. “Книга мого діда Коркута” наявна розповідь про одноокого дева (демона) – велетня Тепегьоза (Депегьоза; “Тім’я-Око”), який заганяє героя у своє лігво (печеру) та намагається його з’їсти. Але герой Басат (Бісат) осліпив дева і, накинувши на себе овечу шкуру, вибирається з печери.

Одразу напрошується паралель з розповіддю Гомера в “Одіссеї” про осліплення героєм циклопа Поліфема (“Багато поголосу”) та втечу з його печери за допомогою отари овець. Тому існує гіпотеза про запозичення тюрками цієї оповіді з цієї давньо-грецької поеми.

Так само, начебто, гомерівський переказ потрапив у інші культури, в тому числі й українську: “…мотиви – герой осліплює велетня та втікає від нього, вдягнувшись у овечу шкіру… – зустрічаємо в північній сазі про Егіла та Асмуда, про Грольфра, і зокрема про Ода, оповідання про якого нагадують оповідання літопису про Олега… На Україні збереглася казка про однооку бабу-людожерку, “Лихо-однооке”, якій герой казки вибиває око та від якої втікає, вдягнувшись у вивернути баранячий кожух та змішавшись між баранами. Людожерка кидає вслід йому сокиру” [1].

2.
Той факт, що Одіссей у розмові з Поліфемом називає себе “Ніхто” і внаслідок чого на запитання циклопів Поліфемові “Хто тебе осліпив?” дається відповідь “Ніхто”, дає підставу для паралелі з переказом кавказьких вайнахів (чеченці та інгуші) про демонічного господаря лісу Хунсага. Мисливець повідомляє демонові, що його звуть “Я сам себе”, внаслідок чого, смертельно поранивши Хунсага, уникає загибелі, бо на запитання до володаря лісу від його підданих, хто його поранив, дається відповідь “Я сам себе”.

У інших кавказьких народів є аналогічний образ володаря лісу, якого так само обдурює герой: у абхазців – Абнауз, лакців – Рікірал-Дак, адигів – Мезіль. Але, на відміну від “мотиву втрати ока“, у кавказькій міфології існує “мотив пошкодження сокирою” (пор.: в українській казці Лихо-однооке кидає у героя сокирою, а у давньо-грецькому епосі Поліфем – брилами скелі). Начебто, з грудей кавказького демона виступає лезо сокири (пор. з поширеним світовим епічним мотивом про те, як збройний обладунок зрісся з тілом богатиря). Мисливець, накривши своєю овечою буркою велике поліно, досягає того, що демон, кинувшись на ворога, застрягає у колоді. Тоді герой наносить ворогові смертельний удар.

Отже, у кавказькому колі персонаж, аналогічний тюркському Тепегьозу та грецькому Поліфемові, виступає як володар лісу, який через свою неоковирність (як тілесну, так і розумову) стає жертвою хитрощів героя. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Epistema denudata: апологія пілігримства

Як древо хлібне й небо срібне
потрібен світові пророк!..
Юрій Андрухович1.

Епістема – давньогрецьке слово. Означає не тільки знання, вміння, здатність що-небудь робити (походить від дієпрекметника epistamenos – «той, хто знає як»), а є означенням того чудовиська, котре ахейці та троянці, іонійці та афіняни розташовували на носі корабля – воно знає як подолати стихію титана Океана

«… Ідола Симаргла варяги встановили на носі свого човна … Дерев’яний людиноптах гордо стояв на носі човна, оглядаючи шлях попереду. А ніс Хоконового човна прикрашала лише стара тріснута дерев’яна «масмі» – ведмежа голова грубої роботи. Вої Хальблота, коли напивалися увечері, кричали Хоконовим воякам: «Веслярі дохлого Масмі!..» Ті у відповідь підіймали над бортом лейдангу голих дівчат, подарованих Йосифом, і, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися євнухами…»

(В. Єшкілєв, О. Гуцуляк, «Адепт», 1995, 1997).

 

2.

Сучасна епоха породжена титанами Ренесансу з його «ницістю ізольованої особистості», з його розривом із антично-середньовічними абсолютами; Ренесансу, котрий, звеличуючи людину («гуманізм»), перетворює її на безпринципового артиста, носія аморальності, бісівства та титанізму, » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Судьба Осмомысличей

Галицкий князь Ярослав Владимирович Осмомысл(1153-1187), женат на Ольге, дочери Юрия Владимировича (Мономаховича) Долгорукого.Похоронен в Успенском соборе в Галиче, останки ныне хранятся в крипте Собора св. Юрия во Львове. Перед смертью Ярослав Осмомысл собрал в Галиче видных бояр, которые согласились и целовали крест на передачу галицкого престола внебрачному сыну Олегу, а законному сыну Владимиру Ярославичу был определен Перемышль.

Галицкий князь Олег-Мстислав Ярославич (Осмомыслич) (1188), сын дочери попа Настасьи Чагровны, сожженной боярами. Попал в плен в Овруче к тестю Романа Мстиславича Рюрику Ростиславичу и вскоре был отравлен.

Галицкий князь Владимир-Даниил Ярославич (Осмомыслич) (1187-1188, 1190-1199),сын Ольги Юрьевны Долгорукой,  был вместе со своими двумя сыновьями (имена не сохранились, но упоминаются в венгерской хронике и в 1218 г. как живущие при венгерском королевском дворе) в плену в венгерском замке на Дунае (в то время именно там впервые записали знаменитую «Песню о Нибелунгах»). В Галиче же княжил Андрей, сын венгерского короля Белы III, назвавший себя в 1189 г. королем Галичины, но в 1189 г. как союзник Фридриха Барбароссы, польского князя Казимира Справедливого и Всеволода Юрьевича Долгорукого, возвратился в Галич и был восстановлен на престоле (по легенде, он разрезал шатер на башне и, сделав канат, опустился с неё и бежал). После гибели своего патрона Фридриха І Барбароссы он признал патроном суздальского князя Всеволода Юрьевича. Владимир Ярославич – брат Евфросинии Ярославны, жены новгород-сиверского князя Игоря Святославича. Именно высокообразованный Владимир основательно считается автором “Слова о полку Игореве” и “Моления Даниила Заточника” » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Деякі “темні” місця “Слова о полку Ігоревім”

Подаємо свої тлумачення деяких “темних” місць поеми, виходячи з концепції, що мова “Слова…” – це давньоукраїнська книжна мова ХІІ ст., в якій наявні такі шари: старослов’янський, давньоукраїнський (розмовна мова ХІІ ст.), давньоукраїнський місцевий (давньогалицький) діалект та іншомовний (1).

1. КАНИНА – це не власна назва ріки або прикметник “каїнина” (2), а іншомовне слово грецького походження : kanna “очерет“. Наявність на теренах Балкан гідроніму Канина зумовлене походженням з болгарського “канна” – “гулко прозвучати”, що семантично походить з вищенаведеного грецького слова, так і латинського canna “очеретина”, “труба” (3).

2. ШЕЛОМЯНЬ – це теперішня гора Солом’янка (4), найвища територія Києва, у районі Солом’янської площі. У світогляді русичів слово “шеломянь” асоціювало у собі факти трьох культур: 1) угорською мовою (solyom) “сокіл” (5) українського слова “сокіл” – “гора” (6); 2) давньогерманське helm “шолом” (7); з якого походять південнослов’янські : хорв. sljeme “вершина гори, пагорб”, словен. sleme “гірський хребет”, чеськ. sleme “гребінь гори”, македон. слеме “гребінь гори” (8); 3) біблійне давньоєврейське shlm “стан цілісності, здоров’я, миру” (Ісайя 9:1-3; Міхей 5:1-4) та означення місця їх культу – Ієрусалим (Uru-Salim) (Бут. 14:18; Пс. 96:3) (9).

3. ВЕРЕЖЕНИЙ (меч) – це не “поганьблений” (10), “пощерблений” (11) чи “покинутий” (12) меч, а “магічний“. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Гуцули – нащадки етрусків?

Прямими нащадками етрусків у античну епоху вважалися горяни Альп, яких історія знає під іменем “рети” (raeti). Вони, як зазначає римський історик Тіт Лівій, “… під впливом оточуючої природи здичавіли до такої міри, що … не зберегли від старих звичаїв нічого, крім мови, але навіть мову вони не зуміли зберегти без перекручень“. Від етноніму рети чи ретії походить назва території, на якій вони мешкали – Реція. Це – теперішні південна Баварія, східна Швейцарія та Тіроль. Її в 15-му р. до хр.е. окупував Рим (Таціт, “Аннали”, 11, 17; “Історія”, 1,63; 111, 53; У, 25). Тут досі мешкають їх нащадки – рето-романці.

У чеській мові, носії якої є безпосередніми сусідами колишньої Реції, наявне слово ret “губа”, “дзьоб”, що споріднене з давньоукраїнським словом рътъ “гостряк”, а також зі словенським rt, rta “гостряк, вершина”, rtina “гірська вершина”, сербо-хорватським рт “гірська вершина”, rtanj “вершина”, болгарським рът “горб, підвищення”. Ці та інші приклади можемо зустріти у статті Л. В. Куркіної “Назви гірського рельєфу (на матеріалі південнослов”янських мов)” у збірнику “Этимология. 1977” ( М.: Наука, 1979, с. 53 – 55).

Отже, Ретія означає “Верховина”. Тут додамо , що назва столиці сучасної слов’янської Македонії Скоп’є перекладається з грецької як “Верховина”.

Чи нема співпадіння між назвою “Ретія” і назвою Галичини у Європі як “Рутенія”, між самоназвою етрусків “расени” та самоназвою галичан до першої світової війни “русини” ?

Про взаємовідносини Галичини з Етрурією присвячена праця івано-франківського краєзнавця Генадія Марченка “Етруски в Галичині?” у журналі “Жовтень” (1982, № 2, с. 103 – 108), у якій досліджено поширення на Русі етруських “чисел”, що застосовувалися для календарних записів представниками черняхівської археологічної культури. Остання розквітла саме тоді, коли в Італії та Реції згасли культура та етнос етрусків. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: К бытию в соответствии с природой

В условиях глобального экологического кризиса возникло движение поиска новой формы рациональности, где субъективные переживания человека рассматриваются не только гносеологически, как на этом настаивал Э. Гуссерль, но и бытийно, онтологически. Т.е. через “бытие в соответствии с природой”.

Возобновить единство человека с природой, как считал Э. Фромм, можно двумя путями: 1) регрессивным (смерть или психическая дезорганизация) и 2) прогрессивным — “быть вновь рожденным”. Второй путь охватывает развитые способности к “самосознанию”, “любви” в такой мере, когда в состоянии “новой гармонии”, “нового единства с миром” преодолевается эгоцентризм. Именно овладение идеями дзэн-буддизма, по мысли Э. Фромма, приведет к желаемому результату [Полищук, 1980, с. 234]. Э. Фромм повторяет автора книги “Европа и Азия” (1939, Мюнхен) Т. Лессинга, говорившего о возрождении природного, “языческого” состояния человека и мира с помощью “тайных знаний” Древнего и Дальнего Востока, моральных принциппов буддизма, не предвидящих “обязательств человека относительно к божеству”.

Так же английский историософ А. Дж. Тойнби в переписке с японским культурологом Д. Икедой (1976) указывал, что человечество должно вернуться к пантеизму, ибо только он может привести индивидуальное человеческое бытие к непосредственному контакту с первобытной духовной реальностью вместо того, чтобы предлагать ему только опосредованный контакт с ней или через посредничество внечеловеческих природных сил, или через институты коллективной человеческой власти [Соболь, 1980, с. 339].

Аналогичную мысль выдвигал иранский философ С.Х. Наср, автор книги “Экологические проблемы в свете суфизма”: следует возродить древние религиозно-мистические учения о единстве человека и природы, пантеизм, согласно которому мир пребывает в боге, а бог проявляет себя в мире. Для этой концепции все космические явления владеют таинственным значением, выступают символами реальности более высокого порядка. Именно синтез мистического пантеизма суфиев с научным познанием мира » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Албанцы жили в Карпатах

Возможно, что название “Галич” происходит от албан. gjalliqes “воскресение”, а название гор “Карпаты” – от албан. karpe “скала”?

Вот карпатский горный масив “Кодры” (< алб. kodёr „холм”), река Уж (< алб. ujё „вода”), река Лимниця (< алб. lumё „река”) , город Kуты (< алб. kuti «вместилище»); Крак (эпоним городаКраков) (< алб. krah „плече; рука”), слав. “лес” ( алб. lis „дуб”),слав. “мур” (забор) (< алб. mur „стена”), зап.-укр. „неня” (< алб. nёnё „мать”), др.-укр. „бояры” (< албан. bujar “благородний, щедрый”, bujari “благородство, щедрость”, burrё „муж” ~ кельт. boaire „собственники скота”).

Это не может объясняться индо-европейским родством, так как славянские слова с аналогичным корнем были бы другими. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: О пиктах-агатирсах

Ты слышишь бой барабанов в темном лесу? Ты видишь разрисованные лица, передвигающиеся по джунглям? Ты слышишь военные выкрики и чувствуешь отравленные стрелы?

Это Пикты (Picts) на марше, они крадутся вдоль гробниц и сторожевых застав цивилизации. Они поклоняются демонам во время ужасных церемоний и их барабаны звучат как гибель для тех несчастных, кто оказался поблизости от их земель.

Один опытный воин, вооруженный мечом, довольно легко справиться с одним или двумя Пиктами. Как правило, они передвигаются вооруженными отрядами. Полчище Пиктов – ужасное зрелище. Сотни и тысячи воинов покрывают землю как саранча, нападающий варварский отряд, ревущий у ворот цивилизации.

«Цивилизация неестественна. Это просто стечение обстоятельств. В конечном счете, варварство должно победить». » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Две большие разницы: русский и украинский языки

Книжный церковнославянский язык обладал удивительным свойством: всё, сказанное на этом языке, казалось русским аборигенам необыкновенно торжественным и вызывало глубочайшее уважение. Возможно, это следует считать предрассудком, недоразумением, ошибкой, но это было так. И по сей день – так же. По непонятной причине любому русскому человеку кажется, что старославянское слово «злато» звучит торжественнее исконно русского слово «золото». И так во всём. Ведь это был национальный и исторический выбор русского народа. Такое встречается и в других языках.

Например, «…английский язык облечен также и в Богослужебную форму, относящуюся по времени своего совершенствования к эпохе гения словесности Шекспира, т.е. к рубежу XVI и XVII веков. Это вовсе не тот грубый, пошлый, вульгарный глобальный английский современных сделок международного бизнеса. Напротив, это — самая возвышенная и изысканная форма английской речи, форма, в которой Триединый Бог, Пресвятая Богородица и святые могут достойно быть воспеты и прославлены в странах, где английский язык многим знаком» » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Таємниця святого Войцеха (стара версія)

Нова версія тут – http://primordial.org.ua/archives/552

Однією з дружин великого князя київського Володимира Святославича Святого була чешка (“чехиня”), яка народила князеві сина Вишеслава. Останній у 80-х рр. Х ст. отримав у княжіння Новгород та володів ним до своєї смерті в 1010 р.

В 1033 або 1036 р. великий київський князь Ярослав Володимирович Мудрий дає ім’я Вячеслав своєму синові (при хрещенні отримує ім’я Меркурій). У “Повісті временних літ” повідомлення про це розташовано одразу ж після вказівки на те, що Ярослав став “самовластцем Рустей земли”. Важко собі уявити, зазначає А.І. Рогов, що в такий торжественний момент могло бути випадковим наречення іменем сина руського “самовластця” (1) . Вячеславом іменовано шостого сина Ярослава на честь чеського князя Вячеслава (Вацлава) (нар. 907 р., князь в 921 – 28.9. 929 рр.), який першим у чехів став “самовластцем”. Він був представником династії Пржемисловичів – сином чеського князя Вратислава (905 – 921 рр.) та Драгомири (дочки князя племені стодорян – гілки полабських лютичів). Молодшим братом Вячеслава був Болеслав, який підступно вбив першого чеського самодержця. День памяті “доброго короля” Вячеслава (польск. Waclaw, угор. Vencel, ірл. Wenceslas, нім. Wenceslaus) як – перенесення його мощей (932 р.) – католики шанують 4 березня. Відомі історії королі Чехії Вячеслав І (1230 – 23.9. 1253) і Вячеслав ІІ (1278 – 21.6. 1305), король Угорщини Вячеслав ІІІ (1301 – 1304), а також Вячеслав ІV, король Чехії (1363 – 1419) та імператор Священної Римської імперії германської нації (1376 – 1419).

За заповітом Ярослава Мудрого Вячеслав Ярославич у 1054 р. отримав у княжіння Смоленську землю, де прокняжив до своєї мерті в 1057 р. Його син Борис, князь вщизький, в 1077 р. захопив Чернігів на вісім днів і втік звідти в Тмуторокань, а під час нового походу за допомогою половців 3 жовтня 1078 р. загинув у битві на Нежатиний Ниві (тепер – м. Ніжин).

Вячеславом було названо сина Ярополка Ізяславича, внука Ярослава Мудрого, який був удільним князем десь на Волині та помер 13 лютого 1104 року. В 1127 р. князем міста Клечеська на півночі Туровської землі був Вячеслав Ярополкович, правнук Ізяслава Ярославича.

Іншим смоленським князем на ім’я Вячеслав був син Володимира Всеволодовича Мономаха, який в 1125 – 1132 та 1134 – 1146 рр. був князем туровським та пінським, в 1132 – 1134 та 1142 – князем ереяславським, а з 18 лютого до 5 березня 1139 р. – великим князем київським. В 1050 р. – після блукань руською землею – отримав у держання Вишгород, а в 1151 р. стає співправителем свого племінника Ізяслава Мстиславича у Києві, а після його смерті в 1154 р. – співправителем князя Ростислава Мстиславича. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print
1 2