Олег Гуцуляк: Те, що не ввійшло в остаточну редакцію роману “АДЕПТ”

Прадавні кургани Степу, що самі вже забули свої імена, вітали вечірню зорю Леліву. Волога огорнула їхню присутність, що була такою доречною серед квіту опійного зілля й червоного маку, і збитим шляхом зтікала за обрій. Ліс, що цнотливо приховував у глибинах яруг ручаї прохолоди, никнув у таїнстві неминучих віщань. Лишень ледь-ледь шурхотів вітер стежинами змій, шукаючи наніч сховку… З-за хмар виплив Місяць-князь, вітаючи свою зорю-королівну. Схожий він був на міцний печенізький лук, неначе стрілу, накладав свою владу на ніч. Здавалося, часом дбайливо кидав погляд на древні боввани і сумував, коли переконувавсь в їх старечій неоковирності, а потім торкався тихого плеса. де ніжились діви-мавиці… Якесь створіння здійняло на ньому бризки і зникло… Втекло у хашчі й велике сімейство лисиць… Вони вийшли на своє полювання… Запищало зайча, наразі затихло.
» Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print