Мітки: историософия

Еще недавно мир жил в ожидании Годо (Беккет), боялся рыщущих везде носорогов (Ионеско)…

Но теперь переключился на ожидание варваров (Кутзее).

Однако, история учит, что, в отличие от обещающего прийти завтра, варвары таки приходят, но сегодня…

(с) Олег Гуцуляк

Виламавшись з Хазаро-Іудейського каганату, трайб полян під проводом свого харизматичного вождя князя київського Святослава Ігоревича змушений був або відтворити імперську структуру на власному рівні, або знайти собі нового “господаря”, не говорячи про реальну можливість деградації, що легко досягається зустрічними зусиллями трайбалістських радикалів та імперських консерваторів. Шлях “нового господаря” поляни вже пройшли, коли до 826 р. були васалами Деревлянської держави та, рятуючись від неї, знайшли собі іншого покровителя в особі хазаро-іудейського кагана. За часів Аскольда та Діра поляни вступили на стезю творення власної імперії, яка, утверджуючись власне як імперія, несе у собі різноманітність трайбів з їх цінностями, проголошуючи вищою, власне імперською цінністю, дотримання членамицих трайбів одних і тих же норм – уставів та уроків ( з часу Ярославичів – “Руської правди” та православ’я).

Русь – імперія виступає як “космос”, що є досконалим сам по собі. Він може вмістити всередині себе певні хаотичні залишки. Він цей “свій хаос” гармонізує та, відштовхуючись від нього, спрямовується до утвердження ще досконалішого ладу, ніж теперішній. “Своїм хаосом”, за “Словом о полку Ігоревім”, виступає для Русі “усобиця“, яка породжує жах, страх, розпач, тобто емоції, що породжуються також і пітьмою, і відчуттям відсутності надійних меж між людиною та хаосом (у суспільно-історичній проекції – постійна загроза набігів). Тільки у цій ситуації фаховий “сторонній” оборонець (старо-єврейське “хакан” – “оборона”) – Господь та його соціальне відображення – імператор (хакан, каган, великий князь) – виступає розраджувачем “землі Руської”. Тому “Слово о полку Ігоревім” протистоїть ветхозавітній традиції літописів, що виражали інтерес церкви до політики, її прагнення зайняти главенство у мирському житті. » Read more

Ментальность украинцев эпохи Руины (XVIII в.) и после провала собственной Реконкисты (Колиевщины), получившей нож в спину от запорожского казачества и российской армии, приняла на себя миссию Малороссии — “покорного умаления (кенозиса)” — судьбу Иоанна Предтечи. Смирением был героически преодолен «дух мщения».

«…принять несвободу, но, как и Господь, только ту несвободу – которая во имя Божие. Такой была несвобода Предтечи, такой была несвобода Иисуса. В темницу их отправило государство, но неволю Царства Кесаря они превратили в волю Царства Небесного»  (Кротов Я. Несвобода Христова // http://yakov-krotov.livejournal.com/1138402.html.

Но вместе с тем Украина осознала, что на это время ей следует веселиться и смеятся (отсюда вся её народно-спудейская культура XIX в., неистово проклятая чувствующим подспудную истину В. Белинским), ибо самый малый в Божьем царстве — тот больший за Крестителя, большего между рожденных от женщин (Лк. 7:28). Ведь, как писал и св. Иоанн Златоуст, этот менший унаследует престол Царя и Господа. Тем более, прецедент есть, когда Арсений Суханов в прениях с греками (1652 г.) заявляет: «Слышите, греки, и внимайте, и не гордитеся и не называйте себя источником, яко се ныне Господне слово збылося на вас: были вы первые, а ныне стали последнии; а мы были последнии, а ныне первые» » Read more