Мітки: Киевская Русь

 «Патріарх Бу-Ба-Бу» Юрій Андрухович пропонує всім українцям («ще не добитим») відкриття «лицарської Слави» своєї країни, слави «мандрованого лицаря-філософа», «визволителя Панни» (архетип «Персей») [1]. Цим він повторює західноєвропейського патріарха літератури Генріха Бьолля («Очима паяца», 1963 р.), який не знаходить для свого «лицаря-принца» іншого шляху, крім карнавально-циркового (знаменно, що один із перших романів Бьолля «Потяг прибув вчасно» початково мав назву «Від Львова до Чернівець»). Надалі романи Юрія Андруховича «Рекреації» та «Перверзія» явно перегукуються з такими романами Бьолля «Чим закінчилося одне відрядження» та «Груповий портрет з дамою».
Не слід перейматися тим, що ідея «лицаря-визволителя Панни» є смішною та споріднена іззамилуванням Дон Кіхота лицарською славою раннього Середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи лицар серця Дульцінеї втілював незалежне існування на «окраїні» суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи лицар Святої Покрови здійснював той же «момент» буття – жив на «окраїні», звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо ідальго Алонсо Кіхано – герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Петро Сагайдачний – герой-холерик,який і стінами Кремля та Хотина заволодів і свою Дульцінею проміняв на тютюн та люльку… Наполеона Бонапарта теж підіймали на глум за похід у Єгипет (акт замилування традицією хрестових походів). Але наслідком його став Розетський камінь та дешифрування давньоєгипетських ієрогліфів…
Так, «Великі Пригоди», «…Великі трагедії, – писав Микола Шлемкевич, – тяжкі переживання нації часто є струсом духа, після якого приходять глибокі відкриття. З розораних душ вистрелюють горді будівлі, в яких довго наступні покоління знаходять свій дім і світ» [2]. Начебто, тепер це вже реалізується:
… вже народжуєсь Київ – новий, златоглав
для нових офіцерів та антологій! » Read more

1.

Ругии – это часть западнославянского племени родариев (ротарей), которая вместе с хижанами, черепнянами и доленчанами образовывала  Велетское (Лютичское) государство в междуречье Лабы/Эльбы, Пэниты, Одры и на острове Руян (Ругия) (Видукинд Корвейский, «Деяния саксов», III, 42).

Другой частью родариев были укры (uchri, uckri, wucri, wkrzanie), населяющие нынешнее польское Поморье возле левобережья Одры, у реки Вкра (Укра). Территория, которую они населяли, в германских источниках называлась Uckermark  (Укра < праслов. Vъkra). Зная написания немцами самоназвания укров как ucker або ucher (ср. с написанием немцами того времени Киева как  Chue) , можно предположить, что этноним связан с праславянским словом (*ucher >) “ухарь” – “молодец, боевитый, удачный”.

В 954 г. укры-ротарии подняли восстание против германских захватчиков и приступом освободили город Волислав (Велелебен) в Старой Марке, между Вербеном и Аренбургом (Старгородом, столицей племени вагров из союза бодричей), и перебили большую часть немцев  (Видукинд Корвейский, «Деяния саксов», I, 36). Это выступление стало сигналом к освободительной борьбе полабов во главе с Нако и Стоигневом. К повстанцам присоединились саксонские рыцари Вихман и Экберт. Первый был провозглашен королем и под его руководством полабы осуществили вторжение в Саксонию и овладели замком Кокаресцемия. На помощь славянам двинулись венгерские войска, но возле Лехвельда (955 г.) они были разбиты немцами и предавшими общеславянское дело лехитами. Вскоре были разгромлены и полабы на реке Раксе, а их вождь Стоигнев и 700 пленных были казнены. Но восстания вспыхивали вновь в 958, 959, 960 гг. В 963 г. немцами были разгромлены и союзники полабов – лужицкие сербы (сорбы, венды).

Обеспокоенная такой ситуациейгеноцида славян, киевская великая княгиня Ольга (Елена) посылает к германскому императору Оттону І посольство с якобы просьбой прислать епископа для народа ругиев (т.е для части ротариев-укров, которые жили на острове Руян, который немцы называют Руген/Рюген). Удивляет, что Оттон именует Ольгу “королевой ругов”  » Read more

Ныне существует историософская проблема — какая цивилизация “возродится” — “Россия-Тартария” (с её архетипом “Странствующего царства”) или “Украина-Русь” (с архетипом “Заветного царства”).

Содействуют этому также “места исторической славы”(Lieux de memoire), которыесакрализируются, превращаются в “теменосы”, где человек “входит в ландшафт как субъект”. Для украинцев — это Софийский Собор, Золотые Ворота, Аскольдова могила, Хортица, Великий Луг, Круты, Броды,  Карпаты,  для русских — Севастополь, места славы русского оружия, Донбасс и тот же Софийский Собор… И этим «теменосам» соответствуют «праздники консолидации» — День Победы как этакая «Красная Пасха» [1], или День павших героев Крут (Берестечка, Бродов) и жертв (царизма, коммунизма) как этакая «Национальная Голгофа», с соответствующими им лейтмотивами монументального искусства.

Одним из главных «теменосов» для “Русского мира” оказывается Киев как «азиатский Рим» – культурно-духовный эпицентр движений в направлении к «оздоровлению» «восточного славянства» и «канонического православия». Формально в начале 90-х гг. ХХ в. в независимой Украине этот концепт был продекларирован философом поэтессой Ниной Мазур в её интервью на ток-шоу «З Ольгою» (канал ICTV).  Таким образом, если Киев – азиатский Рим, то, следуя логике аналогий, Москва – это азиатский Константинополь, имеющий право на наследие от Рима-Киева [2]. » Read more

Христос коронует Ярополка и Гертруду

 

Династия Ярополка Изяславича.

Киевский князь Изяслав-Дмитрий Ярославич (21.03.1054-14.09.1068; 04.1069 — 22.03.1073; 15.07.1077 — 3.10.1078) был женат на Гертруде, сестре польского короля Казимира. Будучи изган из Киева, Изяслав укрылся в Польше, куда прибыл со «скарбом большим». Польский король Болеслав (умер 1189), женатый на его дочери Евдокии Изяславне (умерла 1189), однако, не только не дал тестю помощи, но и отобрал большинство из сокровищницы, желая использовать это в войне с чехами, и изгнал Изяслава, а с его врагами, Святославом и Всеволодом, составил античешский союз.

Изяслав тогда обратился за помощью к германскому императору Генриху IV и прибыл к нему в Майнц. Хроника Ламберта Герсфельдского упоминает, что в январе 1075 г. к императору Генриху прибыл «король русский Димитрий». Враги Изяслава успели его опередить, прислав в Германию золото, серебро и сокровищ столько, как отметил германский хронист, что никто не помнил, чтобы такое богатство ввозилось в рейх. Ценности эти Германии пришлись в пору и Изяслав вновь вынужден был бежать после смерти его покровителя сербо-лужицкого маркграфа Дедо фон Веттина (1046-1075), на дочери жены которого от первого брака Кунегунде и женили сына Изяслава Ярополка. Впервые Ярополк упоминается в 1071 году, когда он победил Всеслава Полоцкого у Голотическа, но Всеслав удержал за собой Полоцк.

Принял изгоя враг Генриха IV папа Григорий VII (1073-1085), но не дал аудиенцию ему лично, но его сыну Ярополку-Петру-Гавриилу Изяславичу (1075-22.11.1086 гг.). Ценой обещания признать первенство Рима, а Русь — леном святого Петра Ярополк получает буллу, согласно которой власть в Киеве должна принадлежать Изяславу и его сыну Ярополку (булла от 17.04.1075 г.). Через три дня после написания этой буллы папа обратился к польскому королю Болеславу, в котором порицал его за грабёж Изяслава. В личном послании к Изяславу и его жене папа Григорий VII именует их «Димитрий, кроль Руси, и королева, жена его» и сообщает, что передает «управление Вашим королевством как частьи владений св. Петра» их сыну Ярополку.

Вскоре папа венчает Ярополка-Петра на королевство Русское, о чем свидетельствуют и изображения на миниатюрах в Трирском псалтыре. » Read more

Комплекс самой украинской нации можно определить именно как “комплекс иерогамии” — “желание священного брака”, жажда “у-Закониться”, “у-Краятся” в Традиции [1]. Он имеет истоки в архитепическом индоевропейском: «… В системе индуистской тантры единение Бога и Богини в экстатическом наслаждении означает союз мужской и женской энергий на психическом и физиологическом уровнях практикующего. Этот «мистический брак» или, в традиционных терминах, «махасукха» (великое блаженство), позволяет достичь высших уровней сознания, а также в большей мере реализовать духовный и психический потенциал человека. На мой взгляд, именно интеграция божественных принципов мужского и женского архетипов лежит как в основе индуистской и буддийской тантры, так и в основе современного язычества» [Рейнольдс Д. Мирдин. Викка и Тантра // http://intertraditionale.kabb.ru/viewtopic.php?f=9&t=715&sid=cba0c1aead5351f94f06c1e228b069aa].

В социально-культурном плане «жажда иерогамии/священного брака» – это поиск компромисса в противоречии между нереалистичной, казалось бы, сущностью великой объединяющей Правды и императивной потребностью, неукоснительной нуждой в ней » Read more

На Западе к середине ХІ в. вследствии исчерпания земельных ресурсов чрезвычайно быстро образовалось сословие младших детей землевладельцев, все достояние которых состояло в лошади, копье и щите. Общество выталкивает их за черту европейской ойкумены в крестовые походы, ограничивает казармами-общежитиями рыцарско-монаших орденов. Как следствие, возникает рыцарский эпос.

На Руси такого рыцарства-монашества в этот период не возникает вследствие возможности младших детей феодалов постоянно уезжать на северный восток (Угру), находить неосвоенные земли («украины») и непуганых междуусобицами общинников, чтоб возложить на них тяжесть налогов.

Новая реальность требовала новых образов — героев-осваивателей или колонистов. Ими стали Илья Муромец, Микула Селянинович (от коми-пермяцкого «му кулу» — «духи земли»), святые Борис и Глеб, князья с 1010 г. Ростова и Мурома. Собственно последние — символы фазы этногенеза «русских», которую Л. Гумилев называет гомеостазом (150 лет), инкубационным периодом пассионарности (собственно колонизация русичами с юга и родила пассионарный толчек), который завершился переходом в фазу самопровозглашения «русскими» себя в истории, фазу подъёма (200-250 лет) такими актами как в 1159 г. отделения великого княжества Владимирского, в 1164 г. экспансией Суздаля и Мурома в Волжскую Булгарию, в 1167 г. — в Новгород, в 1169 г. — взятием Киева, и годом ранее — провозглашение автокефальной церковной митрополии Северо-Восточных земель Руси.

Внешняя торговля Киевской Руси в ХІ-ХІІ вв. имела две отличные и одинаково первоочередные черты.

Во-первых, торговая деятельность была занятием исключительно лишь общественных верхов — князей, их дружинников и небольшой группы дородных горожан » Read more

Галицкий князь Ярослав Владимирович Осмомысл(1153-1187), женат на Ольге, дочери Юрия Владимировича (Мономаховича) Долгорукого.Похоронен в Успенском соборе в Галиче, останки ныне хранятся в крипте Собора св. Юрия во Львове. Перед смертью Ярослав Осмомысл собрал в Галиче видных бояр, которые согласились и целовали крест на передачу галицкого престола внебрачному сыну Олегу, а законному сыну Владимиру Ярославичу был определен Перемышль.

Галицкий князь Олег-Мстислав Ярославич (Осмомыслич) (1188), сын дочери попа Настасьи Чагровны, сожженной боярами. Попал в плен в Овруче к тестю Романа Мстиславича Рюрику Ростиславичу и вскоре был отравлен.

Галицкий князь Владимир-Даниил Ярославич (Осмомыслич) (1187-1188, 1190-1199),сын Ольги Юрьевны Долгорукой,  был вместе со своими двумя сыновьями (имена не сохранились, но упоминаются в венгерской хронике и в 1218 г. как живущие при венгерском королевском дворе) в плену в венгерском замке на Дунае (в то время именно там впервые записали знаменитую «Песню о Нибелунгах»). В Галиче же княжил Андрей, сын венгерского короля Белы III, назвавший себя в 1189 г. королем Галичины, но в 1189 г. как союзник Фридриха Барбароссы, польского князя Казимира Справедливого и Всеволода Юрьевича Долгорукого, возвратился в Галич и был восстановлен на престоле (по легенде, он разрезал шатер на башне и, сделав канат, опустился с неё и бежал). После гибели своего патрона Фридриха І Барбароссы он признал патроном суздальского князя Всеволода Юрьевича. Владимир Ярославич – брат Евфросинии Ярославны, жены новгород-сиверского князя Игоря Святославича. Именно высокообразованный Владимир основательно считается автором “Слова о полку Игореве” и “Моления Даниила Заточника” » Read more

1. КАНИНА – це не власна назва ріки або прикметник “каїнина” (2), а іншомовне слово грецького походження : kanna “очерет“. Наявність на теренах Балкан гідроніму Канина зумовлене походженням з болгарського “канна” – “гулко прозвучати”, що семантично походить з вищенаведеного грецького слова, так і латинського canna “очеретина”, “труба” (3).

2. ШЕЛОМЯНЬ – це теперішня гора Солом’янка (4), найвища територія Києва, у районі Солом’янської площі. У світогляді русичів слово “шеломянь” асоціювало у собі факти трьох культур: 1) угорською мовою (solyom) “сокіл” (5) українського слова “сокіл” – “гора” (6); 2) давньогерманське helm “шолом” (7); з якого походять південнослов’янські : хорв. sljeme “вершина гори, пагорб”, словен. sleme “гірський хребет”, чеськ. sleme “гребінь гори”, македон. слеме “гребінь гори” (8); 3) біблійне давньоєврейське shlm “стан цілісності, здоров’я, миру” (Ісайя 9:1-3; Міхей 5:1-4) та означення місця їх культу – Ієрусалим (Uru-Salim) (Бут. 14:18; Пс. 96:3) (9).

3. ВЕРЕЖЕНИЙ (меч) – це не “поганьблений” (10), “пощерблений” (11) чи “покинутий” (12) меч, а “магічний“. » Read more

Виламавшись з Хазаро-Іудейського каганату, трайб полян під проводом свого харизматичного вождя князя київського Святослава Ігоревича змушений був або відтворити імперську структуру на власному рівні, або знайти собі нового “господаря”, не говорячи про реальну можливість деградації, що легко досягається зустрічними зусиллями трайбалістських радикалів та імперських консерваторів. Шлях “нового господаря” поляни вже пройшли, коли до 826 р. були васалами Деревлянської держави та, рятуючись від неї, знайшли собі іншого покровителя в особі хазаро-іудейського кагана. За часів Аскольда та Діра поляни вступили на стезю творення власної імперії, яка, утверджуючись власне як імперія, несе у собі різноманітність трайбів з їх цінностями, проголошуючи вищою, власне імперською цінністю, дотримання членамицих трайбів одних і тих же норм – уставів та уроків ( з часу Ярославичів – “Руської правди” та православ’я).

Русь – імперія виступає як “космос”, що є досконалим сам по собі. Він може вмістити всередині себе певні хаотичні залишки. Він цей “свій хаос” гармонізує та, відштовхуючись від нього, спрямовується до утвердження ще досконалішого ладу, ніж теперішній. “Своїм хаосом”, за “Словом о полку Ігоревім”, виступає для Русі “усобиця“, яка породжує жах, страх, розпач, тобто емоції, що породжуються також і пітьмою, і відчуттям відсутності надійних меж між людиною та хаосом (у суспільно-історичній проекції – постійна загроза набігів). Тільки у цій ситуації фаховий “сторонній” оборонець (старо-єврейське “хакан” – “оборона”) – Господь та його соціальне відображення – імператор (хакан, каган, великий князь) – виступає розраджувачем “землі Руської”. Тому “Слово о полку Ігоревім” протистоїть ветхозавітній традиції літописів, що виражали інтерес церкви до політики, її прагнення зайняти главенство у мирському житті. » Read more

Тмутараканський князь Ростислав-Михайло Володимирович, внук Ярослава Мудрого і зять угорського короля Бели І, в 1065 р. втік на Прикарпаття разом із союзниками – етнічною групою західних хазар – халісіїв. Дещо раніше певна частина халісіїв разом з уграми переселилася у Паннонію і вихідцями з них були навіть деякі угорські королі, а отже, цілком можливо, що саме халісії свого часу закликали новгородського князя в Тмутаракань. Ростиславом халісіям було дано для поселення місцевість, де й засновано місто Галич.

Після смерті галицького князя Ігоря-Івана Ростиславича Галич переймає і робить в 1141 р. столицею його двоюрідний брат Володимирко Володарович, внук Ростислава, зять угорського короля Коломана. Вірогідно, що вигнав халісіїв князь Роман, батько Данила Галицького, бо його дії літописець порівнює з тим, як Володимир Мономах вигнав іноплемінників з Русі та з Дону аж у Абхазію, наводячи легенду про євшан-зілля. Власне після слів про жорстокість Романа у хроніках пробіл, аналогічний пробілу після обіцянки розповісти про заснування Галича. » Read more

ГАЛИЧ ЧЕРВЕНСКИЙ С ГАЛИЧИНОЙ МОГИЛОЙ (ГОРОЙ) И УСПЕНСКИМ СОБОРОМ

Галич – древний украинский город в Северном Прикарпатье на правом берегу Днестра, который наряду с Киевом может считаться родиной украинской государственности. Галич, дата основания которого предположительно относится к 1140 году (году упоминания в летописи), на протяжении ста лет был столицей Галицко-Волынского княжества. Нынешний Галич – это музей под открытым небом. Удивительно, но городу удалось пережить разрушительные войны двадцатого века и сохранить многие исторические и архитектурные памятники. Их ценность для Украины подтверждается тем, что на территории города создан Национальный архитектурный заповедник «Древний Галич». Особая стилистка, присущая карпатским зодчим, наиболее ярко отражена в здания Галицких церквей и храмов – церковь Рождества Христова середины 14 века, церковь святого Пантелеймона конца 12 века. » Read more

Згідно з тюркськими легендами, саме  у Київському печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії (“саума’а”; [1]) з однодумцями (“мурідан”) на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам (“мамай”) рахіб Шамс (840 р.) [2], який у 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам.

Походив Шамс з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі.  Через це всіх його нащадків прозивали “сіндійцями”. Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних (“північних”) булгар у Балтаварі (тепер — Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, — муллі Микаїлю  Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є “Легенда про доньку Шана” (“Шанкизи дастани”) » Read more

Господь карає не лише грішників, але й землі, які вони населяють – «б’є по площині»: «…Земли же согрешивши котории любо, казнить Богъ смертью, ли градомъ, ли наведеньемъ поганых, ли ведромъ, ли гусеницею, ли иными казньми…». Карає як Отець відступаючих від нього, щоб врятувати їх, привести до істини: «…Себто есть батогъ Его, да негли встятувшеся вспомянемъся от злого пути своего…».

Безумовно, гріхом, за яким Русь зазнала такої страшної кари як навалу степових орд «агарян» (монголо–татар), був відхід руських церковних ієрархів від великокнязівської влади, зумовлений прагненням «славитися» – здобути владу, аналогічну до тієї, яку мають на Заході римо-католицькі єпископи. » Read more

У 874 році київський правитель Аскольд здійснив військовий похід на столицю Візантії Константинополь. Під час нього загинув, за грецькими джерелами, його син, а сам Аскольд приймає християнство. Проте охрещують його не греки, а місіонери римського обряду, підпорядковані тодішньому єпископському центрові у Хорватії (Іллірії) у місті Нін. Приймає київський князь християнство з франко–аквілейським колом святих та франськими іменами перших священників (Ольма – Алеман). Ім’я при хрещенні обирає Миколай, в пам’ять римського понтифіка Миколи І Великого (858–867 рр.). У Константинополі на часі походу русів патріархом був союзник цього папи Ігнатій (25.09. 867 – 23.11. 877), проти якого і закликав русів, можливо, його суперник – попередник (до 867 року) та наступник (після 879 року) на патріаршому престолі Фотій, ворог візантійського імператора–римофіла Василія Македонця (868–886), балканського слов’янина за походженням та вихованця власне католицьких місіонерів з Ірландії, » Read more

Відомий  російський етнолог Мурад Аджиєв на основі фактів прийшов до висновку, що Київська Русь прийняла православ’я від „дрєвлєправославної церкви”, яка вже декілька століть перед Володимиром Святим домінувала у степах України, визначалася як Скіфська єпископія і на 876 р. перебувала під юрисдикцією константинопольського патріарха. Вже в 381 р. у Царгороді відмічено присутність першого ієрарха від степових етносів Північного Причорномор’я. У 449 р. на Константинопольському соборі ця степова єпархія названа  в актах офіційно “Скіфією”, а одним з її єпископів був Александр, котрий мешкав у місті Тан, що на річці Дон.
Власне в часи навали гуннів Аттіли (V ст.), якого історик Іордан “чомусь” (як це здивовано говорять історики) називає християнином, спершу у Візантії, а потім у всьому Християнському світі з’являється у церковному вжитку зображення рівнокінцевого хреста, так характерного для монотеїстичного степового культу “чоловіко–неба” Тенгрі » Read more

В науковій думці не вщухають дискусії довкола питання про таємничу “Шеломянь” у “Слові о полку Ігоревім”, за якою перебуває Руська земля.

“Словарь – справочник” “Слова”[i] повідомляє, що “… шеломя – холм, гора, цепь холмов… Шеломя может означать также дальность или вісоту горизонта”. Підтверджується це і цитатами з давньо-руських билин, де гора називається “шеломя”[ii] та фактами інших слов’янських  мов: хорват. sleme – “вершина гори”, “горб”; словен. sleme – “гірський хребет”; чеськ. slemie – “гребінь гори” тощо.

Спершу і автор цих рядків поділяв дану інтерпретацію, запропонувавши лише версію про іншомовне походження самого слова “шеломя”[iii],  а саме від угорського solyom (вимовляється тепер як “шойом”) – “сокіл” » Read more

На відміну від галицько-буковинсько-берладських (подністровсько-попрутських) „креолізованих” земель , більш благодатне географічне розташування північно-східного аналога перетворило останній на найзаселенішу серед інших земель, на які поширилася сфера впливу Києва. Тут не знали міжусобиць, половецьких набігів, а геополітичне становище було стратегічно вигідним – на перехресті торгових шляхів між Новгородом, Волжською Булгарією та прикаспійськими землями завдяки Камі та Волзі та Донському шляхові на південь.

Зрештою, постала т.зв. “володимиро-суздальська” („залісська”) цивілізація – ланцюг “міст – держав”, що стала своєрідним історичним центром для суспільств Бьярмії (землі пермяків та зирян), Поволжжя (голядь, буртаси, мещера, мурома, меря) та Верхнього Подніпров’я (смоленські кривичі).

Аналогічне явище мало місце як на побережжях Східної Африки від Сомалі до Мозамбіку, де внаслідок схрещення африканських тубільців та арабських колоністів постала могутня Суахільська цивілізація, так і Балтики, де при взаємодії германських континентальних племен, кельтів та балтів, з одного боку, і фінно-скандінавів, з другого, сформувалася Балтійська субконтинентальна цивілізація. Зокрема, остання вступила у могутнє протистояння із „заліською” — частина угро-фінських племен дещо раніше зазнала креолізації з боку східно-балтських племен (буртасів) і їхня самодостатність давала можливість чільно протистояти Русі. Вони між собою “гутарили” (від литов. taryti “говорити”). » Read more

Давньоруські літописи засвідчили певні терміни на означення частин Русі – “Біла Русь” і “Чорна Русь”.

На наш погляд, їх значення може прояснитися тільки на основі т.зв. “норманської теорії”, згідно з якою правлячу династію Русі утворили представники іншоетнічного походження, а власне – варязького. На думку О. Пріцака, назва “русь” виникла у VІІІ – ІХ ст. на означення княжої дружини, тобто є суто соціальним терміном. Починаючи з Х ст. “русь” стає осілою, а не перебуваючою у “відрядженнях” на театрах бойових дій. Власне відтоді захоплені варягами території, спочатку Київ, Чернігів та Переяслав, стали називатися “Руссю” [i].

У Європі варягів чітко розрізняли на “світлих” (по-ірланд. “фіннгалл”) та “темних” (“дубгалл”) відповідно за походженням – норвезькі та датські[ii], хоча у них була одна мова – датська, у якій говірки (датська та скандинавська) ледь розрізнялися[iii].

На цій основі можна запропонувати гіпотезу, згідно з якою спершу у Києві, Смоленську, Турові, Пінську, Мозирі, Клецьку, Бересті правили династії норвезького (“світлого”) походження та їхня “русь” узагальнено називалася “біла”. А династії датчан (“темних”) замешкали у Новгороді, Полоцьку, Ростові, Білоозері, Ладозі, Чернігові і їхня “русь” стала називатися “чорна”. Дана гіпотеза дає змогу змінити ракурс погляду на міжусобні війни на початку історії Русі. » Read more