Гуцуляк О. Українська ідея між культурами сорому, вини і страху

“Summer” by Ukrainian artist Artem Rogowoi (*1988).

Гуцуляк О. Українська ідея між культурами сорому, вини і страху // Evropský filozofický a historický diskurz. – 2018. – Svazek 4, Vydani 2. – S. 76-82. – http://ephd.cz/?page_id=25

Скачати файл на Academia.edu >>>

Oleg Gutsulyak, Ph.D., Associate Professor

Vasyl Stefanyk Precarpathian National University, Ivano-Frankivsk, Ukraine

THE UKRAINIAN IDEA BETWEEN GUILT, SHAME AND FEAR CULTURES

Considering the conflicts of Ukraine in its history and present time, the author offers a cross-cultural analysis based on the scientific methodologies of Ruth Benediсt and Georgy Shchedrovitsky. The author demonstrates the existing in Ukrainian cultural studies debate about the identity of Ukrainian culture, its place in European civilization, and also speaks about the stages of the formation of the Ukrainian political mentality. Also, the cultural and philosophical assessment of modern Russia and attempts to influence it in other countries with the help of the doctrine of the “Russian world” are also examined in parallel. The actual task now is to bring Ukrainians back to the periphery of the “culture of shame” with its principle of “dignity,” in educating Ukrainians in an extrovert, corporate, solidarity and heroic-moral dominant, based on the spirit of “adversity” (“agon”) and the aspiration to glory. In this situation, the territory of the ATO becomes a motherly formation in the environment of carriers of culture of shame and honor, as once the Cossack Freedom (“Ukraine”) on the border with the Steppe was the territory of the formation of the Cossack “culture of shame and honor,” and the subsequent infusion of it into the territory of the whole of Southern Russia.

Kaywords: Ukraine, Russia, Cossacks, guilt culture, shame culture, fear culture, Taras Shevchenko, Island of Europe, fantasy, ukrainian literature.

Директор Інституту філософії Національної академії наук України, професор Мирослав Попович (1930-2018), аналізуючи ситуацію із загальногуманітарною кризою в сучасній Україні, пропонує змістити фокус погляду українців на самих себе власне у моральній площині[1]. Для цього він апелює до дослідження американського культуролога Рут Бенедикт «Хризантема і меч» (1946)[2], в якому розкрито розподіл культур за двома регуляторами – «культурою вини» (guilt culture) та «культурою сорому» (shame culture). На її думку, вони характерні, відповідно, для близькосхідно-європейської та японсько-океанічної цивілізацій. Згідно з версією М. Поповича, в українському соціумі домінує теж «культура вини» (головний регулятор поведінки – внутрішнє відчуття вини перед богом і перед собою, рішення є внутрішнім, індивідуальним та самостійним поза залежностю від того, як до цього поставляться інші, навіть своя група чи свій колектив). Але, говорить професор, на периферії українського соціуму, на задвірках, все ж, знаходила собі місце і «культура сорому» (відповідальність особистості перед спільнотою, сором перед своїми). Сам М. Попович вважає, що різниця між селянами («рустикалами», «посполитими») і козаками полягала в тому, що перші, тяжіючи до сімейно-кланової організації, були репрезентантами «культури сорому» («встиду»), в той час як козаки-індивідуалісти – до «культури вини» («провини», «совісті»)[3].

» Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: К солидаризму “открытого общества” и принятию собственной “тени” – свободы

Нынешней правящей кланово-компрадорской элитой Украины (да и России) предлагается имитативное соучастие граждан с бюрократическо-государственным аппаратом (“партией власти”, “Системой”). Под девизом “Лидер и Защита”, с шаманским камланием “Лишь бы не было войны!..”, «За стабильность!».

Да, соучастие граждан в жизни государства должно быть именно как “открытое общество”. Но не как общество позднеиндустриального либерализма и консюмеризма (потребительства). А как общество, в котором принимают существование (экзистенцию) как открытость трансцендентному началу.

Как общество, в котором, по М. де Унамуно-и-Хуго, на смену “стаду выборщиков и налогоплательщиков” пришло гражданство из индивидуальных актов самоопределения эмпирических “я”, отдающих  себя истинной идее всеобщего единства абсолютно свободно, впротивовес, казалось бы, безнадежному противоречию его с действительностью.

Проблема как раз в том, чтобы помочь налоголательщику самоактуализироваться, выйти из тирании «культуры страха/вины» в свободную «культуру радости» (восторга, упоения):

» Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Чому вірші?

Вважається, що досі популярність серед українства поезії (з виконанням нею комунікаційної та естетичної функцій, а також з претензією на реалізацію «триєдності свободи» – свободи творчості, свободи особистості і свободи народу) означає відсутність «релігії вищого чину», вказує на те, що поезія – лише її сурогат, або, якщо хочете, нижча, «матріархальна» форма релігії (пригадаймо слова Г. Гердера: «… Поезія була материнською мовою людського роду»). Тобто український етнос досі залишається у полоні інфантилізму, а спроба Івана Драча запропонувати «Закон про українську поезію» за своєю суттю виявляється атакою аборигенів з мотикою на колонізаторські мортири.

Щоправда, є ще одна нація в світі, яка звеличила поезію в канон – «… культ поезії в Китаї завжди далеко переважає звичайне для інших націй читацьке смакування і любування: читати обожнюваного поета із запаленим запашним ладаном і потім повільно його переписувати багато разів …, а головне, вчити його напам’ять у безмежній кількості – явище найзвичайнісіньке і скоріш правило, ніж виняток» [1].

Саме поезія, як вказував Т.С. Еліот, втілює функцію «нового витлумачення вже знайомого досвіду», «новим (пере-) прочитанням» збагачувати духовний світ і витончувати здатність сприйняття довколишнього [2]. Поезія є істинне, досконале знання, виговорювання головних смислів буття, вона зберігає ці головні смисли і захищає їх у всій їхній первісності. І якщо М. Хайдеггер, доказуючи це, опирається на досвід Г. Гельдерліна, Р.-М. Рільке і Г. Тракля, то у нас є цілий всесвіт осягнення суті реальності в поетичному слові – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Микола Зеров, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Василь Стус і тисяч інших подвижників поетичного слова. «… Якщо читати всю національну поезію як єдину книгу [виділено нами, – О.Г.], то в ній можна виокремити стійкі мотиви, которі … належать поетичній свідомості всього народу, характеризуют його цілісне сприйняття» » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Аркан – гуцульський танець ініціації

Танець “Аркан” є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперезуватися чересом (широким паском), тобто ставав потенційним опришком . Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець “Аркан” виконали витязі, які зійшли з гір.

Сама назва танцю походить з латині, вірніше з етруського слова, запозиченого у них римлянами: arcanus “прихований, таємний, мовчазний” і походить від індоєвропейського кореня *arta- . Знаний український археолог Ю. Шилов виявив, що саме цей корінь слова наявний у назві держави трипільців-пелазгів Аратта, передання про яку зберегли як іранці, вважаючи Арту ідеальною прабатьківщиною та “найвищим світоглядом“, а загалом – золотим віком людства, так і слов’яни, які називали свою державу Артанія чи Оратанія (центр – місто Оратів на Поділлі) поряд з Куявією (Київщина) та Славією (Переяслав).

Візантійці та араби свідчили, що у таємничій Оратанії слов’яни вбивали чужинців, щоб ті не довідалися про технологію виготовлення особливих магічних “соломонових” мечів. Це ідентично тому, що розповідали античні греки про жорстоких таврів » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Таємниця символіки писанки

Писанка називається так тому, що вона роз-писана “письмом” – різними особливими кольорами та знаками, орнаментами та символами, що приховують у собі щось чудодійне, містичне. Вчені давно вже міркують над цим феноменом і вияснили, що слово “писати” прадавнє, означає  не лише “наносити якісь знаки на предмет”, а у глибинній своїй суті – “означувати ту сутність предмета, яку неможливо виявити лише через зовнішнє його сприйняття”. У слові “писати” той же корінь, що у слові “пістрявий”, котре мало значення “червоний”, “кривавий” [1]. Як відомо, у стародавніх мовах, у тому числі й мові Біблії,  слово “кров” (нефеш) означає ще й життя, душу (Левіт 17:14). Отже, наші предки, наносячи на куряче яйце певні червоні, а щонайперше це були кров’яні, смуги чи знаки, тим самим позначали його як предмет, що хоч і здається ззовні холодним і мертвим, та, навіть, схожим на камінь, але містить у собі таємницю життя, ту головну безсмертну субстанцію, ту божественну іскру, яку ми іменуємо душею. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Коліївщина як етап української реконкісти (війн за Україну)

У 1768 р. під тиском Прусії та Росії сейм Речі Посполитої прийняв ухвалу про зрівняння у правах з католиками населення православного та протестантського віросповідання.
Це рішення викликало спротив з боку польських фундаменталістів, які зорганізувалися у місті Бар на Поділлі у “конфедеративне рушення” (рокош; такий собі тогочасний “Талібан”) на чолі з Казимиром Пулаським. Конфедерати на Київщині, Поділлі та Волині організували кривавий терор проти православних та їхніх церков та святинь.

Як реакція на таку наругу національних та людських прав сходилися “анти-талібські” сили в урочище Холодний Яр біля Мотронинського монастиря, що на Чигиринщині. Там вони і утворили гайдамацтво – особливу консорцію представників общин, що не бажали підпорядковуватися існуючій родово-феодальній польсько-литовській державі, плекаючи мрію про родово-комітатний лад (укр. “богатирство”, іспан.  begetria) Київської Святої Русі. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Україна в небезпеці стати жертвою помсти творчого дару

Байдужість українства до здвигів у російській ментальності небезпечна. Історія свідчить, що групі, яка успішно відгукується на один “виклик” історії (як от українці здобули незалежну державу), рідко коли щастить відгукнутися на наступний. Арістотель назвав цю неспроможність знову “відгукнутися” на “виклик” історії терміном “перипетія” – “переміна ролей”. Тобто, за А. Дж. Тойнбі, переможець схильний здійснювати обожнення ефемерного “я” та за наступної нагоди “сушить весла”. Як наслідок – стає “жертвою помсти творчого дару”. Наприклад, Афіни доби Перікла виродилися в Афіни, нездатні осягнути Обявлення, яке їм приніс апостол Павло; огляд історії військових мистецтв засвідчує, що лише той, хто зумів ліпше скористатися з якогось нового винаходу, заспокоюється та дозволяє своїм ворогам випередити себе у наступній стадії розвитку військової техніки тощо.

Як на нас, проявом такого “заспокоєння” є намагання поєднати тенденції в україно- та російськомовних макрогрупах (общинах) громадян України за аналогією до того, як “об’єднює” частини острова Британія верховний суверен Сполученого Королівства: в Англії він належить до єпископальної церкви, а у Шотландії – до пресвітеріанської. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Украина Наша Эзотерическая

После “помаранчевой революции” украинская макрогруппа приобрела легетимный статус консорции, прошла, наконец то, ИНИЦИАЦИЮ, проявив все три основные качества иницианта — хитрость, отвагу и выдержку (по мнению В. Ешкилева, на момент провозглашения независимости в 1991 г. украинская нация оказалась в ситуации этакого монаха, который так и не добыл посвящения, а потому не мог понять, за что ж его так здорово и больно били этакие “подпольные буддисты” типа Иосифа Виссарионовича с ГУЛАГом — аналогом бамбуковой палочки настоятеля Шаолинского монастыря Фаня, которой он приводил к “сатори” непослушных монахов [Єшкілєв В. Топос Поразки // Ї. — Львів, 2002. — №26. — С.2-3; www.ji-magazine.lviv.ua]; “Революция без инициации — барахло”, — помахивает перстом А. Дугин), именно переход от “полновесного женского начала” к “… активизации мужского начала, обретение субъективности — политической, онтологической и психологической” (А. Окара, “Безхребетная Украина”), к чему, не видя пути к реализации, лишь декларативно призывают авторы изданий, аналогичных “ариософскому” “Переходу-IV” (русские же просто инкорпорировали в своё тело “малый народ” — немцев и проч. — как элиту). Иными словами, Украина в конце 2004 г. перестала быть “проблемой” для себя самой, став страной, стоящей перед многими проблемами — обычной государственной практикой в вопросах социального обеспечения, правосудия, экономики, информационно-технологического прогресса, международных отношений.

Следует заметить, что в эзотерических традициях “ворота”, через которые происходит выход из инициастической пещеры “навстречу Солнцу” (как вот “сыновья солнца” Инки из пещеры Пакаритампу или предок франкских королей Меровей из пещеры в стране Хуг; “В палеолите свет озарял людей выходом из пещеры. Так выглядела изначальная благая весть” [Шевченко В.В. Человек Кампанеллы // Человек. — М., 2004. — №5. — С.49]), изображаются “оранжевым кругом”, именуются “втулкой солнца”, » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print