Олег Гуцуляк: Цар в архаїчному суспільстві і його жертва

Свого часу антична Греція  відмовилася від статусу «царя» – «(в)анакса» ((ϝ)άναξ, (w)anax, букв. «господар» < пра-і.-є. *wen-aǵ- «той, що приносить здобич»; 

у індоаріїв цей індоєвропейський корінь дав слово «ванідж», vanij «торговець», але у «Рігведі» воно застосовується як епітет царя богів Індри;

пор.: англ. lord «господар, Господь» < ст.-англ. *hlāfweard «той, хто дає (охороняє) хліб»;

латин. rex «цар» < regere «визначати міру (зерна); управляти, направляти» (оскільки зерно зберігалося саме у храмі, то з цього виходила й священна функція царя вділяти належну міру урожаю кожному роду племені);

у двомовному написі 600-х рр. до н. е. перекладено фінікійською як «адон(-ай)», ádon «господар, господь»). 

Греція віддала перевагу більш нижчому за рівнем «управителю» – «басилевсу» (βᾰσῐλεύς, βᾰσῐλέως; basileus, basileos < арх.-грец. *gʷasileus «начальник професійної гільдії»;

пор. з латин. imperator «управитель гільдії тих, хто приносить здобич або товар (військових і торговців)» < im-pero- “управляю”)

і залишила титул «(в)анакса» виключно за Зевсом, Аполлоном, Діоскурами (їх храм «Анакейон» і свято «Анакейя» в Афінах) та міфічними героями давнини (Мідасом, Агамемноном, Пріамом), хоча слово зберігається у особистих іменах (Анаксагор, Анаксимандр, Гіппонакт, Астіанакт, Анакторія, Іфіанасса).

Потрапило воно й у  «Біблію», де родоначальником післяпотопних велетнів «емімів» («страшні, жахливі») був Анак (Енак), тому її ще називали «Анакім» (Числа 13:33; Втор. 1:28; 2:10-11) і «синами Енаковими», мешкаючими в Землі Обітованій, лякали співплемінників розвідники, післані Мойсеєм (Числа, 13:33).

Чому так сталося?

Можливо, щоб уникнути колізій, пов’язаних зі статусом  «царя». Адже

“… Вірування багатьох народів припускали, що особистість володаря і його потенція особливою мірою здатні симпатично впливати на плодоносіння землі та демографію населення. Недарма в українських обрядових піснях, що виконувались на зимові свята, об’єднувалися в одне ціле і дітородіння, і приплід коней, і багатий урожай. Все це був загальний процес примноження життя, який регулювався за допомогою сексуальної магії… У традиційному суспільстві вірили, що життя й душа вождя симпатичними путами поєднана з добробутом усієї общини, що у разі його захворювання або старіння захворіє і перестане розмножуватися худоба, врожай згниє у полях, а пошесть забере людські життя. Дуже симптоматична у зв’язку з цим та ознака старечої немочі, яка вирішувала долю правителя, а саме його нездатність задовольняти свої численних дружин…» [Рахно К. Сакральність князівської влади русів у Ібн Фадлана та її західнослов’янські паралелі // Наративи та концепти середньовічної історії Центрально-Східної Європи. – Київ, 2023. –  С. 106-107]. 

Відповідно здійснюється відсторонення царя шляхом принесення його в жертву – «ритуал умертвіння царя» (численні приклади у монархічних традиціях див.: [Фрэзер, Золотая ветвь. – М., 2006. – С. 350-374]), його розчленування і «зібрання з його членів нового світу» (Пуруша, Паньгу, Імір, Йїма-Джамшид, Адам Кадмон), символічне замішування глини з його кров’ю (Кінгу, Ганеша) для створення нового покоління нащадків (Адам, слоноголовий Ганеша). 

В раціоналізованій іранській версії першоцар Джамшид (авест. Yima Xšaēta Йїма Хшаета-«Сяючий») в кінці свого «золотого» і щасливого правління описується як такий, що піддався впливу олжі Ахрімана, одружився на представниці демонів (девів), а свою сестру-близнюка віддав заміж за дева, через що хварно (фарн) залишило його царство, люди, худоба і рослини стали смертними, а сам він був жорстоко страчений (розпилений навпіл) братом Спітьюрою (“Білий, світлий”)  («Авеста», «Замйад-Яшт», ХІХ 31-38, XXXV 5; «Бундахішн», XIVb 1; «Денкард» ІІІ 227; Фірдоусі, «Шахнаме»).

Полегшений варіант даного ритуалу – остракізм-вигнання царя: Тезея з Афін, Едіпа з Фів, Фармакоса під час Таргелій, Тарквінія Гордого з Риму та ін.

У пізніші часи, коли цар зосереджує у своїх руках крім сакральної ще й політичну повноту влади і проголошує свою «(сонячну) божественність / святість» (а не просто «(священного) передстояння» за народ перед божеством, будучи тільки «сином бога»), його заміщає тотемна царська тварина (олень, кабан, ведмідь) або інша особа, спочатку двійник (син-первінець, названий син, обраний з простолюдинів, а пізніше – самозванець:

у Ассирії цар, наприклад, вступався місцем на 100 днів, сам перебуваючи в тіні, але по закінченні терміну замісника з дружиною умертвляли, але ховали пишно й урочисто як царя:

«… «Пісні Раба» Ісаї малюють образ пророка, який гине за народ (Іс 50: 6; 53). Цей «Раб Господа», що приніс себе в спокутну жертву, не схожий на царя: у нього вид людини кволої, стомленої хворобами та скорботами. Проте у тексті присутні натяки певні царські атрибути: «Раб» виконує роль пастиря стосовно народу; похований він з пишністю, «у багатого», як і належить ховати сакралізовані жертви, і доля його (мабуть, посмертна) буде «між великими»….» [Федотова Е. Почему царь? Ритуал жертвоприношения царя в ТаНаХе и его трансформация в евангельском мифе // Культура славян и культура евреев: диалог, сходства, различия. – 2012. – №. 2012. –  С. 35].

 

очевидно, що іранський мотив пожирання арабом-узурпатором (змієм Ажи-Даххаком) юнаків – це здійснення того ж ритуалу жертвопринесення царя-замісника;

у персів таку роль при переході влади до рук Молодших Ахеменедів зіграв «самозванець» Смердіс-Бардія; 

час правління царя-замісника міг тривати й довше, доки не відновиться добробут землі його царства, проте все одного його доля однакова, навіть при спробі її уникнути, – так, наприклад, гине верховний король Тари Конайре Мор, герой ірландської саги «Загибель дому Да Дерга»;

можливо, що таким замісником царя іудеїв, який повинен зібрати на себе все зло, призначене цареві і народу, був т. зв. «козел відпущення»;

видається, що Саргон Великий, Мойсей, Давид і Карна як чужинець приймаються у дім царя для виконання майбутньої ролі приносимого в жертву замісника царя;

перестарілий цар Давид в якості замісної жертви приносить свого сина Адонія і продовжуває втішатися молодою дружиною при новому молодому цареві Соломонові.

Можливо, щоб уникнути всіх цих колізій, пов’язаних з «царственністю», правителі Русі перестали претендувати на титул царя-каганапісля Ярослава Мудрого, стосовно якого такою «замісною жертвою» були й Святополк Окаянний, і святі Борис, Гліб і Святослав.