Олег Гуцуляк: Олег Лишега як поет – шаман – лицар Буття

Опубліковано: Гуцуляк О. Олег Лишега як поет – шаман – лицар Буття // Олег Лишега. Відлуння : матеріали Перших Лишегівських читань, присвячених сімдесятиріччю від дня народження / упоряд. Є.М. Баран, М.В. Бігусяк, Х.М. Нагорняк. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ,  2019. – С. 25-39. 

«… сидів на вербовому корені над рікою, споглядання плину води, мерехтіння сонячного світла на хвилях, Великий Міст на Сході, згадував, як гарно писав Гайдеггер про міст у «Будувати, проживати, мислити», бачив себе з погляду Сейму – як іду Великим Мостом імені Олега Лишеги, то пригнічений і вичерпаний – на Бахмач, то радісний, переповнений творчими надіями і торбою з чаєм та книжками  на Матіївку…»
(Костянтин Москалець, 
«Келія чайної троянди»)

Коли соціальні алхіміки-експериментатори прагнули створити небачену псевдоісторичну спільність, у ретортах цього експерименту виявилися цілі покоління люмпенів-маргіналів, без роду, без нації, споживачів масової культури та дешевого кітчу. Не дивно, що в українському середовищі постав феномен прагнення зберегти національний стиль життя, моральні критерії та звичаї. Цей феномен ми пропонуємо називати «берегинізація» [1], або «обережительство»: «… оборонний аспект: боронити своє, доводити, які ми добрі, а які наші сусіди погані» [2].
Як зазначає культуролог П. Гуревич, більш вірним був би термін «традиціоналізм», тобто прагнення зберегти те, що набуто людиною, нацією [3]. Але для світової науки цей термін несе навантаження войовничості та насильницького спротиву, в той час як культурологічна природа явища, яке ми пропонуємо називати «берегинізація», полягає не тільки у простому збереженні традицій, але й у ненасильницькому спротиві зростаючій складності життя, тоталітарній дійсності та спробам асиміляції.

Функцію носіїв феномену «обережительства» поклала на себе українська інтелігенція переважно селянського походження, для якої селянин як носій національної самоідентичності та звитяжного духу не є істотою нижчою від представника партійно-державної номенклатури чи зденаціоналізованого «трудящого». Український інтелігент, після розчарування у радянській дійсності,  знайшов для себе, як для інтелектуала, ідеальну нішу «всевидющого ока» і носія месіанської ролі «обережителя» духовності. Звідси постала потреба у своїх авторитетах, у своїх «священних текстах». Такими ідеологами постали Олесь Гончар, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Василь Земляк, Василь Стус, Ліна Костенко, Володимир Дрозд, Борис Харчук, Павло Загребельний, Валерій Шевчук, Степан Пушик та сотні інших представників «(за-) битого покоління» (шістдесятників / семидесятників). Їхні твори набули статусу «сакральних», а отже – активізуючих власний духовний світ читача в умовах , коли священні тексти релігійних конфесій були недоступні. Назви цих творів – «Собор», «Диво», «Дім на горі», «Майдан», «Берег чекань», «Батьківські пороги», «Покуть», «Галицька брама», «Великий міст» – це опредмечені варіанти символу обмеженого, кінечного простору, світлого і приємного, що протистоїть чужому та сумнівному оточенню.
Якщо частина мистців та  філософів обрала для себе долю правозахисників та політиків (домагання не тільки прав особи, але й українських національних, етнополітичних та релігійних прав), то більша частина членів творчих спілок та науковців зосередилася на донесенні до реципієнтів своїх творів певних ідей «берегинізації» всупереч ідеологічним шорам (чи то колишні радянським, чи теперішнім ліберастичним) [4]. Спершу заінтригований, а потім привчений до «читання між рядками», до уяснення, що у вимовленому міститься більше, ніж це безпосередньо виражено, реципієнт намагався вичитати у творах і те, що автор прямо не сказав, але що там, навіть незалежно від волі самого автора, міститься, тобто здійснював спроби виявити онтологічні ідеї автора, цим актуалізуючи свій соціально-культурний досвід. Наприклад, дане явище проаналізоване як автором цих рядків [5], так і іншими дослідниками [6]. Зрештою, не дивно, що з переходом у пострадянську епоху у культурі та сфері гуманітарних наук постала т.з. «туга за герменевтикою» [7], за філософською інтерпретацією, за філософським «… прочитанням прихованих смислів у текстах зі смислами ніби відомими» [8]. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Новая книга: Гуцуляк О.Б. Тайные короли Святой Руси

Гуцуляк О.Б. Тайные короли Святой Руси : миф – история – интерпретация / О.Б. Гуцуляк. – Saarbrucken : YAM Young Authors’ Masterpieces Publishing / OmniScriptum Publishing Group, 2017. – 291 с. – ISBN 978-3-330-86009-4

https://drive.google.com/file/d/0Bw6NpM_qkC1cY2dwS3VJcWdNSWc/view?usp=sharing

В своей новой монографии автор предлагает читателям темы из мифоистории древних славян, Киевской Руси, Галицко-Волынской державы и Казацкой Украины с позиций перепрочтения источников, критического переосмысления историографии и создания новых историософских концептов.

Содержание
Северорусская генеалогическая легенда
«Поход на остров» как сквозной мотив
генеалогических саг Севера
Грендель – предок чёрных Рюриковичей
«О Руская земле! Уже за Шеломянемъ еси!»
«Червона Русь», Белая Хорватия и «Галичская земля»
О Дюке Степановиче замолвим слово
Королевские династии Руси
Близкая Thule и династия Dealu-Basaraba
Milites Christi: казаки-черкасы
Генерал-капитанство Украина
Москали как несостоявшееся сословие

Приложение.
Русь как удел Пресвятой Богородицы

Купить:

https://www.amazon.com/Тайные-короли-Святой-Руси-Интерпретация/dp/333086009X/ref=sr_1_1?ie=UTF8&qid=1504000540&sr=8-1&keywords=Гуцуляк

https://www.yam-publishing.ru/catalog/details//store/ru/book/978-3-330-86009-4/Тайные-короли-Святой-Руси

https://www.morebooks.de/store/ru/book/Тайные-короли-Святой-Руси/isbn/978-3-330-86009-4

 

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Карпатские скалы Олексы Довбуша как святилище Локи Туисто

Об соответствиях скальных комплексов и народной орнаментации карпатской Гуцульщины и скандинавской Готсулии существует обширная литература (см.: Ber W. Sledy kultury gockiej na Huculszczyznie // Wiedza i zicie (Warszawa). — 1936. — Rok. XI, zeszyt 6-7. — S. 456—459; Бандрівський Й.С. Знаки-ідеограми в петрогліфах Писаного Каменя на Гуцульщині // V Наукова геральдична конференція, 9-10 листопада 1994. Матеріали / Ред і уклад. А. Гречило. — Львів: Укр.геральд.т-во, 1995. — С.3-4). Это – один из аргументов в пользу гипотезы о готском происхождении горцев Карпат гуцулов.

Вероятнее всего, известный карпатский комплекс “Скалы Олексы Довбуша” – это древнее святилище готского бога огня и трикстера-шамана Локи Туисто. В произношении славян, наследующих после готов эту территорию, теоним Локи стал произносится как Лекса, Олекса, а Туисто – как Добош, Довбуш, Довбушук. Затем, значительно позже, в новых исторических условиях мифологический герой Локи-Лекса историзировался, был соотнесен с конкретным человеком, которого стали считать воплощением героико-мифологического персонажа.

Туисто означает «двойное (двуполое) существо», что даёт основания для его сближения с культом близнецов у древних германцев (Тацит в главе XLIII «Германии» сопоставляет их с римским Кастором и Поллуксом). У карпатского Олексы Довбуша был брат Иван, с которым, вероятнее всего, стоит соотносить гору Пип Иван, на которой находиться ныне знаменитая обсерватория, а ранее – место жетвоприношений богам. В своем творчестве Иван Франко неоднократно использовал бытующие среди горцев Украинских Карпат представления о двойственной коллизии культурных героев (“Петрии и Довбущуки”, “Хома с сердцем и Хома без сердца”, “Лель и Полель”).

Локи выступает как комический дублёр Одина в космогонии и его демонический противник в эсхатологии. У них обоих есть шаманские черты, но шаманские странствия Локи ограничены горизонтальной проекцией, тогда как образ Одина тесно связан с мировым древом. Условно Одина и Локи можно соотнести как белое и чёрное шаманство.

В качестве позитивного творца Один – отец асов, а Локи – отец хтонических чудовищ, Один – хозяин небесного царства мёртвых для избранных, а Локи – отец хозяйки подземного царства мёртвых и тайный виновник первой смерти (смерти Бальдра), которая является одиническим жертвоприношением (реальный убийца Хёд – также, возможно, дублёр Одина). В процессе эволюции скандинавской мифологии, по-видимому, очень существенным было всё большее выдвижение на первый план Одина и всего одинического комплекса как “небесной воинской мифологии” (этим Один  оттеснял наследника индоевропейского бога неба Тюра и отчасти индоевропейского громовника Тора в качестве небесных богов), а также эсхатологических мотивов, буквально пронизывающих скандинавскую мифологию, по крайней мере в её “эддической” стадии.

От Туисто якобы происходит первый человек (Манн), а от Манна – родоначальники трёх племенных или культовых групп северо-западной ветви индоевропейцев – истевоны, герминоны, ингевоны.  В “истевонах” видят предков славян, которых в некоторых источниках (например, Птолемей) называли “ставанами“.

» Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Обряд “священной весны”, готская Сикамбрия, карпатские гуцулы и нартский Кавказ (мифо-эпические параллели)

getImageГуцуляк О.Б. Обряд «священной весны», готская Сикамбрия, карпатские гуцулы и нартский Кавказ // Нартоведение на рубеже ХХ-ХХI в. : ІІ Международная научная конференция : 24-25 октября 2013 г. : [Программа]. – Владикавказ : Северо-Осетинский институт гуманитарных и социальных исследований им. В.И. Абаева Владикавказского научного центра РАН и Правительства РСО-А. – С.8.

Легендарное бегство Энея с горящей Трои — это осуществление обряда «священной весны» (ver sacrum) в честь богини Афродиты Урании, когда из этноса выделялось юношество, которое на правах отдельного этноса (клана) двигалось на колонизацию новых земель.

Именно так, по Геродоту [1], скифы отделили («у-краяли») от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок, прибывших из Малой Мидии (Атропатены) к Танаису-Дону, и в браке с ними создали новый народ — сармат (др.-иран. saoromant «опоясаный мечом»), славой и происхождением от которых гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан (гетман) христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий. Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию («племена богини Дану») и через Гибралтар. Они стали родоначальниками европейского рыцарства с его культом Грааля, которому прислуживают воинственные девы. Сарматки славились среди современников своей воинственностью и верховой ездой на  ряду с мужчинами.

Однако наиболее интересным является еще одна этногенетическая легенда. Готский историк Иордан в своих «Деяниях готов» сообщает, что готы изгнали из своей среды воинственных женщин-ведьм (haliurunnae) и те, выйдя из болот Меотиды в леса (Цезарий Гейстербахский указывает, что изгнанные ведьмы блуждали именно в лесах), от “лесных духов” (quos Faunos Ficarios vocant) родили народ гуннов [2].

Таким образом, приазовские амазонки Геродота, родившие от молодых скифов сармат, — это готки-ведьмы Иордана, пришедшие в Приазовье с берегов Балтики. А Адам Бременский сохранил предание о  том, что живущие на берегу Балтийского моря амазонки рождают детей от чудовищ с собачьими головами – «кинокефалов» [3].  Так на Солийской карте («Карте Генриха Майнцского») конца ХІІ – нач. XIII вв., где река Танаис-Дон непосредственно соединяет северный океан с Черным морем, кинокефалы помещены в Северном Причерноморье («Здесь живут мерзкие люди Грифа, кинокефалы»). Эбстфорская карта помещает их согласно более старой традиции в Индии и песьеглавец вооружен луком и стрелой, рядом значится легенда: «… Кинокефалы зовутся так, потому что у них песьи головы и личина; одеждой им служат звериные шкуры, а голос их — собачий лай».   Херефордская карта следует обеим традициям и помещает кинокефалов и в Индии, и в Причерноморье возле Меотийского озера (Азовское море). В русской традиции известен Полкан – былинный богатырь, обладающий песьей головой (враг / побратим Бовы-Королевича). » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Жабье – священный тотем Карпат и балто-славянского единства

1.

ЖАБЬЕ (ЖАБИЕ). Забытое к ХVІІІ ст. гуцульское божество огня.

Жабье (с 1962 г. – Верхови́на) — посёлок городского типа, административный центр Верховинского района Ивано-Франковской области (Украина). Находится на высоте 620 метров над уровнем моря на реке Чёрный Черемош, в 150 км от Ивано-Франковска и 31 км от железнодорожной станции Ворохта. Население — 5,9 тыс. жителей. Наиболее высокогорный проселок Жабье (Верховины) расположен на высоком перевале на высоте 1250 м. Благодаря этому считается одним из самых высоких горных населённых пунктов Украины.  Первое письменное упоминание о селе Жабье датируется 1424 годом, когда оно вместе с монастырем на реке Рыбница (нынешний город Косов) было передано литовским князем Свидригайлом в дар местному богачу Владу Драгосимовичу. Существует легенда, что первым поселенцем в долине Черного Черемоша был Жабка, от которого и получило название бывшее Жабье. По другой версии, здесь в заболоченной долине реки водилось много жаб, откуда и пошло название поселения. Возле Жабье находиться гора Замагора. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Золото Галиции

Византийский историк Феофилакт Симокатта рассказывает, что у варваров над Днестром есть гора, которая называется «золотой» (hrysos horos),  потому что на ней очень плодоносны растения. она богата дикими зверями и скотом, и что у тюрок (т.е. авар) в обычае было предоставлять эту «золотую гору»в распоряжение главного кагана [Феофилакт Симокатта. История. – М.: Изд-во АН СССР, 1957. – С.161].

Это свидетельство можно сопоставить как сприкарпатскими сказками о «золотой горе»(к которой в некоторых версиях добавляются «серебрянная» и «железная» горы), где живет Змей, которого побеждает герой, так и с легендой о том, что в приднестровском Галиче на Крылосской горе, возле Успенского собора, находился «Золотой Ток» – символ харизмы галицкого князя (ср.:  др.-инд. tagas «золото», teigasa «металл», др.-ирл. tigh, teach «дом»). Якобы, когда монголо-татары напали на Русь, этот «Золотой Ток», как и соседний «Монастырь» (возле с. Межигирцы), спрятался под землю, но явиться на поверхности одновременно с появлением лучезарного всадника-витязя на белом коне » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Происхождение названия “Галич”

Первое упоминание о Галиче датировано 290 г., когда готский историк Иордан рассказывает о битве гепидов и готов возле города Galtis на реке Ayha (Днестр). Название Галич происходит, вероятно, от готского слова hallus “скалы” (родственно с лат. celsus “возвышающийся, высокий” (имя Цельс), collis “холм” ” (ср. холмы в Риме: Collis Quirinalis «Холм Квиринал» [1] и и Mons Caelius «Холм Целий» [2]), др.-исл. hallr, лит. kelti, keliu “поднимать”, kalnas “гора” (~ Каунас); ср.: у с. Межигирци (Междугорье), невдалике от Галича, есть гора, которая называется “Скеля” (“Скала”), а местность возле неё – “Божий Ток”; на гербе столицы Галичины Львове изображен лев, точащий когти о скалу).

Название Галиция тождественно названию эпической страны кельтских преданий о Святом Граале Галахии (Gallacye). На память о ней происходит и, как утверждают предания, название современного Уэльса (Wales < Galys),что означает “окраина, отделенная, освящённая (от остального) территория” [Мэлори Т. Смерть Артура / Отв.ред. В.М. Жирмунский, Б.И. Пурышев. – М.: Наука, 1974. – С. 850, в примечаниях] (~ литов. galu «конец», galutine «окончательный»).

Также возможна связь с иберийской Галисией (латин. Gallaecia, греч. Kallaikoi, упомянуто как племя Геродотом), название которой имеет кельтское происхождение. Как на западе карпатской Галиции живут бойки (с особым диалектом), так на западе иберийской Галисии находится Байхья (исп. Rias Bajas, галл. Rias Baixas), где жители разговаривают на особом диалекте,  в карпатских горах Галиции живут гуцулы, а в иберийских горах Галисии и соседней Басконии распространено название жителей как hucul – «пещерный человек».

Согласно другой версии, название Галиция заимствовано, переосмыслено фактами своего языка и распространено на дугие территории кельтами,  готами и славянами от предыдущего населения Карпат – фракийско-иллирийского гальштата и может толковаться на основании единственно сохраненного ныне иллирийского языка – албанского: gjalliqes “воскресение, оживление” (ср. со знаменитой Воскресенецкой ротондой в центре Галича). » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Судьба Осмомысличей

Галицкий князь Ярослав Владимирович Осмомысл(1153-1187), женат на Ольге, дочери Юрия Владимировича (Мономаховича) Долгорукого.Похоронен в Успенском соборе в Галиче, останки ныне хранятся в крипте Собора св. Юрия во Львове. Перед смертью Ярослав Осмомысл собрал в Галиче видных бояр, которые согласились и целовали крест на передачу галицкого престола внебрачному сыну Олегу, а законному сыну Владимиру Ярославичу был определен Перемышль.

Галицкий князь Олег-Мстислав Ярославич (Осмомыслич) (1188), сын дочери попа Настасьи Чагровны, сожженной боярами. Попал в плен в Овруче к тестю Романа Мстиславича Рюрику Ростиславичу и вскоре был отравлен.

Галицкий князь Владимир-Даниил Ярославич (Осмомыслич) (1187-1188, 1190-1199),сын Ольги Юрьевны Долгорукой,  был вместе со своими двумя сыновьями (имена не сохранились, но упоминаются в венгерской хронике и в 1218 г. как живущие при венгерском королевском дворе) в плену в венгерском замке на Дунае (в то время именно там впервые записали знаменитую «Песню о Нибелунгах»). В Галиче же княжил Андрей, сын венгерского короля Белы III, назвавший себя в 1189 г. королем Галичины, но в 1189 г. как союзник Фридриха Барбароссы, польского князя Казимира Справедливого и Всеволода Юрьевича Долгорукого, возвратился в Галич и был восстановлен на престоле (по легенде, он разрезал шатер на башне и, сделав канат, опустился с неё и бежал). После гибели своего патрона Фридриха І Барбароссы он признал патроном суздальского князя Всеволода Юрьевича. Владимир Ярославич – брат Евфросинии Ярославны, жены новгород-сиверского князя Игоря Святославича. Именно высокообразованный Владимир основательно считается автором “Слова о полку Игореве” и “Моления Даниила Заточника” » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Про початки Галича

Тмутараканський князь Ростислав-Михайло Володимирович, внук Ярослава Мудрого і зять угорського короля Бели І, в 1065 р. втік на Прикарпаття разом із союзниками – етнічною групою західних хазар – халісіїв. Дещо раніше певна частина халісіїв разом з уграми переселилася у Паннонію і вихідцями з них були навіть деякі угорські королі, а отже, цілком можливо, що саме халісії свого часу закликали новгородського князя в Тмутаракань. Ростиславом халісіям було дано для поселення місцевість, де й засновано місто Галич.

Після смерті галицького князя Ігоря-Івана Ростиславича Галич переймає і робить в 1141 р. столицею його двоюрідний брат Володимирко Володарович, внук Ростислава, зять угорського короля Коломана. Вірогідно, що вигнав халісіїв князь Роман, батько Данила Галицького, бо його дії літописець порівнює з тим, як Володимир Мономах вигнав іноплемінників з Русі та з Дону аж у Абхазію, наводячи легенду про євшан-зілля. Власне після слів про жорстокість Романа у хроніках пробіл, аналогічний пробілу після обіцянки розповісти про заснування Галича. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Червона Русь і Біла Хорватія

Щодо поняття Галичини як “Червона Русь”, то вважаємо, що це визначення західних територій, заселених русичами, виникло на основі переосмислення в книжній культурі Русі назви “земля Червенських городів”, оскільки, начебто, центром її було місто Червен, проте його локалізація досі невідома (Я. Пастернак ототожнив його з с. Чермном на Грубешівщині, а Л. Леже – з с. Червоногородом Заліщицького р-ну Тернопільщини[i]). Відбулося, можливо, це за аналогією з осмисленням дубровницько-чорногорської Хорватії як Crvena Hrvatska (Croatia Rubea), перша згадка якої датується ХІІ ст.[ii], в той час як визначення „Червона Русь” (Russia Rubra > Rus Czerwona) фіксується вперше польськими джерелами в XV ст. З причини, що у просторовому коді червоному кольору відповідає поріг будинку, ворота, берег ріки, гора, камінь » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Бурштиновий шлях: Гласісвеллюм в історії Східної Європи раннього Середньовіччя

Бурштиновий шлях: Гласісвеллюм в історії Східної Європи раннього Середньовіччя

В четверій чверті VІ ст. над теперішнім польським Примор’ям Балтики — “Бурштиновим полем” (Гласісвеллюм) — втратили контроль готи, що об’єдналися довкола Хрольва Кракі (“Жердинка”) з роду Хельгі Скйольдунга, і їх замінили інші скандінавські племена — носії системи торговельних факторій (emporia), що називалися “віками” (наприклад, відомою емпорією на шведському березі була Бірка, а на Курземському побережжі Прибалтики — шведсько-готландська колонія Гробіні, 650-800 рр.), а приналежні до цієї системи – “вікінгами”. Об’єднав вікінгів– гадбардів (дв.-англ. heado-beardan) Інгельд з Бардовіку[1]. Але в 568 р. прихід авар у Паннонію перекрив “шлях бурштину” до Аквілеї в Адріатиці по Віслі (Вістулі)[2]. Також союзниками авар виступили, на думку Л. Гумільова,   серби – ободрити, які із гір сучасної Саксонії переселилися в Іллірію і завоювали її північну частину, залишивши іллірійцям тільки недоступні гори сучасної Албанії » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Кельтський слід в історії слов’ян

Олег Гуцуляк. Кельтський слід в історії слов’ян (попередні зауваги)

В цій статті розглядаються етнічний, релігійний, лінгвістичний та археологічний аспекти кельтського субстрату праслов’ян, його домінуючу роль в часі формування слов’янської ідентичності. Аналізується обширний лексичний, топонімічний та міфологічний матеріал, пропонуються оригінальні та гіпотетичні версії щодо ранньої етнічної історії українців.

Ключові слова: кельти, прасловяни, галли, білінгвізм, ономастика, топонімія, Галичина, костобоки, котіни, дуліби, фракійці, віктогали, сігіни, чоловічі союзи, культ карго.

1.

Дослідники нещодавно в повний голос почали говорити про різноетнічні субстратні, адстратні та суперстратні елементи в мові та духовній культурі слов’ян. Значна частина слов’янської лексики добре етимологізується на грунті германських і кельтських мов, в той час як у праслов’янській вона стоїть ізольовано. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк та ін.: Королівство священних вершин

О.Б. Гуцуляк, П.П. Дрогомирецький, Б.П. Томенчук

Королівство священних вершин (Scando-Slavica у Верхньому Подністров’ї)

У  цій статті розглядається етнічний, археологічний та лінгвістичний аспекти  історії Галичини, аналізується міфологічна компонента щодо літописного переказу про Галичину могилу, пропонуються оригінальні та гіпотетичні версії щодо раннього середньовіччя України.

Ключові слова: Галичина, Галичина могила, інтронізація, готи,  кельти, іллірійці,  фракійці, Карпати, кавари, слов’яни, варяги, ономастика.

1.

Невже забув літописець свою обіцянку розповісти про Галичину могилу  (одинокий курган на південному майданчику Крилоського городища в урочищі Качків [*]) та заснування Галича? Чи ми просто не зрозуміли його, а сама відповідь проступає між рядками? » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Україна священних могил

Україна священних могил і Золоте царство богів та героїв: порівняльно-міфологічний аналіз

1.

В архаїчних цивілізаціях люди уявляли землю у формі кола (orbis terrarum, heimskringla, niwf), а в його центрі вони розташовували себе, свій рід (плем’я), свою територію, країну, огороджену з усіх боків водами, лісами та горами. Коло було символом, ідеограмою самообмеження себе у своїй обмеженості та поодинокості. Воно було світлим і приємним, що протиставлялося чужому та сумнівному оточенню. Етнологія цей феномен визначає як “коло трайбаліста” (від англ. tribe “племя”, “клан”, “компанія”; пор. з церковно-слов. “требище” – “приятельство”). Коло обмежує внутрішній кінечний простір, але коловий рух, який утворює цей простір, потенційно безкінечний. Більш повне втілення ідея кола знаходить у часовому плані (хронотопі) – циклічній концепції часу. Добовий та річний колообіг сонця поєднав циклічність часу з циклічністю простору » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк, Петро Дрогомирецький: Германський субстрат в Галичині

Олег Гуцуляк, Петро Дрогомирецький

До етимологічних інтерпретацій топонімікону Давнього Галича: германський субстрат

Енергетика таїни етимологічної топонімії з однаковою силою, як знаджує  можливістю довести і пояснити загадкову назву досліджуваного об’єкту, так і безжально відштовхує «незговірливістю» відслонити, відкрити і добутися до глибинних джерел їх походження. Ми намагаємося розглянути ряд географічних назв германського, кельтського та іллірійсько-фракійського походження, що є давніми топонімічними субстратами Галичини (див.: [5; 6; 7; 8]). В даній статті піддаються дослідженню дискусійні моменти етимологізації топонімічних реліктів (германський субстрат), пропонуються і обґрунтовуються версії їх інтерпретації на історико-лінгвістичному тлі.

» Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Втрачений шанс на Імперію

Наші опоненти з просвітницько-маргінальних “націонал-демократичних” структур виголошують: “Не треба нам ніякої імперії! Живімо тихо у власній самостійницькій дірці і може так обережемося від десятого валу експансіоністських потуг Заходу і Сходу. Лишіться тих Міхновських та Донцових, поспіваймо краще разом “Ми – українці”…

Проти схожих “просвітянських” постулатів боролися націоналісти й інших слов΄янських етносів. Ще в ХІХ сторіччі.

Словенський національний ідеолог Матія Маяр (1809-1892) таким маргіналам гнівно кинув в обличчя: “Ви нас звинувачуєте в тому, що ми – сепаратисти, хочемо відокремитися від Імперії  » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print