Олег Гуцуляк: Карпатские скалы Олексы Довбуша как святилище Локи Туисто

Об соответствиях скальных комплексов и народной орнаментации карпатской Гуцульщины и скандинавской Готсулии существует обширная литература (см.: Ber W. Sledy kultury gockiej na Huculszczyznie // Wiedza i zicie (Warszawa). — 1936. — Rok. XI, zeszyt 6-7. — S. 456—459; Бандрівський Й.С. Знаки-ідеограми в петрогліфах Писаного Каменя на Гуцульщині // V Наукова геральдична конференція, 9-10 листопада 1994. Матеріали / Ред і уклад. А. Гречило. — Львів: Укр.геральд.т-во, 1995. — С.3-4). Это – один из аргументов в пользу гипотезы о готском происхождении горцев Карпат гуцулов.

Вероятнее всего, известный карпатский комплекс “Скалы Олексы Довбуша” – это древнее святилище готского бога огня и трикстера-шамана Локи Туисто. В произношении славян, наследующих после готов эту территорию, теоним Локи стал произносится как Лекса, Олекса, а Туисто – как Добош, Довбуш, Довбушук. Затем, значительно позже, в новых исторических условиях мифологический герой Локи-Лекса историзировался, был соотнесен с конкретным человеком, которого стали считать воплощением героико-мифологического персонажа.

Туисто означает «двойное (двуполое) существо», что даёт основания для его сближения с культом близнецов у древних германцев (Тацит в главе XLIII «Германии» сопоставляет их с римским Кастором и Поллуксом). У карпатского Олексы Довбуша был брат Иван, с которым, вероятнее всего, стоит соотносить гору Пип Иван, на которой находиться ныне знаменитая обсерватория, а ранее – место жетвоприношений богам. В своем творчестве Иван Франко неоднократно использовал бытующие среди горцев Украинских Карпат представления о двойственной коллизии культурных героев (“Петрии и Довбущуки”, “Хома с сердцем и Хома без сердца”, “Лель и Полель”).

Локи выступает как комический дублёр Одина в космогонии и его демонический противник в эсхатологии. У них обоих есть шаманские черты, но шаманские странствия Локи ограничены горизонтальной проекцией, тогда как образ Одина тесно связан с мировым древом. Условно Одина и Локи можно соотнести как белое и чёрное шаманство.

В качестве позитивного творца Один – отец асов, а Локи – отец хтонических чудовищ, Один – хозяин небесного царства мёртвых для избранных, а Локи – отец хозяйки подземного царства мёртвых и тайный виновник первой смерти (смерти Бальдра), которая является одиническим жертвоприношением (реальный убийца Хёд – также, возможно, дублёр Одина). В процессе эволюции скандинавской мифологии, по-видимому, очень существенным было всё большее выдвижение на первый план Одина и всего одинического комплекса как “небесной воинской мифологии” (этим Один  оттеснял наследника индоевропейского бога неба Тюра и отчасти индоевропейского громовника Тора в качестве небесных богов), а также эсхатологических мотивов, буквально пронизывающих скандинавскую мифологию, по крайней мере в её “эддической” стадии.

От Туисто якобы происходит первый человек (Манн), а от Манна – родоначальники трёх племенных или культовых групп северо-западной ветви индоевропейцев – истевоны, герминоны, ингевоны.  В “истевонах” видят предков славян, которых в некоторых источниках (например, Птолемей) называли “ставанами“.

» Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Обряд “священной весны”, готская Сикамбрия, карпатские гуцулы и нартский Кавказ (мифо-эпические параллели)

getImageГуцуляк О.Б. Обряд «священной весны», готская Сикамбрия, карпатские гуцулы и нартский Кавказ // Нартоведение на рубеже ХХ-ХХI в. : ІІ Международная научная конференция : 24-25 октября 2013 г. : [Программа]. – Владикавказ : Северо-Осетинский институт гуманитарных и социальных исследований им. В.И. Абаева Владикавказского научного центра РАН и Правительства РСО-А. – С.8.

Легендарное бегство Энея с горящей Трои — это осуществление обряда «священной весны» (ver sacrum) в честь богини Афродиты Урании, когда из этноса выделялось юношество, которое на правах отдельного этноса (клана) двигалось на колонизацию новых земель.

Именно так, по Геродоту [1], скифы отделили («у-краяли») от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок, прибывших из Малой Мидии (Атропатены) к Танаису-Дону, и в браке с ними создали новый народ — сармат (др.-иран. saoromant «опоясаный мечом»), славой и происхождением от которых гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан (гетман) христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий. Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию («племена богини Дану») и через Гибралтар. Они стали родоначальниками европейского рыцарства с его культом Грааля, которому прислуживают воинственные девы. Сарматки славились среди современников своей воинственностью и верховой ездой на  ряду с мужчинами.

Однако наиболее интересным является еще одна этногенетическая легенда. Готский историк Иордан в своих «Деяниях готов» сообщает, что готы изгнали из своей среды воинственных женщин-ведьм (haliurunnae) и те, выйдя из болот Меотиды в леса (Цезарий Гейстербахский указывает, что изгнанные ведьмы блуждали именно в лесах), от “лесных духов” (quos Faunos Ficarios vocant) родили народ гуннов [2].

Таким образом, приазовские амазонки Геродота, родившие от молодых скифов сармат, — это готки-ведьмы Иордана, пришедшие в Приазовье с берегов Балтики. А Адам Бременский сохранил предание о  том, что живущие на берегу Балтийского моря амазонки рождают детей от чудовищ с собачьими головами – «кинокефалов» [3].  Так на Солийской карте («Карте Генриха Майнцского») конца ХІІ – нач. XIII вв., где река Танаис-Дон непосредственно соединяет северный океан с Черным морем, кинокефалы помещены в Северном Причерноморье («Здесь живут мерзкие люди Грифа, кинокефалы»). Эбстфорская карта помещает их согласно более старой традиции в Индии и песьеглавец вооружен луком и стрелой, рядом значится легенда: «… Кинокефалы зовутся так, потому что у них песьи головы и личина; одеждой им служат звериные шкуры, а голос их — собачий лай».   Херефордская карта следует обеим традициям и помещает кинокефалов и в Индии, и в Причерноморье возле Меотийского озера (Азовское море). В русской традиции известен Полкан – былинный богатырь, обладающий песьей головой (враг / побратим Бовы-Королевича). » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Жабье – священный тотем Карпат и балто-славянского единства

1.

ЖАБЬЕ (ЖАБИЕ). Забытое к ХVІІІ ст. гуцульское божество огня.

Жабье (с 1962 г. – Верхови́на) — посёлок городского типа, административный центр Верховинского района Ивано-Франковской области (Украина). Находится на высоте 620 метров над уровнем моря на реке Чёрный Черемош, в 150 км от Ивано-Франковска и 31 км от железнодорожной станции Ворохта. Население — 5,9 тыс. жителей. Наиболее высокогорный проселок Жабье (Верховины) расположен на высоком перевале на высоте 1250 м. Благодаря этому считается одним из самых высоких горных населённых пунктов Украины.  Первое письменное упоминание о селе Жабье датируется 1424 годом, когда оно вместе с монастырем на реке Рыбница (нынешний город Косов) было передано литовским князем Свидригайлом в дар местному богачу Владу Драгосимовичу. Существует легенда, что первым поселенцем в долине Черного Черемоша был Жабка, от которого и получило название бывшее Жабье. По другой версии, здесь в заболоченной долине реки водилось много жаб, откуда и пошло название поселения. Возле Жабье находиться гора Замагора. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Происхождение названия “Галич”

Первое упоминание о Галиче датировано 290 г., когда готский историк Иордан рассказывает о битве гепидов и готов возле города Galtis на реке Ayha (Днестр). Название Галич происходит, вероятно, от готского слова hallus “скалы” (родственно с лат. celsus “возвышающийся, высокий” (имя Цельс), collis “холм” ” (ср. холмы в Риме: Collis Quirinalis «Холм Квиринал» [1] и и Mons Caelius «Холм Целий» [2]), др.-исл. hallr, лит. kelti, keliu “поднимать”, kalnas “гора” (~ Каунас); ср.: у с. Межигирци (Междугорье), невдалике от Галича, есть гора, которая называется “Скеля” (“Скала”), а местность возле неё – “Божий Ток”; на гербе столицы Галичины Львове изображен лев, точащий когти о скалу).

Название Галиция тождественно названию эпической страны кельтских преданий о Святом Граале Галахии (Gallacye). На память о ней происходит и, как утверждают предания, название современного Уэльса (Wales < Galys),что означает “окраина, отделенная, освящённая (от остального) территория” [Мэлори Т. Смерть Артура / Отв.ред. В.М. Жирмунский, Б.И. Пурышев. – М.: Наука, 1974. – С. 850, в примечаниях] (~ литов. galu «конец», galutine «окончательный»).

Также возможна связь с иберийской Галисией (латин. Gallaecia, греч. Kallaikoi, упомянуто как племя Геродотом), название которой имеет кельтское происхождение. Как на западе карпатской Галиции живут бойки (с особым диалектом), так на западе иберийской Галисии находится Байхья (исп. Rias Bajas, галл. Rias Baixas), где жители разговаривают на особом диалекте,  в карпатских горах Галиции живут гуцулы, а в иберийских горах Галисии и соседней Басконии распространено название жителей как hucul – «пещерный человек».

Согласно другой версии, название Галиция заимствовано, переосмыслено фактами своего языка и распространено на дугие территории кельтами,  готами и славянами от предыдущего населения Карпат – фракийско-иллирийского гальштата и может толковаться на основании единственно сохраненного ныне иллирийского языка – албанского: gjalliqes “воскресение, оживление” (ср. со знаменитой Воскресенецкой ротондой в центре Галича). » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Білі угри та Угорські гори

Досі вважалося, що називалися Карпати на Русі “Угорськими горами“. Це дивно, адже угри лише в літописну епоху примандрували у європейську Паннонію (теперішня Угорщина), а Карпати були заселені ще праслов’янами. Якось тоді Карпати називалися ж?

Угорець Йожеф Перені у праці “Угри у “Повісті временних літ” (зб. “Летописи и хроники: Сб. ст. 1973. – М., 1974. – С. 92 – 102) звернув увагу на те, що словом “угри” називалося спершу не теперішня угорська мовна група, а якийсь інший етнічний масив. Сучасні угри (самоназва “мадяри”) у літописах русичів називаються “угри чернии мимо Киев послЬеже при ОлзЬ“, а той “інший” народ – “угри бЬлии, и наслЬдиша землю словЬнську(“Повесть временных лет: Ч.1. – М.-Л., 1950. – С.14).

Йожеф Перені встановив, що руський літописець, який не добре знав грецьку мову, користувався ромейськими (візантійськими) джерелами, перекладеними на старослов’янську мову, де і зустрів слово “угри”, яке перекладач залишив без перекладу – як власне грецьке “визначення” певного етносу.

Самі ж угорці себе “уграми” ніколи не називали. Лише московські джерела ХІІ – ХІV стт. говорять про прабатьківщину мадяр Угрію (Югру), де досі мешкають мовні родичі мадяр – вогули (ханти і мансі), але не про угрів, які тисячу літ до переселення в Центральну Європу називали себе “оногури” та входили у тісний союз із булгарами-тюрками. Йожеф Перені взагалі, на жаль, не торкається етимології етноніму “угри”, вважаючи, що це ім’я попередників угрів саме на Югрі (за аналогією як земля тюркомовних татар Сибір називається за іменем їх попередників – палеоазійських сабірів).

Німецький вчений Макс Фасмер ототожнив цих таємничих “білих угрів” з іїрками (hiyrkai) Геродота (ІУ, 22): кримсько-татарське, турецьке juruk “швидкий, кочовий”, комі jegra “мансі, вогул”, арабське jura “якийсь етнонім Х ст.”, українське “в’юркий” » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Опришки – рекетири Карпат

З довгої та складної історії опришківства Українських Карпат найбільше зацікавлення викликає його початковий, давній етап, коли, на думку першого історіографа цього руху Юліана Целевича, опришок виступав як виходець патріархально-сусідської общини для протистояння процесові перетворення бувших напівзалежних, переважно молодших общинників у різноманітні категорії феодально-комітатного населення.

Опришками називали людей, які не бажали жити у племені (общині) та підпорядковуватися його законам, в тому числі підлягати родово-феодальній державі. Слово “опришок” носило тоді принизливий відтінок, щось аналогічне до “бандит, волоцюга”. Коли юнак полишав родичів та йшов у опришки, його оплакували як загиблого:

Та й заплаче отець, мати, дівчина за нами.

Тому не дивно, що латинський термін oppressor “притискувач”, “пригноблювач”, яким характерезували карпатських повстанців у польських офіційних (латиномовних) документах (тобто він “визискував” землю “дідича” – польського короля), зазнав народноетимологічного випрямлення як “той, хто опріч”, тобто окремо, осторонь. В Румунії опришки офіційно іменуються словом gutul “розбійник”, яке, на нашу думку, походить з давньо-тюркського qutul “звільнятися, позбавлятися залежності”. Туреччина застосовувала інший тюркський термін – “басараб” (від basar – прислівник від bas- “давити”, “заволодівати, панувати”) як кальку латинського слова oppressor.

Опришки були вихідцями виключно з вівчарських сіл з т.зв. “волоським правом”, який здійснював рекет стосовно рільничих сіл із т.зв. “руським правом”. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Міфологічні істоти у світогляді гуцулів

Фольклор несе у своїй основі ознаки архаїки, субстратності попередніх епох протягом тисячоліть. Тому виникають труднощі щодо вияснення глибинного коріння міфологічної свідомості. Сучасна етнологія базується на подоланні постулатів теорії запозичень та впливів, впроваджуючи принцип іманентного дослідження фольклору.

Фольклор містить у собі, хоча й уривками, деякі відгуки того мовного середовища, в умовах якого формувався зміст “світогляду та світовідчування розради” (міфології). Тут, за висловом відомого етнолога В. Бер – Петрова – Домонтовича, фольклористика і лінгвістика змикаються. За допомогою етимологічного аналізу отримується можливість вияснення генетичного минулого фольклорних явищ.

Спроби етимологізувати назви персонажів гуцульської міфології здійснювалися неодноразово, але переважно аматорськи (С. Пушик, М. Влад, І. Андрусяк, С. Плачинда, Я. Ярош, Л. Кліщ). Також у двотомному виданні “Мифы народов мира” будь-які згадки про східнокарпатські міфологічні персонажі взагалі відсутні.

Нижче наводимо ономастику гуцульських божеств, намагаючись, де можливо, розглянути приховані за нею язичницькі реалії.

ЖЕРТВА. Повірниця Бога, сиділа на високій горі поміж землею та небом, де нічого, крім чорниць (афин), не їла і тому була “чиста”. Використовувалася Богом як вивідниця дій людей і як знаряддя кари вогнем за їхні гріхи в образі гадини з крилами і світлою кометою на хвості. Одначе, наїлася мертвечини, що залишилася після потопу, за що приречена повзати та володіти водами. Щоб отримати воду, люди змушені були приносити в жертву дівчину чи юнака, аж доки один святець не вбив її » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Аркан – гуцульський танець ініціації

Танець “Аркан” є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперезуватися чересом (широким паском), тобто ставав потенційним опришком . Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець “Аркан” виконали витязі, які зійшли з гір.

Сама назва танцю походить з латині, вірніше з етруського слова, запозиченого у них римлянами: arcanus “прихований, таємний, мовчазний” і походить від індоєвропейського кореня *arta- . Знаний український археолог Ю. Шилов виявив, що саме цей корінь слова наявний у назві держави трипільців-пелазгів Аратта, передання про яку зберегли як іранці, вважаючи Арту ідеальною прабатьківщиною та “найвищим світоглядом“, а загалом – золотим віком людства, так і слов’яни, які називали свою державу Артанія чи Оратанія (центр – місто Оратів на Поділлі) поряд з Куявією (Київщина) та Славією (Переяслав).

Візантійці та араби свідчили, що у таємничій Оратанії слов’яни вбивали чужинців, щоб ті не довідалися про технологію виготовлення особливих магічних “соломонових” мечів. Це ідентично тому, що розповідали античні греки про жорстоких таврів » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Гуцули – нащадки етрусків?

Прямими нащадками етрусків у античну епоху вважалися горяни Альп, яких історія знає під іменем “рети” (raeti). Вони, як зазначає римський історик Тіт Лівій, “… під впливом оточуючої природи здичавіли до такої міри, що … не зберегли від старих звичаїв нічого, крім мови, але навіть мову вони не зуміли зберегти без перекручень“. Від етноніму рети чи ретії походить назва території, на якій вони мешкали – Реція. Це – теперішні південна Баварія, східна Швейцарія та Тіроль. Її в 15-му р. до хр.е. окупував Рим (Таціт, “Аннали”, 11, 17; “Історія”, 1,63; 111, 53; У, 25). Тут досі мешкають їх нащадки – рето-романці.

У чеській мові, носії якої є безпосередніми сусідами колишньої Реції, наявне слово ret “губа”, “дзьоб”, що споріднене з давньоукраїнським словом рътъ “гостряк”, а також зі словенським rt, rta “гостряк, вершина”, rtina “гірська вершина”, сербо-хорватським рт “гірська вершина”, rtanj “вершина”, болгарським рът “горб, підвищення”. Ці та інші приклади можемо зустріти у статті Л. В. Куркіної “Назви гірського рельєфу (на матеріалі південнослов”янських мов)” у збірнику “Этимология. 1977” ( М.: Наука, 1979, с. 53 – 55).

Отже, Ретія означає “Верховина”. Тут додамо , що назва столиці сучасної слов’янської Македонії Скоп’є перекладається з грецької як “Верховина”.

Чи нема співпадіння між назвою “Ретія” і назвою Галичини у Європі як “Рутенія”, між самоназвою етрусків “расени” та самоназвою галичан до першої світової війни “русини” ?

Про взаємовідносини Галичини з Етрурією присвячена праця івано-франківського краєзнавця Генадія Марченка “Етруски в Галичині?” у журналі “Жовтень” (1982, № 2, с. 103 – 108), у якій досліджено поширення на Русі етруських “чисел”, що застосовувалися для календарних записів представниками черняхівської археологічної культури. Остання розквітла саме тоді, коли в Італії та Реції згасли культура та етнос етрусків. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Гуцулы – сарматского рода

Происхождение.
Название «гуцулы» происходит от осетинского (сарматского) «гыццыл» — «малый, младший», и зафиксировано письменными источниками как “гыццыл чизг/языг” — название части языгов – сарматского племени Прикарпатья и Галиции первых веков н. э., которые остались вместе с готами-грейтунгами (“малыми готами”, по Иордану) и гепидами в Галиции и не приняли участие в походе сармат-алан в Европу.

В VI—VIII вв. языго-готы вошли в раннеславянское государственное образование, известное как “белые хорваты”, но после отхода большинства славян этого союза на юг, на Балканы, языго-готы вошли в симбиоз с соседними пастушескими валашскими племенами, противостоя аварской и венгерской экспансиям.

В Х—XI вв. гуцулы значительно ассимилировали кочевое племя печенегов, которые были изгнаны сюда со Степи половцами (куманами), и центром которых был ныне гуцульский город Печенижин.

В 1919 г. существовала независимая Гуцульская республика. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print