Тюркологические и исламоведческие публикации Олега Гуцуляка

30 декабря 2020 г. по случаю Дня солидарности азербайджанцев мира меня наградили Орденом “Чести” Национального Совета Тюрков Карапапаков Украины (см. подробнее – https://mesoeurasia.blogspot.com/2020/12/dashgin-gulmamedov.html).
Большое спасибо за оказанные мне честь и доверие!

ТЮРКОЛОГІЯ ТА ІСЛАМОЗНАВСТВО ГУЦУЛЯКА О.Б.

1. Гуцуляк О. Науковець і поет [про А. Кримського і підбірка його віршів] // Радянський педагог. – Івано-Франківськ, 1990. – №2, 16 січня. – С. 4.

2. Гуцуляк О. Раш Хазарі: Роль Хазарської імперії в історії Київської держави варягів (882-965 рр.) // Четвер: Часопис текстів і візій. – Івано-Франківськ, 1993. – № 4. – С. 48-54.

3. Єшкілєв В., Гуцуляк О. Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен : Роман знаків. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 1997. – 180 с.

4. Гуцуляк О. “Мій предок був огуз чи печеніг…” [вірші : “А вчора здалося – то лілія…”; “І тополиний пух…”; “Мій предок був…] // Вперед. – Тисмениця, 1997. – 19 квіт., № 38-39. – С. 6.

5. Гуцуляк О. Коллегам-азербайджанцам [стихи : “Древняя степь Евразии…”; “Мій предок був огуз чи печеніг…”] // Голос Азербайджана. – Киев – Баку, 1999. – № 1 (9). – С. 7.

6. Гуцуляк О. Плач молодого суфія (На східний мотив) [вірш] // Світ молоді. – 2000. – № 49, 1 груд. – С.4.

7. Гуцуляк О. Императив вдохновения [про поета Юрія Султанова] // Прикарпатська правда. – 2000. – № 13, 25 берез. – С. 6.

8. Гуцуляк О. “Мне слышался крик безъязыкий…” [предисловие] // Султанов Ю.И. Алхимия виртуальных игр: Стихи и проза. – Київ: Вежа, 2001. – С. 5-7.
9. Юрій Ібрагімович Султанов (1948-2003) : Покажчик публікацій / [упоряд. І.В. Козлик, О.Б. Гуцуляк, Л.Ю. Султанова; відп.ред.серії М. Бігусяк]. – Ів.-Франківськ : Гостинець, 2004. – 57 с. – (Серія «Вчені Прикарпатського університету»).

10. Гуцуляк О. Пам’яті вчителя і людини [про Ю. Султанова] // Прикарпатська правда. – Івано-Франківськ, 2004. – 13 трв., №19. – С. 6.

11. Гуцуляк О.Б. Гер-огли – володар Чамбулі Мастон : до прояснення сутності епічного образу // Історія в середніх і вищих навчальних закладах України. – Київ, 2005. – №8, серпень. – С.32-37.

12. Гуцуляк О.Б. Пошуки заповітного царства: міф – текст – реальність: монографія / відп.ред. О.М. Пилип’юк ; післямова Г.О. Бердник. – Івано-Франківськ : Місто-НВ, 2007. – 540 с. – (Серія “Золотий грифон”). – ISBN 966-95321-6-6

13. Гуцуляк О.Б. Кёроглы – Сын Могилы и правитель Чамбули Мастон // Апокриф : литературно-эзотерический журнал. – Калининград, 2010. – Вып. 32. – С.42-55. Также на Проза.ру – http://proza.ru/2014/06/12/163

14. Гуцуляк О.Б. Развитие мифологического образа Гер/Кер Кер-оглы – сына могилы и правителя страны Чамбули Мастон // Мировоззрение населения Южной Сибири и Центральной Азии в исторической ретроспективе : сб. стт. / под ред. П.К. Дашковского. – Барнаул : Алтайский гос. ун-т, 2010. – С.297-314.
15. Гуцуляк О. Сын Запада и Востока [об Ю.И. Султанове, 1948-2003] // Прикарпатська правда. – Івано-Франківськ, 2013. – 26 квіт., №17. – С.6.

16. Гуцуляк О. Кёр-Оглы – сын могилы и правитель Чамбули Мастон (сущность мифологического образа) // Адам ;лемі / Мир человека: Философский и общественно-гуманитарный журнал (Казахстан). – 2014. – № 1 (59). – С.82-99.

» Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Общеевразийский сюжет о даре инсигний Царственности в феврале

20091009-japoan orgin myth 10b1.

Говоря о происхождении царских скифов, Геродот рассказывает легенду о том, как их родоначальнику-царю Колаксаю упали с неба божественные дары: «… В их царствование на Скифскую землю с неба упали золотые предметы: плуг, ярмо, секира и чаша. Первым увидел эти вещи старший брат. Едва он подошел, чтобы поднять их, как золото запылало. Тогда он отступил, и приблизился второй брат, и опять золото было объято пламенем. Так жар пылающего золота отогнал обоих братьев, но, когда подошел третий, младший, брат, пламя погасло, и он отнес золото к себе в дом. Поэтому старшие братья согласились отдать царство младшему … Упомянутые священные золотые предметы скифские цари тщательно охраняли и с благоговением почитали их, принося ежегодно богатые жертвы … Так как земли у них было много, то Колаксаис разделил ее, по рассказам скифов, на три царства между своими тремя сыновьями. Самым большим он сделал то царство, где хранилось золото. В области, лежащей еще дальше к северу от земли скифов, как передают, нельзя ничего видеть и туда невозможно проникнуть из за летающих перьев. И действительно, земля и воздух там полны перьев, а это то и мешает зрению» (Геродот, “История”, ІV, 5, 7; Диодор Сицилийский, II, 43). Другая версия, приводимая Гердотом, рассказывает о том, как Геракл, странствуя по земле будущей Скифии, своим потомкам, прижитым от дочери Борисфена, оставил пояс, с которого свисала золотая чаша, лук и предрек, что тот, кто натянет его, – станет царем в этой земле. Натянуть лук удалось сыну Геракла Скифу (букв. “Стрелец”) (Геродот, История, IV, 5).

Славянский даритель аналогичных сакральных вещей известен как Сварог. Перефразируя «Хронограф» сирийца Иоанна Малалы (491-578 гг.) в древнерусскую редакцию, «Повесть временных лет» под 6622 (1114) г. сообщает: «… В царствование Прова, во время дождя из тучи великой пшеница, с водою многою смешанная, попадала, которую, собрав, засыпали в закрома большие. Так же при Аврелии серебряные крупинки упали (на землю), а в Африке три камня упали громадных». И после потопа и после разделения языков «… начал царствовать сначала Местром (Мицраим/Гермес), из рода Хама, после него Иеремия, затем Феоста (Гефеста)» (в оригинале: «meta de teleyten Hefeistu ebasileysen Aigyption ho hyios ayto Helios hemeres»), которого и Сварогом называли египтяне. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Тепегьоз (до генези міфологеми про однооке чудовисько)

1.
У знаменитому огузькому епосі ХV ст. “Книга мого діда Коркута” наявна розповідь про одноокого дева (демона) – велетня Тепегьоза (Депегьоза; “Тім’я-Око”), який заганяє героя у своє лігво (печеру) та намагається його з’їсти. Але герой Басат (Бісат) осліпив дева і, накинувши на себе овечу шкуру, вибирається з печери.

Одразу напрошується паралель з розповіддю Гомера в “Одіссеї” про осліплення героєм циклопа Поліфема (“Багато поголосу”) та втечу з його печери за допомогою отари овець. Тому існує гіпотеза про запозичення тюрками цієї оповіді з цієї давньо-грецької поеми.

Так само, начебто, гомерівський переказ потрапив у інші культури, в тому числі й українську: “…мотиви – герой осліплює велетня та втікає від нього, вдягнувшись у овечу шкіру… – зустрічаємо в північній сазі про Егіла та Асмуда, про Грольфра, і зокрема про Ода, оповідання про якого нагадують оповідання літопису про Олега… На Україні збереглася казка про однооку бабу-людожерку, “Лихо-однооке”, якій герой казки вибиває око та від якої втікає, вдягнувшись у вивернути баранячий кожух та змішавшись між баранами. Людожерка кидає вслід йому сокиру” [1].

2.
Той факт, що Одіссей у розмові з Поліфемом називає себе “Ніхто” і внаслідок чого на запитання циклопів Поліфемові “Хто тебе осліпив?” дається відповідь “Ніхто”, дає підставу для паралелі з переказом кавказьких вайнахів (чеченці та інгуші) про демонічного господаря лісу Хунсага. Мисливець повідомляє демонові, що його звуть “Я сам себе”, внаслідок чого, смертельно поранивши Хунсага, уникає загибелі, бо на запитання до володаря лісу від його підданих, хто його поранив, дається відповідь “Я сам себе”.

У інших кавказьких народів є аналогічний образ володаря лісу, якого так само обдурює герой: у абхазців – Абнауз, лакців – Рікірал-Дак, адигів – Мезіль. Але, на відміну від “мотиву втрати ока“, у кавказькій міфології існує “мотив пошкодження сокирою” (пор.: в українській казці Лихо-однооке кидає у героя сокирою, а у давньо-грецькому епосі Поліфем – брилами скелі). Начебто, з грудей кавказького демона виступає лезо сокири (пор. з поширеним світовим епічним мотивом про те, як збройний обладунок зрісся з тілом богатиря). Мисливець, накривши своєю овечою буркою велике поліно, досягає того, що демон, кинувшись на ворога, застрягає у колоді. Тоді герой наносить ворогові смертельний удар.

Отже, у кавказькому колі персонаж, аналогічний тюркському Тепегьозу та грецькому Поліфемові, виступає як володар лісу, який через свою неоковирність (як тілесну, так і розумову) стає жертвою хитрощів героя. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Правда про Мамаїв Шамоту, його сина Михайла та їх далеких нащадків з роду Кият

Згідно з тюркськими легендами, саме  у Київському печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії (“саума’а”; [1]) з однодумцями (“мурідан”) на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам (“мамай”) рахіб Шамс (840 р.) [2], який у 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам.

Походив Шамс з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі.  Через це всіх його нащадків прозивали “сіндійцями”. Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних (“північних”) булгар у Балтаварі (тепер — Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, — муллі Микаїлю  Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є “Легенда про доньку Шана” (“Шанкизи дастани”) » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Гуцулы – сарматского рода

Происхождение.
Название «гуцулы» происходит от осетинского (сарматского) «гыццыл» — «малый, младший», и зафиксировано письменными источниками как “гыццыл чизг/языг” — название части языгов – сарматского племени Прикарпатья и Галиции первых веков н. э., которые остались вместе с готами-грейтунгами (“малыми готами”, по Иордану) и гепидами в Галиции и не приняли участие в походе сармат-алан в Европу.

В VI—VIII вв. языго-готы вошли в раннеславянское государственное образование, известное как “белые хорваты”, но после отхода большинства славян этого союза на юг, на Балканы, языго-готы вошли в симбиоз с соседними пастушескими валашскими племенами, противостоя аварской и венгерской экспансиям.

В Х—XI вв. гуцулы значительно ассимилировали кочевое племя печенегов, которые были изгнаны сюда со Степи половцами (куманами), и центром которых был ныне гуцульский город Печенижин.

В 1919 г. существовала независимая Гуцульская республика. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Дрєвлєправославна церква на Русі

Відомий  російський етнолог Мурад Аджиєв на основі фактів прийшов до висновку, що Київська Русь прийняла православ’я від „дрєвлєправославної церкви”, яка вже декілька століть перед Володимиром Святим домінувала у степах України, визначалася як Скіфська єпископія і на 876 р. перебувала під юрисдикцією константинопольського патріарха. Вже в 381 р. у Царгороді відмічено присутність першого ієрарха від степових етносів Північного Причорномор’я. У 449 р. на Константинопольському соборі ця степова єпархія названа  в актах офіційно “Скіфією”, а одним з її єпископів був Александр, котрий мешкав у місті Тан, що на річці Дон.
Власне в часи навали гуннів Аттіли (V ст.), якого історик Іордан “чомусь” (як це здивовано говорять історики) називає християнином, спершу у Візантії, а потім у всьому Християнському світі з’являється у церковному вжитку зображення рівнокінцевого хреста, так характерного для монотеїстичного степового культу “чоловіко–неба” Тенгрі » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: “Погибоша аки обре …”

Про таємниче плем’я аварів, відомих на Русі під іменем обри, нам відомо з численних історичних романів та повістей. Вони були ядром великого військово-політичного союзу кочових племен тюркського походження.

У VI ст. обри прийшли з Азії на землі сучасної України та на середньому Дунаї  (тодішня візантійська провінція Паннонія, теперішня Угорщина) створили свою державу – Аварський каганат. Вони підкорили все Північне Причорномор’я, Півдненну Україну, витіснили тюркомовних булгар на Волгу, в Італію та Балкани, аланів– на Кавказ і слов’янські племена обклали даниною. Авари вели переможні війни з франкським та лaнгобардським королівствами, Візантією та антами. В кінці VIII ст. обри були розбиті військами Карла Великого, а в кінці IX ст. – угорцями, після чого вони не згадуються у хроніках. Як свідчить візантийський імператор Константин Багрянородний, у 805 році хорвати повстали проти авар та перетворили їх на своїх рабів. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Руська земля за Шеломянем

В науковій думці не вщухають дискусії довкола питання про таємничу “Шеломянь” у “Слові о полку Ігоревім”, за якою перебуває Руська земля.

“Словарь – справочник” “Слова”[i] повідомляє, що “… шеломя – холм, гора, цепь холмов… Шеломя может означать также дальность или вісоту горизонта”. Підтверджується це і цитатами з давньо-руських билин, де гора називається “шеломя[ii] та фактами інших слов’янських  мов: хорват. sleme – “вершина гори”, “горб”; словен. sleme – “гірський хребет”; чеськ. slemie – “гребінь гори” тощо.

Спершу і автор цих рядків поділяв дану інтерпретацію, запропонувавши лише версію про іншомовне походження самого слова “шеломя”[iii],  а саме від угорського solyom (вимовляється тепер як “шойом”) – “сокіл” » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print