Олег Гуцуляк: «Сатир» – жрец солнца бронзового века

Ослиные уши сатиров

Одна из версий утверждает, что основатель бон-по Шенраб родился с ослиными ушами и принадлежал к роду Шен. Его украли злые духи, с которыми он жил 12 или 13 лет, путешествуя Тибетом. В 24-летнем возрасте он вернулся к людям и стал оберегать их от злых духов[i]. Это якобы объясняет, почему бонцы ​​носят особую голубую шапку, которая напоминает трехконечную митру. Аналогично обвиняли буддисты восстановителя бон-по царя Лангдарму в том, что у него на голове демонические рога, которые он вынужден прятать под нетрадиционной для тибетцев прической (волосы, собранные в пучок), в то время как тибетцы заплетали волосы в косы.

Мотив с «ослиными ушами» напоминает античный миф о фригийском царе Мидасе, который вынужден был прятать свои ослиные уши под шапкой.  В поэме Овидия «Метаморфозы» рассказывается о музыкальном состязании бога Аполлона и сатира Марсия на склонах горы Тмола. Судьей был бог этой горы. Простые, бесхитростные звуки свирели Пана не могли сравниться с величественной мелодией Аполлона. Торжественно гремели золотые струны кифары, вся природа погрузилась в глубокое молчание. Бог горы Тмола присудил Аполлону победу. Все славили великого бога-кифареда. Только один Мидас, царь Фригии, не восторгался игрой Аполлона, а хвалил Марсия. Разгневался Аполлон, схватил Мидаса за уши и вытянул их. С тех пор царь Мидас стал обладателем ослиных ушей, которые он старательно прятал под большой шапкой, пытаясь сохранить свое уродство втайне. Но ему это не удалось: болтливый брадобрей, узнавший тайну Мидаса, не в силах хранить молчание, выкопал ямку и прошептал свой секрет. Из ямки вырос тростник, из тростника вырезали дудочку, и песня дудочки ославила незадачливого царя на весь свет. При этом существует версия об ослиных ушах Мидаса на языке памирских бурушаски[ii].

Затем Аполлон содрал с сатира Марсия шкуру, а из крови силена или слез нимф, оплакавших гибель своего любимца, образовалась река, носившая его имя. А опечаленные сатиры удалились глубже в чащу лесов; часто раздаются там полные грусти, нежные звуки его свирели, и с любовью внимают им юные нимфы. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Индоевропейская прародина в Мезоевразии или Индостане?

1.

Н. С. Трубецкой предложил гипотезу о том, что индоевропейские языки возникли из изначально разнородного состава вследствии гибридизации и креолизации [Трубецкой Н.С. Мысли об индоевропейской проблеме // Трубецкой Н. С. Избранные труды по филологии. –  М., 1987. – С. 44-59].

В 1956 г. Мария Гимбутас предложила «курганную гиптезу», чтобы соединить данные археологических и лингвистических исследований для определения местонахождения прародины народов носителей пра-индоевропейского языка (ПИЕ). Курганная гипотеза прародины прото-индоевропейцев подразумевает постепенное распространение «курганной культуры», охватившей в конце концов все причерноморские степи. Последующая экспансия за пределы степной зоны привела к появлению смешанных культур, таких, как культура шаровидных амфор на западе, кочевых индо-иранcких культур на востоке и переселению протогреков на Балканы примерно в 2500 году до н. э. Одомашнивание лошади и позднее использование повозок сделало курганную культуру мобильной и расширило её на весь регион. В курганной гипотезе считается, что все причерноморские степи были прародиной протоиндоевропейцев и по всему региону говорили на поздних диалектах праиндоевропейского языка. Область на Волге, помечеемая на карте как Urheimat, обозначает местоположение самых ранних следов коневодства (Самарская культура, Среднестоговская культура), и, возможно, относится к ядру ранних протоиндоевропейцев или прото-протоиндоевропейцев в V тыс. до н. э.

Исходное предположение М. Гимбутас идентифицирует четыре этапа развития курганной культуры и три волны распространения. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Борейская прародина ностратической цивилизации

Арктида / Арктогея

Возможно ли было реальное существование на севере Европы (шире – Евразии) благоприятных условий для существования «протоцивилизации»?

Палеографы отвечают утвердительно. Нынешнее похолодание в Арктике произошло где-то в середине I тыс. до н.э., когда начала формироваться современная тундра. До этого здесь господствовал т.н. «субмариальный теплый климат», который определяют также как «второй климатический оптимум».

Как пишет известный русский географ А.М. Кондратов, «… находки палеоботаников говорят о том, что некогда за полярным кругом цвели магнолии и кусты калины, росли кипарисы и платаны, каштаны и тополя. В Гренландии, под 70 градусом северной широты, плодоносили виноградные лозы, а теплолюбивая растительность обнаружена была даже под 82 градусом северной широты!.. «… Л. Берг в своей работе «Климат и жизнь» отмечает, что в V-IV тысячелетиях до н. э. далеко на север европейской части СССР проникают дубовые леса с липой, вязом и орешником, начинается распространение ели, а в III тысячелетии до н. э. древние болота заселяются лесами из сосны и березы. Он указывает на тот факт, что в слоях торфа, относящихся к IV-III тысячелетиям до н. э., на Карельском перешейке и в Швеции обнаружены стволы и большие пни сосны, свидетельствующие о более теплом, сухом климате, Л. Берг пишет, что «на Северном Урале многие путешественники находили остатки крупных деревьев выше современного предела лесной растительности. Так, Ковальский упоминает об остатках березового леса под широтой 66°40′, в местах, где ныне расстилается тундра»…» [Жарникова С. Возможные истоки образа коня-гуся и коня-оленя в индоиранской (арийской) мифологии // http://www.booksite.ru/fulltext/1/001/001/073/j2.htm].

Профессор А. И. Толмачев считал, что обмен флоры между севером Европейского материка и Арктической Америкой осуществлялся вплоть до окончания эпохи последнего оледенения. Морские геологи Н. А. Белов и В. Н. Лапина считают, что отдельные части хребтов Ломоносова и Менделеева находились в надводном положении 16-18 тысяч лет назад. Академик А. Ф. Трешников полагает, что части хребта Ломоносова могли выходить на поверхность 8-18 тысяч лет назад.  По мнению крупного советского гидробиолога профессора Е. Ф. Гурьяновой и К. Н. Несиса, в четвертичном периоде хребет Ломоносова выступал над поверхностью воды: «… преграда в районе Восточно-Сибирского моря, Новосибирских островов и острова Врангеля, т. е. в районе хребта Ломоносова, существовала довольно долго и исчезла совсем недавно, во всяком случае в послелитториновое время», начавшееся лишь 2500 лет назад.

По мнению Я. Я. Геккеля, материк Арктида, основу которого составлял хребет Ломоносова, существовала 100 тысяч лет назад. Геофизики Р. М. Деменицкая, А. М. Карасик и Ю. Г. Киселев полагали, что гибель Арктиды произошла в еще более ранние времена. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Храмовый примордиальный коммунизм (Иерихон А, Гёбекли-Тепе, Чаёню, Чатал-Гююк, Невали-Чори), его крах и отражение в мифологических системах

0. 

В Европе в связи с исчезновением мамонтов в XIII-XIV тыс. до н.э. и ухода эпиграветских охотников на них на юг на смену верхнепалеолитическим европеоидным охотникам постмадленского Азиля пришли представители двух верхнепалеолитических (кроманьйонских) культур охотников на северного оленя,  которые использовали стрелы с кремневыми наконечниками,  – Аренсбургская и Свидерская  потомков Гамбургской (13000-9850 гг. до н.э.; Сев. Франция, Нидерланды, Дания, южная Норвегия, Сев. Германия, Польша; собственно принадлежали к нордической расе) и Лингбийской (культура Бромме; 9700-9000 гг. до н.э.; Ютландия и Зеландия, Мальме, т.е. юго-западная Балтия) культур, в свою очередь – наследников северных племен Мадленской культуры охотников на оленей (пещера La Madeleine на правом берегу реки Везер в департаменте Дордонь) с явными монголоидными чертами палеоевразийцев.

Мадленцев считают предками уралоидной расы (протоуралоидов). На стоянке Кашов в Восточной Словакии сохранилась четкая стратиграфия смены позднего граветта новой культурой. Считается, что Мадленская культура произошла от бадегульского (Badegoulien) варианта культуры Солютре, который возник от смешения солютрейцев с ориньякцами. Бадегульский вариант датируется ок. 19 000 – 17 000 лет назад и ранее обозначалась как «древняя мадленская культура». Отличается от собственно мадленской культуры, в строгом смысле термина, с технологической точки зрения (обработка рубил) и типологически (в изобилии встречаются доисторические скрёбла, редко – резцы). Характерные для неё артефакты обнаружены на территории от франко-кантабрийского региона до Швейцарии и Германии.  Мадленская культура (15 000 – 8 000 тыс. до н.э.) охватывала мамонтовые степи  Франции,  Испании, Швейцарии, Германии, по мере отступления ледника вновь её носители вновь заселили северо-запад Европы (Нидерланды, Бельгия, Сев. Германия) и представлена локальными культурами Федермесер (9980-9500 гг. до н.э.), в Англии и Уэльсе – Кресвель (10 5000 – 10 000 до н.э.), а в Восточной Европе (вплоть до Урала) – в местной модифцированной форме.   » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: “Бытие” как “вслушивание в язык” и “фантастическая этимология” и “мифопоэзия” как его практики

WqrZizFKEskВ своё время британский философ А.Н. Уайтхед констатировал, что нация может исчерпать потенции определенной формы цивилизации (например, на начало ХIХ в. украинская нация «исчерпала» византийскую форму; в XVII-XVIII вв. параллельно с византийской происходило становление барокково-метафизический формы, затем насильственно прерванной, но успевшей «оплодотворить» П. Величковского и Ф. Достоевского), однако не исчерпать своих творческих сил. Энергия наций устремлена вперед к новым приключениям воображения. Всегда возникает мир мечты, дающий затем толчок к действию. Вначале, Колумб размышлял о шарообразности Земли, безграничном океане и грезил Востоком. Приключения редко достигают цели. Но, не доплыв к Индии, он открыл Америку [29, с.685].

В каждой культуре находятся большие возможности, оставшиеся нераскрытыми, не осознанными и не использованными на протяжении всей жизни данной культуры.  Как утверждает Ю. Лотман: «… Одновременно семиотическое пространство постоянно выбрасывает из себя целые пласты культуры. Они образуют слои отложений за пределами культуры и ждут своего часа, чтобы вновь ворваться в нее, настолько забытыми, чтобы восприниматься как новые» [15, с.176]. В синергетике такое восстановление системной устойчивости за счёт периферийных ресурсов называется «правилом избыточного разнообразия» [18]. «Реализация нереализированных возможностей» совпадает с пониманием прогресса по Н. Данилевскому, который определял сущность его не как одно линеарное направление, а в том, чтобы «обойти» все «поле» вариантов культурно-цивилизационного развития во всех его направлениях [9, с. 335].

Аналогичное утверждал основатель антропософии Р. Штайнер в беседе с А. Белым: Манас (культуротворческий дух) вмещен в языке, но русские не умеют взять все, что у них в языке [26, с. 53]. Исправить ситуацию взялся Велимир Хлебников и по существу большевики реализовали “нереализированных” Степана Разина и Емельяна Пугачева… То же декларировал и Н. Рерих, объясняя понятие “культура” на основе санскрита как “культ-ура” — “поклонения Свету” и предлагая на этой основе трансформацию цивилизации [2, с.11].

М. Хайдеггер для преодоления нынешнего состояния культурной деградации Европы предлагал реализацию «ирреального в культуре» (скрытых возможностей и сущностей вещей) с помощью возвращения к изначальным, но нереализированным возможностеям европейской культуры. Они хотя и забыты, но до сих пор «живут» в языке, который есть «дом Бытия». » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк, Михайло Бігусяк: Українознавство у виданнях науковців Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

1236211_10201510620702783_1515946016_nУкраїнознавство є найважливішою ланкою формування гуманітарної культури молодої особистості – громадянина України. Завдяки участю як в теоретичному засвоєнню надбань українознавства, так і в емпіричному досвідові підтримування його феноменів (від участі в українських урочистостях, святах, обрядах до огортання буденного побуту як українськими декоративно-ужитковими та естетичними, так і морально-ціннісними орієнтирами), студент вчиться поєднувати власне «Я» (внутрішній світ) із громадськими, національно-державними та загальнолюдськими інтересами та ідеалами. Тим самим, індивід, обираючи шлях на принципах традиції та актуалізації її питомих ознак в сьогоденні, забезпечує власне самопізнання та самотворення як українства в цілому, так і себе і своїх нащадків безпосередньо.

Виходячи з цього, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника став важливим регіональним центром формування українознавства як системи наукових інтегративних знань про Україну і світове українство як цілісність, як геополітичну і геокультурну реальність, що розвивається в єдності простору і часу.

Прикарпаття є унікальним етнічним середовищем України. Тут знаходяться історико-етнографічні регіони України – Бойківщина, Гуцульщина, Опілля і Покуття, між якими здавна окреслювалися певні межі і перехідні зони із відповідними культурно-етнографічними та мовними особливостями, адже тут побутують старожитні українські говори. Ця особливість Прикарпатського краю в українознавчому аспекті розглядається в таких комплексних та колективних виданнях«Мій рідний край – Прикарпаття» (відп. ред. В.І. Кононенко; Івано-Франківськ, 2000, 375 р.), «Прикарпаття – спадщина віків» (відп. ред. М.В. Кугутяк; Львів, 2006, 596 с.), «Етнос. Соціум. Культура: регіональний аспект» (відп. ред. В.І. Кононенко; Київ – Івано-Франківськ, 2006, 315 с.), «Соборність України: історія і сучасність» (відп. ред. В.І. Кононенко; Івано-Франківськ, 1999, 85 с.).

У порівнянні з тими виданнями, традиція яких йде ще з часів існування Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені Василя Стефаника,  віхою, що знаменувала якісну трансформацію українознавчих досліджень на новий науково-методологічний рівень, стала колективна монографія «Духовні цінності українського народу» (Київ – Івано-Франківськ, 1999, 294 с.) за редакцією професора В.І. Кононенка. Власне на основі історико-філософського та етнопсихологічного вивчення духовної спадщини українського народу в монографії здійснено спробу реконструкції його цінностей, соціокультурних чинників їх формування, форми прояву в історичному розвитку суспільтва, обгрунтовано пріоритетність у системі цінностей національної державності, мови, моралі та висвітлено динаміку ціннісних орієнтацій в умовах трансформації українського суспільства. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Праславяне – от “больших” до”свободных”

1.

Венетов считают представителями археологической культуры Эсте, которая эволюционировала из культуры полей погребений (ранний период — 950-750 гг. до н.э., средний — 750-575 гг. до н.э., поздний — 575-183 гг. до н.э.) [15]. По мнению В.В. Иванова,  обнаружившего связи славянских языков с древними анатолийскими и палеобалканскими языками, энеты/генеты, как и фракийцы/фригийцы, представляли собой этнос, родственный с  хетто-лувийской общностью и прототохарами [16], и, вероятно, даже были диалектно-этнической группой последних (к середине ІІІ тыс. до н.э. относятся отдельные изоглоссы, объединяющие праславянский диалект индоевропейского языка с северо- или восточно- анатолийским (хеттским), с одной стороны, и балто-славянский как группу диалектов с северо- или западно- анатолийским (лувийским), с другой стороны, и к последней относился и прототохарский диалект (хетты, палайцы и тохары принадлежали к группе языков centum, энеты и лувийцы — к группе языков satem). В свою очередь хетто-лувийская общность в Анатолии подверглась значительному влиянию со стороны представителей туземного населения (хаттов, как правило, соотносмых с протоабхазами), принадлежащими к северокавказской языковой семье.

Согласно легендам, после падения Трои вождь пафлагонцев-энетов Антенор (др.-греч. «власть оставшаяся») пересенился со своим народом из анатолийский Каппадокии (город Амсила/Энеты на правобережье реки Галис) во Фракию, а оттуда — в страну евганеев («благородных») на северо-востоке от реки По и северном берегу Адриатического моря. Здесь он основал города Патавий (современный — г. Падуя) и Атеста (современный — г. Эсте). Последнее и дало название культуре Эсте, с которой археологи соотносят венетов. Тит Ливий в своей «Истории» (І 1:1-3) детализирует это переселение, указывая, что Антенора с большим числом энетов изгнали мятежники, затем энеты объединились с троянцами и приняли имя венетов и основали Новую Трою (по мнению Р. Салинаса Прайса и А. Вучетича, ныне это с. Гебел в долине реки Неретвы, впадающей в Адриатику возле городов Дубровник и Сплит [17]). Другие утверждали, что энеты были одним из сильнейших пафлагонских племен (Полемон Периегет, «Фрагменты», 22), жившие по соседству с Каппадокией. Потеряв своего вождя во время Троянской войны, они перешли во Фракию и заселили сначала север Македонии (Herod, I, 196), а затем в Адриатическую Венетию » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Происхождение названия “Галич”

Первое упоминание о Галиче датировано 290 г., когда готский историк Иордан рассказывает о битве гепидов и готов возле города Galtis на реке Ayha (Днестр). Название Галич происходит, вероятно, от готского слова hallus “скалы” (родственно с лат. celsus “возвышающийся, высокий” (имя Цельс), collis “холм” ” (ср. холмы в Риме: Collis Quirinalis «Холм Квиринал» [1] и и Mons Caelius «Холм Целий» [2]), др.-исл. hallr, лит. kelti, keliu “поднимать”, kalnas “гора” (~ Каунас); ср.: у с. Межигирци (Междугорье), невдалике от Галича, есть гора, которая называется “Скеля” (“Скала”), а местность возле неё – “Божий Ток”; на гербе столицы Галичины Львове изображен лев, точащий когти о скалу).

Название Галиция тождественно названию эпической страны кельтских преданий о Святом Граале Галахии (Gallacye). На память о ней происходит и, как утверждают предания, название современного Уэльса (Wales < Galys),что означает “окраина, отделенная, освящённая (от остального) территория” [Мэлори Т. Смерть Артура / Отв.ред. В.М. Жирмунский, Б.И. Пурышев. – М.: Наука, 1974. – С. 850, в примечаниях] (~ литов. galu «конец», galutine «окончательный»).

Также возможна связь с иберийской Галисией (латин. Gallaecia, греч. Kallaikoi, упомянуто как племя Геродотом), название которой имеет кельтское происхождение. Как на западе карпатской Галиции живут бойки (с особым диалектом), так на западе иберийской Галисии находится Байхья (исп. Rias Bajas, галл. Rias Baixas), где жители разговаривают на особом диалекте,  в карпатских горах Галиции живут гуцулы, а в иберийских горах Галисии и соседней Басконии распространено название жителей как hucul – «пещерный человек».

Согласно другой версии, название Галиция заимствовано, переосмыслено фактами своего языка и распространено на дугие территории кельтами,  готами и славянами от предыдущего населения Карпат – фракийско-иллирийского гальштата и может толковаться на основании единственно сохраненного ныне иллирийского языка – албанского: gjalliqes “воскресение, оживление” (ср. со знаменитой Воскресенецкой ротондой в центре Галича). » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Тепегьоз (до генези міфологеми про однооке чудовисько)

1.
У знаменитому огузькому епосі ХV ст. “Книга мого діда Коркута” наявна розповідь про одноокого дева (демона) – велетня Тепегьоза (Депегьоза; “Тім’я-Око”), який заганяє героя у своє лігво (печеру) та намагається його з’їсти. Але герой Басат (Бісат) осліпив дева і, накинувши на себе овечу шкуру, вибирається з печери.

Одразу напрошується паралель з розповіддю Гомера в “Одіссеї” про осліплення героєм циклопа Поліфема (“Багато поголосу”) та втечу з його печери за допомогою отари овець. Тому існує гіпотеза про запозичення тюрками цієї оповіді з цієї давньо-грецької поеми.

Так само, начебто, гомерівський переказ потрапив у інші культури, в тому числі й українську: “…мотиви – герой осліплює велетня та втікає від нього, вдягнувшись у овечу шкіру… – зустрічаємо в північній сазі про Егіла та Асмуда, про Грольфра, і зокрема про Ода, оповідання про якого нагадують оповідання літопису про Олега… На Україні збереглася казка про однооку бабу-людожерку, “Лихо-однооке”, якій герой казки вибиває око та від якої втікає, вдягнувшись у вивернути баранячий кожух та змішавшись між баранами. Людожерка кидає вслід йому сокиру” [1].

2.
Той факт, що Одіссей у розмові з Поліфемом називає себе “Ніхто” і внаслідок чого на запитання циклопів Поліфемові “Хто тебе осліпив?” дається відповідь “Ніхто”, дає підставу для паралелі з переказом кавказьких вайнахів (чеченці та інгуші) про демонічного господаря лісу Хунсага. Мисливець повідомляє демонові, що його звуть “Я сам себе”, внаслідок чого, смертельно поранивши Хунсага, уникає загибелі, бо на запитання до володаря лісу від його підданих, хто його поранив, дається відповідь “Я сам себе”.

У інших кавказьких народів є аналогічний образ володаря лісу, якого так само обдурює герой: у абхазців – Абнауз, лакців – Рікірал-Дак, адигів – Мезіль. Але, на відміну від “мотиву втрати ока“, у кавказькій міфології існує “мотив пошкодження сокирою” (пор.: в українській казці Лихо-однооке кидає у героя сокирою, а у давньо-грецькому епосі Поліфем – брилами скелі). Начебто, з грудей кавказького демона виступає лезо сокири (пор. з поширеним світовим епічним мотивом про те, як збройний обладунок зрісся з тілом богатиря). Мисливець, накривши своєю овечою буркою велике поліно, досягає того, що демон, кинувшись на ворога, застрягає у колоді. Тоді герой наносить ворогові смертельний удар.

Отже, у кавказькому колі персонаж, аналогічний тюркському Тепегьозу та грецькому Поліфемові, виступає як володар лісу, який через свою неоковирність (як тілесну, так і розумову) стає жертвою хитрощів героя. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Білі угри та Угорські гори

Досі вважалося, що називалися Карпати на Русі “Угорськими горами“. Це дивно, адже угри лише в літописну епоху примандрували у європейську Паннонію (теперішня Угорщина), а Карпати були заселені ще праслов’янами. Якось тоді Карпати називалися ж?

Угорець Йожеф Перені у праці “Угри у “Повісті временних літ” (зб. “Летописи и хроники: Сб. ст. 1973. – М., 1974. – С. 92 – 102) звернув увагу на те, що словом “угри” називалося спершу не теперішня угорська мовна група, а якийсь інший етнічний масив. Сучасні угри (самоназва “мадяри”) у літописах русичів називаються “угри чернии мимо Киев послЬеже при ОлзЬ“, а той “інший” народ – “угри бЬлии, и наслЬдиша землю словЬнську(“Повесть временных лет: Ч.1. – М.-Л., 1950. – С.14).

Йожеф Перені встановив, що руський літописець, який не добре знав грецьку мову, користувався ромейськими (візантійськими) джерелами, перекладеними на старослов’янську мову, де і зустрів слово “угри”, яке перекладач залишив без перекладу – як власне грецьке “визначення” певного етносу.

Самі ж угорці себе “уграми” ніколи не називали. Лише московські джерела ХІІ – ХІV стт. говорять про прабатьківщину мадяр Угрію (Югру), де досі мешкають мовні родичі мадяр – вогули (ханти і мансі), але не про угрів, які тисячу літ до переселення в Центральну Європу називали себе “оногури” та входили у тісний союз із булгарами-тюрками. Йожеф Перені взагалі, на жаль, не торкається етимології етноніму “угри”, вважаючи, що це ім’я попередників угрів саме на Югрі (за аналогією як земля тюркомовних татар Сибір називається за іменем їх попередників – палеоазійських сабірів).

Німецький вчений Макс Фасмер ототожнив цих таємничих “білих угрів” з іїрками (hiyrkai) Геродота (ІУ, 22): кримсько-татарське, турецьке juruk “швидкий, кочовий”, комі jegra “мансі, вогул”, арабське jura “якийсь етнонім Х ст.”, українське “в’юркий” » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Опришки – рекетири Карпат

З довгої та складної історії опришківства Українських Карпат найбільше зацікавлення викликає його початковий, давній етап, коли, на думку першого історіографа цього руху Юліана Целевича, опришок виступав як виходець патріархально-сусідської общини для протистояння процесові перетворення бувших напівзалежних, переважно молодших общинників у різноманітні категорії феодально-комітатного населення.

Опришками називали людей, які не бажали жити у племені (общині) та підпорядковуватися його законам, в тому числі підлягати родово-феодальній державі. Слово “опришок” носило тоді принизливий відтінок, щось аналогічне до “бандит, волоцюга”. Коли юнак полишав родичів та йшов у опришки, його оплакували як загиблого:

Та й заплаче отець, мати, дівчина за нами.

Тому не дивно, що латинський термін oppressor “притискувач”, “пригноблювач”, яким характерезували карпатських повстанців у польських офіційних (латиномовних) документах (тобто він “визискував” землю “дідича” – польського короля), зазнав народноетимологічного випрямлення як “той, хто опріч”, тобто окремо, осторонь. В Румунії опришки офіційно іменуються словом gutul “розбійник”, яке, на нашу думку, походить з давньо-тюркського qutul “звільнятися, позбавлятися залежності”. Туреччина застосовувала інший тюркський термін – “басараб” (від basar – прислівник від bas- “давити”, “заволодівати, панувати”) як кальку латинського слова oppressor.

Опришки були вихідцями виключно з вівчарських сіл з т.зв. “волоським правом”, який здійснював рекет стосовно рільничих сіл із т.зв. “руським правом”. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Міфологічні істоти у світогляді гуцулів

Фольклор несе у своїй основі ознаки архаїки, субстратності попередніх епох протягом тисячоліть. Тому виникають труднощі щодо вияснення глибинного коріння міфологічної свідомості. Сучасна етнологія базується на подоланні постулатів теорії запозичень та впливів, впроваджуючи принцип іманентного дослідження фольклору.

Фольклор містить у собі, хоча й уривками, деякі відгуки того мовного середовища, в умовах якого формувався зміст “світогляду та світовідчування розради” (міфології). Тут, за висловом відомого етнолога В. Бер – Петрова – Домонтовича, фольклористика і лінгвістика змикаються. За допомогою етимологічного аналізу отримується можливість вияснення генетичного минулого фольклорних явищ.

Спроби етимологізувати назви персонажів гуцульської міфології здійснювалися неодноразово, але переважно аматорськи (С. Пушик, М. Влад, І. Андрусяк, С. Плачинда, Я. Ярош, Л. Кліщ). Також у двотомному виданні “Мифы народов мира” будь-які згадки про східнокарпатські міфологічні персонажі взагалі відсутні.

Нижче наводимо ономастику гуцульських божеств, намагаючись, де можливо, розглянути приховані за нею язичницькі реалії.

ЖЕРТВА. Повірниця Бога, сиділа на високій горі поміж землею та небом, де нічого, крім чорниць (афин), не їла і тому була “чиста”. Використовувалася Богом як вивідниця дій людей і як знаряддя кари вогнем за їхні гріхи в образі гадини з крилами і світлою кометою на хвості. Одначе, наїлася мертвечини, що залишилася після потопу, за що приречена повзати та володіти водами. Щоб отримати воду, люди змушені були приносити в жертву дівчину чи юнака, аж доки один святець не вбив її » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Данпарстад – готське місто на Дніпрі

У германській “Пісні про Аттілу” згадується столиця гуннів Данпарстад (Місто-на-Дніпрі), а біля нього ліс Мірквід (maere – “славний”, kwid – “білий”). У пісні про Хльода та Анганта мовиться, що у володіннях Хейдрика в Гуналанді був знаменитий ліс Мірквід, а біля нього – священні для готів могили та знаменита скеля в Дан(с)парстаді. Ліс ототожнюємо з урочищем Білгород на правому березі річки Ірпінь (сучасне село Білогородка Києво-Святошинського району), де для оборони Києва із заходу було побудовано у 991 р. велике місто Білгород. Син Хейдріка Хльод підступно виманив у спадок священні могили та скелю і внаслідок цього отримав верховний титул правителя Гуналанду.

Саме ім’я Хльод вказує на його носія як на власника священних могил предків: дв.-ісланд. hlid, гот. hlaiv “могила”, латин. clivus, ст.-грец. kleitys, литов. slaitas, дв.-сакс. hleo < індо-європ. * kloiuo “схил”.

Одночасно ім’я Хльод може бути титулом правителя міста, що юридичний свій статус набував внаслідок заволодіння особливими священними місцями біля міста: рос., сербо-хорв. хлуд – “жердина, кийок, коромисло” чеськ. chloud “палка”, польск. chled “палиця, посох”, литов. sklandos “кіл”, uzklanda “засув”, латис. skanda(s) “частокіл” (звідси – Скандинавія , тобто “земля частоколів” – “віків”), дв.-інд. khandas “кусень”. Порівняймо з літописною згадкою про те, що “сидіння на Галичиній могилі” рівнозначне поняттю княжіння в Галичі.

Можливо, тут у київському володарі Хльоді “Киї” слід бачити ведичного героя Сканду, бога війни, який як власне божество був включений у пантеон на межі християнської ери і ім’я його зазнало в Індії народноетимологічного “випрямлення” вже через незрозуміння індусами значення кореня khand-. Він – син Агні і Свахи (або шести дружин мудреців, тобто Плеяд).  Другим ім’ям Сканди є Кумара “Хлопчик“, що ми співставляємо з етнонімом “кіммерійці”, носіями якого був таємничий пра-індоарійський етнос степів України. Вважається, що на сучасній карті України згадки про кіммерійців засвідчені топонімами Жмеринка, Ківерці (Кімерці) та Чемерин. У словниках В. Даля та Б. Грінченка наявне слово “чемер” зі значенням “чуб, вихор, хохол”.

Згідно з ведичними легендами, Сканда-Кумара народився саме для того, щоб перемогти демонічного Тараку. Останній – це нiхто інший, як скіфський родоначальник Таргітай, ототожнений Геродотом із Геракломвід якого дніпрова Діва-Єхидна народила скіфських царів. В сенсі ідеологічного протистояння індомовних кімерійців та іраномовних скіфів цілком ймовірно відбиття цього факту в міфологічних генеалогічних легендах. Інший ворог Кумари Краунча – це ніхто інший, як слов’янський Горинич. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Деякі “темні” місця “Слова о полку Ігоревім”

Подаємо свої тлумачення деяких “темних” місць поеми, виходячи з концепції, що мова “Слова…” – це давньоукраїнська книжна мова ХІІ ст., в якій наявні такі шари: старослов’янський, давньоукраїнський (розмовна мова ХІІ ст.), давньоукраїнський місцевий (давньогалицький) діалект та іншомовний (1).

1. КАНИНА – це не власна назва ріки або прикметник “каїнина” (2), а іншомовне слово грецького походження : kanna “очерет“. Наявність на теренах Балкан гідроніму Канина зумовлене походженням з болгарського “канна” – “гулко прозвучати”, що семантично походить з вищенаведеного грецького слова, так і латинського canna “очеретина”, “труба” (3).

2. ШЕЛОМЯНЬ – це теперішня гора Солом’янка (4), найвища територія Києва, у районі Солом’янської площі. У світогляді русичів слово “шеломянь” асоціювало у собі факти трьох культур: 1) угорською мовою (solyom) “сокіл” (5) українського слова “сокіл” – “гора” (6); 2) давньогерманське helm “шолом” (7); з якого походять південнослов’янські : хорв. sljeme “вершина гори, пагорб”, словен. sleme “гірський хребет”, чеськ. sleme “гребінь гори”, македон. слеме “гребінь гори” (8); 3) біблійне давньоєврейське shlm “стан цілісності, здоров’я, миру” (Ісайя 9:1-3; Міхей 5:1-4) та означення місця їх культу – Ієрусалим (Uru-Salim) (Бут. 14:18; Пс. 96:3) (9).

3. ВЕРЕЖЕНИЙ (меч) – це не “поганьблений” (10), “пощерблений” (11) чи “покинутий” (12) меч, а “магічний“. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Гуцули – нащадки етрусків?

Прямими нащадками етрусків у античну епоху вважалися горяни Альп, яких історія знає під іменем “рети” (raeti). Вони, як зазначає римський історик Тіт Лівій, “… під впливом оточуючої природи здичавіли до такої міри, що … не зберегли від старих звичаїв нічого, крім мови, але навіть мову вони не зуміли зберегти без перекручень“. Від етноніму рети чи ретії походить назва території, на якій вони мешкали – Реція. Це – теперішні південна Баварія, східна Швейцарія та Тіроль. Її в 15-му р. до хр.е. окупував Рим (Таціт, “Аннали”, 11, 17; “Історія”, 1,63; 111, 53; У, 25). Тут досі мешкають їх нащадки – рето-романці.

У чеській мові, носії якої є безпосередніми сусідами колишньої Реції, наявне слово ret “губа”, “дзьоб”, що споріднене з давньоукраїнським словом рътъ “гостряк”, а також зі словенським rt, rta “гостряк, вершина”, rtina “гірська вершина”, сербо-хорватським рт “гірська вершина”, rtanj “вершина”, болгарським рът “горб, підвищення”. Ці та інші приклади можемо зустріти у статті Л. В. Куркіної “Назви гірського рельєфу (на матеріалі південнослов”янських мов)” у збірнику “Этимология. 1977” ( М.: Наука, 1979, с. 53 – 55).

Отже, Ретія означає “Верховина”. Тут додамо , що назва столиці сучасної слов’янської Македонії Скоп’є перекладається з грецької як “Верховина”.

Чи нема співпадіння між назвою “Ретія” і назвою Галичини у Європі як “Рутенія”, між самоназвою етрусків “расени” та самоназвою галичан до першої світової війни “русини” ?

Про взаємовідносини Галичини з Етрурією присвячена праця івано-франківського краєзнавця Генадія Марченка “Етруски в Галичині?” у журналі “Жовтень” (1982, № 2, с. 103 – 108), у якій досліджено поширення на Русі етруських “чисел”, що застосовувалися для календарних записів представниками черняхівської археологічної культури. Остання розквітла саме тоді, коли в Італії та Реції згасли культура та етнос етрусків. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Язык богов и язык людей

Главным даром Изначальной (Примордиальной) цивилизации человечеству была письменность. На основании примордиальной пиктографии, «языка рисунков», начала складыватся протописьменность как таковая, что позже стало основанием протошумерской, протоиндийской, протоэламской письменностей — самых древних на Земле.

Но, как известно, письменность имела сакральный характер и для менталитета архаического человечества нарисованный знак был неотделим от его звучания. Поэтому если и использовали чужие письменные знаки для обозначения слов или звуков своего собственного языка, но тщательно сохранялось их изначальное (примордиальное) звучание (что воспринималось как «имя» знака), для чего составлялись специальные словари. Благодаря этим словарям-билингвам и дошел к нам шумерский язык, письменность которого использовали семитоязычные ассирийцы и вавилоняне, индоевропейские хетты, картвелоязычные урартийцы и хурриты и др. «… В архаическом шумерском письме знак в виде вписанных овалов с вырастающим из внешнего растением имел значение TU, TUD — рождать, творить. В шумерскомклассическом написании он выглядел как два вписанных треугольника с растением на вершине. Треугольник с косой штриховкой и штрихами на боковых гранях означал осенний месяц тишри, а в старовавилонском читался tamu — покрывать, закрывать и napharu — всеобщность. Сочетание двух этих знаков означало «выходить». «происходить». Характерно, что  заштрихованный овал архаического шумерского письма в классическом предстает как ромб и даже треугольник со значением KI — земля, почва, низ, место, преисподняя. Квадрат с перечеркнутыми сторонами и разделенный диагоналями (т.е. состоящий из треугольников) имеет значение BARAG, BARA, BAR — божественный трон, святилище, » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Изначальное семантическое пространство и полевая организация сознания

По мнению В.В. Налимова (1910-1997), существует «глубинное, предлогическое мышление (сознание)», на котором происходит непосредственное созерцание образов и порождающее всё новые и новые «смыслы»То, что образ изображает, есть его смысл» [Витгенштейн Л.]), не подвластные формальной логике и существующее далее самостоятельно. Смыслы существуют изначально (они вездесущи и лежат в основе Мироздания), как некая «семантическая потенциальность мироздания», континуум (проявляющийся через число без разбиения его на части). Она проявляется через большие тексты (наррации), которые существовали ранее, существуют сейчас или будут существовать в будущем, и даже весь эволюционируемый Мир рассматривается как множество текстов.

Еще в сентябре 1929 г. П.А. Флоренский в своем письме к В.И. Вернадскому обращал внимание последнего на возможность дополнения «ноосферы» некой «пневматосферой». Он высказал мысль о существовании в биосфере особой части вещества, включенной в круговорот культуры, духа, и которую нельзя сводить к круговороту жизни как таковой. Якобы существует множество данных, которые намекают на собую стойкость вещественных образований, проработанных духом, например, предметов искусства. Это и заставляет подозревать существование и особой сферы вещества в космосе » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Албанцы жили в Карпатах

Возможно, что название “Галич” происходит от албан. gjalliqes “воскресение”, а название гор “Карпаты” – от албан. karpe “скала”?

Вот карпатский горный масив “Кодры” (< алб. kodёr „холм”), река Уж (< алб. ujё „вода”), река Лимниця (< алб. lumё „река”) , город Kуты (< алб. kuti «вместилище»); Крак (эпоним городаКраков) (< алб. krah „плече; рука”), слав. “лес” ( алб. lis „дуб”),слав. “мур” (забор) (< алб. mur „стена”), зап.-укр. „неня” (< алб. nёnё „мать”), др.-укр. „бояры” (< албан. bujar “благородний, щедрый”, bujari “благородство, щедрость”, burrё „муж” ~ кельт. boaire „собственники скота”).

Это не может объясняться индо-европейским родством, так как славянские слова с аналогичным корнем были бы другими. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк, Володимир Єшкілєв: Золотий міст (російська діаспора і духовне відродження України)

В Україні, що розташована в центрі Європи, на могутньому фундаменті живих і вмерлих культур трьох тисячоліть зустрілися і застигли у неповторній єдності духовні хвилі європейського Заходу і великого Сходу.

І в цьому є глибинний, долевказуючий сенс, бо досвід розвитку людства наводить на думку, що цивілізації, замкнені в собі, відчуджені від сусідів географічними, релігійними чи духовними перешкодами, приречені на застій та деградаці.. Культурні прориви в будущину відбуваються там, де різні культури і типи мислення, на яких вони базуються, входять у безпосередній синтез, створюють сплав нової цивілізації. Як приклад можна навести історичний шлях арабо-кастильської Іспанії, середньовічної України або новітньої європеїзованої Японії. Процеси ці стихійні і некеровані; органічна пластика духовної взаємодії непомітна для сучасника – спостерігача, а наслідки – хоча не завжди передбачувані – все одно спрямовані на добро та прогрес мудрим плином історії. Історії, яка знає й приклади волюнтаристського впливу. Коли соціальні алхіміки – експерементатори спробували створити небачену псевдоінтернаціональну культуру, вивести її планово, як виводять нову породу свиней, у ретортах цього експерименту з’явилися цілі покоління люмпенів – маргіналів, без роду, без нації, споживачів поп-культури дешевого кічу.

І тоді, коли здавалося вже, що мутаціям бездуховності нема альтернативи, політичний поштовх перебудови поклав початок зворотному процесові. Базуючись на вищих цінностях людини, цей процес зупинив деградацію. Тільки тепер відходять у минуле регламентовані взаємини національних культур. Знову на перехрестях їх духовних впливів розпочинається робота – непомітна й повільна, але внаслідок її виникає плодючий шар справжнього духовного синтезу. » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print

Олег Гуцуляк: Две большие разницы: русский и украинский языки

Книжный церковнославянский язык обладал удивительным свойством: всё, сказанное на этом языке, казалось русским аборигенам необыкновенно торжественным и вызывало глубочайшее уважение. Возможно, это следует считать предрассудком, недоразумением, ошибкой, но это было так. И по сей день – так же. По непонятной причине любому русскому человеку кажется, что старославянское слово «злато» звучит торжественнее исконно русского слово «золото». И так во всём. Ведь это был национальный и исторический выбор русского народа. Такое встречается и в других языках.

Например, «…английский язык облечен также и в Богослужебную форму, относящуюся по времени своего совершенствования к эпохе гения словесности Шекспира, т.е. к рубежу XVI и XVII веков. Это вовсе не тот грубый, пошлый, вульгарный глобальный английский современных сделок международного бизнеса. Напротив, это — самая возвышенная и изысканная форма английской речи, форма, в которой Триединый Бог, Пресвятая Богородица и святые могут достойно быть воспеты и прославлены в странах, где английский язык многим знаком» » Read more

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print
1 2