Олег Гуцуляк: Философия, традиция, революция

Олег Гуцуляк: Кельтський слід в історії слов’ян

Олег Гуцуляк. Кельтський слід в історії слов’ян (попередні зауваги)

В цій статті розглядаються етнічний, релігійний, лінгвістичний та археологічний аспекти кельтського субстрату праслов’ян, його домінуючу роль в часі формування слов’янської ідентичності. Аналізується обширний лексичний, топонімічний та міфологічний матеріал, пропонуються оригінальні та гіпотетичні версії щодо ранньої етнічної історії українців.

Ключові слова: кельти, прасловяни, галли, білінгвізм, ономастика, топонімія, Галичина, костобоки, котіни, дуліби, фракійці, віктогали, сігіни, чоловічі союзи, культ карго.

1.

Дослідники нещодавно в повний голос почали говорити про різноетнічні субстратні, адстратні та суперстратні елементи в мові та духовній культурі слов’ян. Значна частина слов’янської лексики добре етимологізується на грунті германських і кельтських мов, в той час як у праслов’янській вона стоїть ізольовано. “… Важкість вивчення цього впливу, проте, полягає у тому, що від кельтських мов середньої та східної Європи не залишилося майже жодних слідів. Ми змушені виносити судження про ці мови на основі західних кельтських мов, котрі, звичайно, вже у кінці дохристиянської ери мали суттєві відмінності від східних”[1].

Для стародавніх цивілізацій і народів характерне таке явище, як білінгвізм, коли існували мови для сакрального і для щоденного вжитку і часто вони між собою були генетично неспоріднені (наприклад, шумерська в якості сакральної у семітських народів Вавилону та Ассирії, хаттська храмова мова (північнокавказької мовної групи, іноді співвідноситься з абхазькою) — у індоєвропейських хеттів Анатолії, арабська як мова ісламу у тюркських та іранських народів Центральної Азії, церковнослов’янська в середньовічних Литві,  Молдові та Валахії, санскрит у народів, що сповідують індуїзм або буддизм тощо). В більш архаїчних часах існували своєрідні «сакральні», «шаманські» «таємні» мови, носіями яких були або певні професійні групи (шамани, жерці, ковалі, злодії), або жіночі частини етносу (наприклад, жіноча мова і письмо у туарегів Сахари), і часто в їх якості використовувалися не лише штучно модифіковані власні мови («наречия чаромутные»[2]), а інші живі мови, носії яких були включені раніше в якості окремих фратрій в нове плем’я.

У більшості переказів «сакральна» мова походить від «мови богів» [Guentert, Hermann. Von der Sprache der Goetter und Geister. — Halle, 1921], яка розглядається як щось більш величне і досконале, ніж «мова людей». Наприклад, у Гомера у слові «божественної мови» ιχωρ “кров” (при «людському» – αιμα) чітко чується слово, що споріднене семітському išhara (кров). Як зауважує А. Корсун, воно було не прямим запозиченням із «семітської мови», а спорідненої із «семітської» (ιχοWορ <= IHWR) [Корсун А.Н. Мегалическая составляющая традиционной культуры народов Европы (Яфет – эпоним строителей мегалитов // http://arteume.nxt.ru/html/iaphet_2_4.html]. Також у греків було два слова – «божественне» і «людське» – для позначення смертної людини – μορτος (гомерівське βροτος, до переходу b => m) та θνητος [Мейе А. Введение в изучение индоевропейских языков. – М., 1938. – C.400].

Відомо, що поширений білінгвізм серед прадавніх племен був породжений причинами різноетнічного походження  жіночої та чоловічої фратрій, коли фратрія “А” віддавала заміж своїх дочок у фратрію “В”, а брала для себе дружин з фратрії “С” (т. зв. “жіноча” і “чоловіча” мови, мови жерців-шаманів і воїнів-мисливців, мови ремісників та селян тощо). Так, вважається, що частково германські племена (вандали, гепіди, веніли, готи) входили у шлюбно-політичну єдність зі слов’янами (венедами), інші ж слов’янські племена включали в свій склад кельтів, сарматів, угро-фінів, тюрків, фракійців та ін.

Вірогідно, що слов’янське слово “ячати” на означення мови лебедів (що, як правило, виступають тотемами шаманів та “жіночих” фратрій) засвідчило саме побутування кельтської мови серед слов’ян та частини германців (свеви) в якості мови сакральної та релігійного застосування з 500 р. до н.е., коли кельти[3] з причин свого  скотарського заняття[4] відтиснули в 332 р. до н.е. значну частину слов’ян із Середнього Подунав’я та Чехії на північ — за Судети, Татри і Карпати[5]. “… Протягом тривалого часу основним населенням провінції Норик були кельти, котрі у перші століття християнської ери зазнали глибокого впливу римської цивілізації та латинської мови. Саме тут римляни впроваджували політику інтенсивної урбанізації, внаслідок котрої все місцеве населення було романізоване… Романізоване населення із Норику пізніше пересунулося на схід і заселило Верхню Паннонію… Не слід забувати, що майже скрізь романські мови сформувалися на кельтському субстраті. Інтенсивна і глибока романізація північної Африки не призвела до створення тут романських мов… Мовні сліди кельтського субстрату через романську мову проникли в багато мов карпатського ареалу. Кельтське походження ряду карпатизмів не викликає сумнівів. Одначе у деяких районах карпатської зони кельтський вплив міг бути безпосереднім (не через східнороманську мову). Добре відомо, що у перші віки н.е. кельтський вплив мав місце на території південно-західної  Польщі та Верхньої Сілезії. Ще сильніше та інтенсивніше воно було у Богемії, де перші слов’янські поселенці застали ще багаточисельне кельтське населення…”[6].

“… Не випадково,  що … саме серед Бретані поширені танцювальні мелодії, структури яких точно відповідають карпатським коломийкам. Заслуговують на увагу й відомості про те, що скрипка, яка походить у Європі від кельтського інструмента “крота”, особливо поширена у народному побуті на Прикарпатті. Іншу фольклорну паралель можна вбачати у деяких особливостях використання обрядових предметів, зокрема у тій ролі, яку відіграють в українців та у кельтів стрічки та рушники для прикрашання”[7]. Як констатує В. Сєдов, “… в останньому часі виявилося, що культові споруди північно-західної (венедської) частини ранньосередньовічних слов’ян ведуть походження від храмового будівництва кельтів Середньої Європи”[8].

Самі групи кельтів-носіїв латенської культури (з ІІІ ст. до н.е.)  чим далі на схід були нечисельнішими (племена, роди), вони замешкали серед місцевого населення, зумовили сильний вплив своєю вищою матеріальною культурою і виробничими навиками у порівнянні з розвитком місцевого населення[9]. Кельти занесли на Балкани латенську археологічну культуру,  осіли на Буковині, Галичині, у Трансільванії та Олтенії, поступово змішуючись із місцевим населенням. Саме вони зумовили значний вплив на місцеві культури, сприяли подальшому розвиткові чорної металургії та обробці заліза, принесли гончарний круг, сало та фібули.

За словами Н.С. Широкової, значні конгломерати кельтів, озброєних залізною зброєю та зі стадами великої рогатої худоби і супутніми групами ремісників  та ковалів, найінтенсивніше проникали в Україну з 390 до 207 рр. до н.е.[10]. Наприклад, бiля Мукачевого в Закарпатті містився кельтський металургiйний центр (другий за величиною у Європi), опiдум-городище Галiш і Ловачка (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст.н.е.). Тут робилися монети, тут же знайдено близько тисячі iнструментiв, майстернi (ювелiрнi, кузнi), ножицi для стрижки овець, окуття гiрських човнiв, коси, зернотерки, мечi, млинки, ковадла, щити, фiбули, срiбнi монети.

Як зазначає В.Г. Скляренко, після завоювання Римом Галії кельти-рутени «… залишили Галлію і вийшли на заселені слов’янські землі. Вони просувалися з півдня на північ (і дійшли аж до острова Рюген) через землі словян. У мові кельтів-рутенів було багато латинських і грецьких слів, засвоєних ще в часи їхнього перебування на півдні Галлії. У цьому відношенні дуже важливою є вказівка В. Ягича на народнолатинську форму comitia «округ, округа» у хроніці Арнольда про північних слов’ян, до мови яких наведена форма могла бути привнесена з латинської (лат. comitia «місце, де проходили збори; народні збори», пов’язані з лат. comes, род. comitis «товариш володаря, вождя; супутник») кельтами-рутенами…, яке в різних слов’янських мовах зазнало семантичної видозміни в залежності від того, чи йшлося про війну, чи про мирний час» [11] (дв.-рус. къметь, чеськ. kmet, польск. kmiec, болг., серб. кмет, укр. кмітливий, а також балтські: прус., лит. kumetis; етимологічно від латин. cumire «йти разом», вірогідно, відоме ще за часів кельто-італікської єдності, слідом чого є самоназва валлійців Уельсу «кімри»).

“…Внаслідок такого взаємопроникнення у ІІІ-ІІ ст. до Р.Х. складається кельто-слов’янська етнічна група з явною перевагою кельтських рис. В.В. Седов вважає, що найсильніший вплив кельтів на слов’ян відбувався у ІІ ст. до Р.Х. Він був настільки імпульсивним і визначальним на подальший розвиток слов’янського етносу, що у археологічній науці він складає цілу нову “Пшеворську культуру”… Внаслідок такого входження кельтів у території слов’ян пройшла асиміляція кельтського населення. Поглинання слов’янами кельтів відбувалося, як вважають дослідники, до V ст. Р.Х., після чого кристалізувалася суто слов’янська культура… На середньому Дністрі в курганах поблизу сіл Новосілки, Серватинці, Завадівці поруч з кельтськими знахідками зустрічається скіфська кераміка… На кельтській пам’ятці біля с. Бовшів окрім кельтської кераміки зустрічається кераміка фракійського гальштату… В похованні біля с. Колоколин разом з кельтськими речами присутня кераміка липицької культури… У пшеворських могильниках, поблизу сіл Гринів, Звенигород і інших присутні кельтські фібули, нові види кельто-слов’янської зброї: двосічні мечі, наконечники списів, півсферичні умбони щитів, остроги, нові види сокир, бритв, ножів та інших як військових, так і громадсько-господарчих речей поруч з місцевою керамікою… Дослідження останніх десятиріч показали, що слов’янське ковальське ремесло І тис. Р.Х. по своїх особливостях і технологічній культурі було найближчим до металообробної системи і виробництва кельтського світу (а не римського чи скіфського світів, — О.Г.) … Кельтські старожитності в Подніпров’ї відзначаються непоодинокими знахідками, … що дає право вважати, що кельти мали тут свої торгово-економічні, а можливо і політичні опорні пункти … в ІІІ-ІІ ст. до Р.Х…. Кельтський світ … збагатив слов’ян металургійною, сільськогосподарською та політичною термінологією, зокрема словами: коньк, коназ, конязь, князь…  “[12].

Також зафіксована писемними джерелами римська факторія Karrodounon (кельт. karr- “камінь”) цілком контамінується з Кам’янцем-Подільским (на місці якого також фіксуються Птолемеєм Camenae), а також, можливо, це загальна назва для  тутешніх факторій, що в пізніші часи дало місцеві топоніми з коренем    “городен-/городн-” (Городенка, Городниця, різні сільські присілки Городища)[13]. Чекають також своєї локалізації сусідні Карродунону кельтські факторії (Маетоніум, Вібантаваріум і Ерактон), згадані Птолемеєм.

За деяким археологічними даними кельти (носії латенської культури) освоїли не тільки українські  Потисся, Верхнє Подністров’я та Подунав’я, але й просунулися безпосередньо у Середнє Подніпров’я (бронзова маска із с. Пекарі біля Канева, кремаційне поховання біля гирла Прип’яті в с. Залісся та ін.)[14]. “… Порівняно скромний обсяг археологічного матеріалу з території Правобережної України не йде ні у яке порівняння зі значною кількістю збережених тут гіпотетично кельтських топонімів… Зокрема, вражає виявлення кельтських етимологій для 54 лексичних основ 230 назв селищ на витоках річок України… Виявлення кельтських топонімів у багатьох випадках підтверджується очними свідченнями на місці … Як один з прикладів К. Тищенко наводить гідронім Радоробель (Житомирська обл.), який він виводить від кімрського (валлійського) rhaedrawl – “порожиста, каскадна; гучна, як водоспад”. Під час спеціального топонімічного відрядження було підтверджено, а згодом і завірено відповідним науково-дослідним актом, що біля гирла висохлої річки Родоробель характер течії р. Уборть свідчить про наявність порогу, бо вода вирує і шумить”[15].

Археологічні дані про перебування кельтів на території України та Білорусі з кожним роком все збільшуються[16]. Як зауважує К. Тищенко, “… раніше на землях деревлян була поширена зарубинецька культура з сильним латенським (кельтським) впливом”[17], а надалі стала субстратом для милоградської культури, носії якої розглялаються М. Брайчевським як безпосередні предки літописних деревлян[18] і сусідували останні (атрибуйовані К. Тищенком як “кельто-неврське” утворення)  з “кельто-балтійським племенем ятвягів та “нурцями-кельтами землі Болохівських князівств”, де наявна “Деревська волость з м. Деревич і р. Деревна. Власне, це і є південна околиця Деревлянської землі”[19].

2.

Власне на  гіпотезу щодо слова “ячати” (“мова лебедів”) як означення сакральної мови в середовищі праслов’ян наштовхнула нас наведена К. Тищенком така кельто-слов’янська лексична паралель: слов. “язик”, “ячати” / кімр. iaith, дв.-ірл. icht, бретон. yezh “мова, язик, народ, нація, родина” < брит. *iek-, *iekti- “говорити, мовити” ~ дв.-верх.-нім. jicht “твердження, сповідь”, jehan, gehan “мовити, казати, сповідатися”, латин. iocus “приказка, жарт. дотеп”[20] (~ дв-інд. vac-/vak- “говорити” < *yek- “урочисто оголошувати” < “урочисто оплакувати”[21]). Феномен таємних (ритуальних) мов, іноді зовсім відмінних лексично та граматично від мови щоденного вживання, був доволі поширений на Євразійському просторі в епоху розкладу первіснообщинного ладу (це, зокрема, стало сприятливим грунтом для того, що в якості сакральних мов легко прийнялися народами-неофітами мови таких світових релігій як латинь, арабська, санскрит власне виключно для ритуального вжитку). Як вважає К. Тищенко,  проявами кельтської сакральної мови у слов’ян є словотвірні аналогії: plant-plentyn “діти-дитина”, pysgod-pysgodyn “риба-рибина”, ad-new-yddu “од-нов-ити” тощо.

Культова сакральна мова праслов’ян, на думку Є. Лазарєва, збереглася до  ХІХ ст. в районі Мещери (Волго-Окського межиріччя) у формі таємної мови мандрівних “коробейників” (міняйл товару на товар)[22] —  “офенська”, “афінська” мова (в Росії перший словниковий матеріал про мову бродячих торгівців-офеней зафіксований у «Словаре Академии Российской» (1789-1794) чи просто “феня” (“ботать на фєнє”), в якій, поряд з іншими мовними пластами (новогрецьким, наприклад, але відсутній іврит, який, проте є в аналогічній «мові» німецьких торгівців і злодіїв), виділяється й суто кельтський. Та й у самій кельтській традиції під цією назвою виступає “мова феніїв” (ірл. berla na fene), відокремленої від решти населення особливої групи мандрівних воїнів (ірл. fianna < дв.-ірл. fine < venja “спорідненість, рід”)[23]. Будучи очолені героєм Фінном (“білий”, “світлий”; у валлійців Уельсу — Гвін ап Нуд), вони ж “фенни”  античних писемних джерел, як носії культури західнобалтійських курганів так і, на наш погляд, “кривичі” давньо-руських літописів (ірл. craobh [kri:v] “дерево, гілка”, кімр. cryf, cryfaidd “міцний, сильний, кріпкий” ~ слов. “деревляни/кривичі”, балт. “крів-крівайтіс”, Крієву-калнс “Кривицька гора” (найвища вершина Курляндії), литов. krievs “росіянин, східний слов’янин”,  пізньо-латин. arborici) та полянська фратрія “хорив” (дв.-корн. erw, дв-бретон. ero, кімвр. erw “оранка, поле, борозна”).

Група феніїв, без сумніву,  стосується феномену чоловічих союзів, що мали таємний чи напівтаємний характер (його класичним прикладом є полінезійські “ареої[24]). Генетично вони тотожні хеттським “панкус” (“царська гвардія”), ведичним “пані” — групі войовничих суперників Індри та античним “панам” — войовничим духам зі свити фракійського бога Діоніса. Найвірогідніше, що й слов’янське “пан” — “дородний член суспільства” (він же ірл. leoch “воїн, герой” > слов. “лех/лях“) теж походить від визначення члена-”кума” (ірл. cum-e “однаковий, такий же (в даному випадку, як батько)”; співставмо з цим збережене румунами визначення похресника — fin, тобто «феній») цього чоловічого союзу “панів/феніїв“, яких очолював озброєний посохом (брет. bazh “посох, палиця, кий” ~ галиц. антропонім “Базьо/Бадзьо”) “князь-мал” (відомий як літописний князь древлян Мал) < ірл. ceannasach “головний, основний” (~ германське “конунг”, з яким пов’язують слов’янське “князь“, не має надійної германської етимології  і згідно із саг, від імені Кон, значення якого невідоме) + дв.-ірл. mal, кімвр. mael князь, вождь“, брет. mael, mell молот, кий; священний молот” (~ валл. mellt “блискавака”, дв.-ісл. myollnir “палиця громовержця”, рос. “молния”, хетт. mallat “назва знаряддя, зброї”, укр. “молот”  //  і.-є. *me(le)-  “молоти”:  лит. milinys “мелен”, “ручка жорна”, рос. “мелен”, польск. mlon).

Тут напрошується аналог з готською династією Амалів. Одним з останніх, як зауважує К. Тищенко, і є  древлянський князь Мал Ніскиня, з іменем Neagh, варіантом імені бога Луга, а столиця якого Іскоростень має форманти іs- “під” та crioch- “межа, край, земля” або cuirin dearg “смородина червона” ~ слов. міфічна р. Смородина як межа між світами.

В цей релігійно-ініціальний таємний союз «панів/феніїв» приймалися всі охочі тубільці, не тільки чоловіки, але й жінки, пор.: брет. maouez “жінка” ~ укр. “мава, мавка” — “міфічна оргаїстична істота”, але для цього вони мусіли були пройти для отримання езотеричного знання ініціальні випробування, здійснені “деверем“; diamhair “таємничий”), гомосексуальні (про що згадує Арістотель; Arist., Pol., II,9,7) та іноді бузувірські — випробування холодом (Arist., Pol., IV,17,2), канібалізм (вбивство і пожирання своїх дітей на знак відданості союзу) та тортури, що, наприклад, у казках збереглося як розповідь про виривання пасів шкіри зі спини ініціанта. Для того, хто пройшов випробування, приналежність до “таємного союзу” (слов. “дружба“, “дружина“, “дроунгарь” < ірл. drong “загін”) ставала великим привілеєм (“молодець” < ірл. moladh “похвала”), “шляхетністю” (дв.-ірл. slacc “меч”, slachta “побитий, вдарений”, “той, хто пройшов ініціацію” < і.-є. *slak- “вдаряти”; ~  герм. *slah-/slag-/slog- “бити, вдаряти; у рицарі посвячують, вдаряючи плазом мечем по плечу” > англ. slay “вбивати”, дв.-англ. slean < *sleahan “вдаряти, бити”, нім. schlagen “бити”, гот. slahan, дв.-ісл. sla “бити, вдаряти”). “Союзяни” носили найбагатший одяг і коштовності (“грейди” < greithe; “дороге, дорогоцінність” < dearg “червоний”; “коштовне” < валл. coch “червоне”; як відомо, у кельтів були поширені скляні браслети різних барв, бо при скловарінні використовували домішки різних металів, кісткове борошно, що й надавало виробам різного забарвлення), вважали себе вищими навіть за племінних та родових вождів (“небіж” < ірл. noib “святий” ~ дв.-перс. naiba  “красивий”), фарбували волосся винятково в червоний (помаранчевий) колір (ірл. deargе, валл. coch “червоний” > слов. “коч-ет-/ког-ут-” – “з червоним чубом, півень”).

Сама ж система релігійно-світоглядних уявлень визначалася як «віра» (дв.-церк.-слов. věra < дв.-ірл. fir, кімр., брет. gwir; пор.: лат. verus, дв.-англ. waer, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. war «істинний»).

Фенії мали певні регіональні сакральні центри (ірл. rhad “укріплене місце”, кімвр. ban “притулок”, rhwyg, rhych “ущелина, розколина, розлам” ~ численні топоніми в Україні, Польщі, Прибалтиці та Німеччині, етимологізовані частково К. Тищенком та нами, на *rad- як от Радом, Радомишль, *ban-, як от Баня-Лука, *rog-, як от Рогатин, Рогатка, Рогачів, а також: Варшава < брет. war “на”+ ?; Корсунь < кімвр. korsen “очерет”, Оскол < бретон. askol “чортополох”,  Овруч, Вруч < brug “вереск”, Бар < bar(r) “голова, верхівка”, Єзупіль < “Під Беленусом”, Ніжин < Neagh “одне з імен бога Луга”, Чернігів, Чернівці < кімвр. teyrn “монарх” або ірл. caer “замок, фортеця”, Болохів, Болехів < кімвр. boloch “руїни”, Диканька < кімвр. dihangfa “рятунок, втеча”, Ковель < брет. kavel “колиска”, Орел, Орель < ірл. airgialla, oriel “підлеглі, що дають заручників”, Галич, Галац < ірл. cloch “камінь” або gealach “Місяць”, Кишенів < cisean “корзина, кишеня”, Каунас < ciunas “спокій, відпочинок, мовчання”, Крехів, Крихівці < брет. krech “верх, верхній”, гідронім Кама < ірл. cam “кривий”, Крути < ірл. crwth “гора”, Кодино < валл. coed “дерево, ліс”, Фастів < кельт. fasach “пустеля”, “гора”; Сколе, Оскол < ірл. scal “дух”, Гута < ірл. guth “голос”, Иза < дв.-ірл. oeth «клятва»), що визначалися як “скарбниці” (“кошелі”, caisleán; пор. також: coimead “зберігати” ~ “комод”; coimirce “захист” ~ “комірка”) і були східними версіями галльських oppida (поряд із туземними “селами” < saol [se:l], [si:l] “життя; період життя; велика кількість людей; всі присутні”).

В цих сакральних центрах,  як свідчать казки, заправляють карлики-”зелені Охи” (ірл. abhac [auk]; в кельтській  казковій традиції Бретані популярні “карлики джерел” — “коррігани“, викрадаючі саме юнаків), які керували залогами охоронців-”кафарів” (cafarr “шолом”), вихованих із викрадених або отриманих у “жертву-податок” хлопчиків. Казка про Оха та закляття “Огій на тебе!” найпопулярніші на Поділлі, де у Немирівському городищі скіфського типу виявлено безліч предметів гальштатської культури кельтів (Ефор називав кельтів сусідами скіфів).

Як правило, діяльність “панів” носила сезонний характер, пов’язаний з поверненням стад з пасовищ та збиранням урожаю. Характерною особливістю “ппанів/феніїв”  було те, що вони зуміли створити своєрідну систему клієнтних відносин (sclavus) з місцевими землеробськими народами. Самі вони не займалися землеробством, це був обов’язок слов’ян, германців і фракійців, їм же віддавалися на випас і стада кельтів. При цьому частина худоби з випасаючого стада передавалася сім’ям слов’ян в обмін на муку, продукти землеробства, знаряддя праці тощо. Це дало змогу перетворитися кельтам у “націю гендлярів”. Аналогічне явище має зараз місце в Руанді, де землероби-бхуту (хуту) і кочівники-тутсі, і в Уганді — хіма та іру. А в минулому цю систему застосували авари, печеніги, половці (їхні “клієнти” на Русі носили назву “бродники”) та монголи (тюркські “клієнти” яких власне й визначалися як “татари”). Клієнтські стосунки регулювало спеціальне право – дв.-рус. ръта (дв.-ірл. recht, н.-кімр. rhaith «закон», брет. reiz «порядок» ~ дв.-півн. rettr, дв.-англ. riht, дв.-верх.-нім. reht, гот. rihts  «право, закон»).

Але самі члени “союзу” не мали постійного місця проживання і переїжджали з місця на місце, мотивуючи це паломництвом до регіональних сакральних центрів, рекетуючи місцеве населення (кімвр. talaf “платити” ~ слов. “доля” як “плата, викуп”, “теля” — “те, чим розплачувалися”; територія, на яку поширювався вплив, визначалася як дв.-слов. міръ <  дв.-ірл. mir «кусок, шматок, частина (їжі)») та влаштовуючи оргаїстичні святкування-”ігри” (кімвр. gra “любов”; брет. ebat, ebatou “веселощі, пустощі” > франц. ebats “розвага”, сер.-ірл. fess, feiss “coitus” > слов. “пустощі, пустувати”), пов’язані з вірою в переселення душ (Цезар, VI,14; Діодор, V,28). Зовні члени союзу виглядали як бродячі комедіанти-”скоморохи” (ірл. scréach “пронизливо кричати, репетувати, верещати”, від ірл. scornach “горло”; у “Житії святого Северина” та Іордана вони виступають як паннонські розбійники-”скамари/скамери“). Кульмінаційним їхнім  святом було “купала” як правило, вистави (з декламаціями та піснями — брет. gwerzeen ~ слов. “вірші“).

Забави-ігрища (“клехи”-cluiche) влаштовували нижчі члени союзу (“морицани[25]-marcach, тобто верства “конюхів”, та “кіти”-ciotai, тобто верства “лівих”, пор. семантично з балто-слов. “кріве/кривичі”), на відміну від вищих-boaire«власники великої рогатої худоби», “бояр/баронів” (з часом відбулося народноетимологічне випрямлення у зв’язку з приходом тюрків: тюрк. paj-/baj- + er/ar “багатий муж”, тобто “маючих стада великої рогатої худоби” ~ хінді gosayin “власник корів” > слов. “хозяин” — “господар”) та “дісів”-”друїдів” (ірл. deis, франц. droite “права сторона” < і-є. *dek «правий» (лат. dexter, гр. dexios, сл. desnъ та ін.) ~ тюркське dik/dek «прямий», «рівний» (туркм. dikan «прямий», тур. dik «вертикальний», чув. tikěs, узб. tekis «рівний»).

«Пани» не підпорядковувалися законам суспільства (кімвр. rhydd “свобідний” ~ слов. “рій“), кражі, гвалтування та грабіж їм були дозволені (ірл. neart “сила” > укр. “нуртувати” ~ осет. nart “герой, нарт”, дв.-англ. geneorth “задоволений”) і мотивовані ореолом недоторканості та святості. — ірл. fear “(справжня) людина” > слов. “вор (в законі !)”. Землероби  (ірл. sclábhaí [skla:vi:] раб, робітник“) та їх сім’ї не рідко залишалися без засобів існування. Також, особи, які втрачали право на спадок, самі ставали спадком для «панів», прислуговуючи їм, – «рабами» (дв.-ірл. orbe, orpe «спадкоємець» < і.-є. *orbho- «людина, яка нікому не успадковує» ~ вірм. orb «сирота», arbaneak «слуга». грец.  orfanos «осиротілий», дв.-інд. arbha- малий, слабкий, дитина», латин. orbus «позбавлений», дв.-церк.-слов. rabъ «слуга, раб»). Власні ж «домашні раби» визначалися як «чадь» (кімр. caeth «раб», ірл. cacht «служанка», дв.-корн. caid, caites, сер.-бретон. guaez «спійманий»).

Наприклад, король Ірландії Аед, син Айнміре (пом. 598 р.) змушений був боротися з пережитками  “філідів”, до складу яких входила мало не третина жителів острова і які від свята Самайна (1 листопада) до Бельтайна (1 травня) перебували на “утриманні” ірландців, у яких філіди, за звичаєм, мали право просити для себе будь-яку річ[26]. Тобто фактично й поводилися як “вовки” (і.-є. *uel- > *ulk-/*ulp-), “лютий” (табуйована назва вовка у слов’ян <  кімр. llid<luto- “злоба”), які, за повір’ям, розпущені і нападають на худобу від осіннього Юрія (26 листопада / 9 грудня; інколи від дня св. Дмитра, 26 жовтня) до весняного Юрія (23 грудня / 6 травня), котрий “відкриває” та “закриває” їм пащі, і тоді ж відзначаються різноманітні “вовчі свята” (т.зв. походи “ряджених” у шкури).

Аналогічні правовідносини пропонує готам римський воєначальник гунн Хелхал в 469 р.: “… дасть готам землю (для поселення в імперії), але не для них самих, а на користь унів (гуннів); що уни (гунни), не займаючись хліборобством, будуть, як вовки, приходити до готів і викрадати їхню їжу і що готи, перебуваючи в стані рабів, працюватимуть для утримання унів (гуннів)”[27].

Також можливо, що члени “вовчого братства” розігрували архаїчний сюжет, відомий як “темесський Герой”: італіками був вбитий супутник Одіссея галл Алібант (або Герой), дух якого у образі  чудовиська з чорною личиною у вовчій шкурі вимагає викупних жертв (він іменується Бараменід-”Зловолячий”). З ним розправляється  реальний історичний олімпіонік (переможець Олімпійських ігор)  Євтим, уродженець Епізефірійських Локр  (Paus. VI, 6, 4 sq.; Strabo VI, 1,5,5 sq), який рятує дівчину, заручену з чудовиськом, а саме чудовисько “зникає у морі”, тобто перетворюється на ріку[28].

Не належні до “панського/вовчого” союзу клани зневажливо визначалися як : 1) “собаки“, “пси“: ірл. chu-, валл. gi- (dobor-chu, dyfr-gi “водяна собака / видра”; хоча за ними визнавалося право бути ініційованим до іншої традиції, як от Кухуліна посвячує водяна фея) > закінчення “-ко” у відіменних прізвищах, або ж 2) “профани“:  кімр. drwg, множ. dryg(i)au “погана, зіпсована, ледача людина”, “поганого роду”, “нечемна людина”[29] > рос. “дурак“; ірл. droch “поганий” > “дряхлий” (К. Тищенко співставляє це з етнонімом “дреговичі” та топоніми Дриг-/Дриж-; але одночасно, як на нас, може бути атрибуйоване як “причетний не до Кельтського світу, а до Германського”: гот. driugan “служити солдатом”, англо-сакс. dryht “народ”, ґот. triggws “вірний” (також, як на нашу думку, реінтерпретацією “дрегович”-”поганий” в середовищі кельто-балтських ятвягів ми повинні завдячувати й появі сучасного етноніму: литов. biaurus, латиськ. blaurs “гидкий” >  білорус, початково “дрегович” і потім “народноетимологічне” пояснення із забуттям справжньої етимології). Відповідно, належні до “панського/вовчого” атрибуйовуються опонентами як “невірні/облудні” (ірл. brech “вовк” > “брехня“).

Ненависть місцевого населення до “панів”-”ворів”-”бандитів”-«вовків» була велика (слов. “вред(-ні)” – “прибульці із заходу”< ірл. farthar “захід”)   ще й в силу культивування людських жертвопринесень: фенії, проходячи в танці довкола прив’язаного ланцюгами (кайданами, caighdeán)  до стовпа-ідола (“болвана” < гот. balwjan “мучити”) приреченого-”діра” (ірл. daor, фонетичне dir — “раб, приречений, засуджений”) чи полоненого-”сараки” (ірл. saraigh “захоплювати силою, порушувати щось”) або «кощея» (ірл. cachtaim «заковувати»), символізуючого “священного посланця”-”байду” (ірл. buaidh, кімвр. budd, галл. bodi, фр. butin, норв. byte “перемога” ~ дв.-ірл. baid < *baeti “вмирає”), кидають у нього дротики  (відгомін  в германській міфології — смерть Бальдура під час ритуального кидання богами в нього дротика зі стебла омели) або ж спалюють на повільному вогні, і мета не вбити одразу, а продовжити його муки якомога довше (що збереглося в традиції шляхти Польщі та Литви до XVII ст.). Надалі здійснювали ворожіння за нутрощами нещасного (дв.-англ. reada/aedre “нутрощі” > слов. “рада” — “тлумачення, розгадування”, першопочатково — «ворожінняна нутрощах жертви»). Як визнають самі представники кельтського етносу, людські жервопринесення (див. про це: Caesar, B.G., IV,16,5; Strabo, IV,4; Diodor, V,31,4, Cicero, De re publica, II, 9,15) є найбільш жахливою плямою на репутації кельтів[30].

На місці жертвопринесень споруджували наземні будівлі-”дома” (tuama “могила, могильний камінь”), “карни” (згадані у “Слові о полку”; ірл. charn < дв.-ірл. cairn “карн, кам’яний насип”; за повір’ям кельтів, померлих злочинців засипали камінням, а праведників — землею, кельтським аналогом слов’янського “ізгой” було “людина з-під карну”, а аналогом клятви “щоб я провалився” — “щоб я був під карном”; хоча одночасно, зустрівшись із могилою нагло померлого, слід проявити жаль за ним і поставити ще один камінь на його карн; ~ дв.-англ. hearg “язичницьке капище”, дв.-ісл. horgr < прагерм. *har(u)gaz “купа каміння, кам’яний вівтар, місце жертвопринесення”[31]; дв.-ірл. carn > венет. caranto “гора” > Карінтія[32]), “треби” (< і.-є. *treb- “житло, домівка” ~ ірл. tref “місто” < “садиба, будинок з ділянкою”, кімвр. tref, tre “місто; домівка, житло, садиба, ферма, квартал, сільце, плем’я”, корн. trea, дв.-брет. treb, брет. treff “частина парафії”, а також литов. troba “будинок”, дв.-англ. thorp, нім. Dorf “ферма, село”),  але іноді — на деревах, для надгрунтових поховань (т.зв. “заложні покійники”; пор. ірл. giall “заложник”, “челюсть” і giolla “посланець (в тому числі — й на “той світ”)”.

Найбучніше відзначали свято-жертвопринесення на Йвана-Купала (брет. iawn hopal “дуже + вереск, крик”;  ~ валлійський рицар Овайн ап Уріен, господар замку Джерела, прототип “Рицаря з левом” Кретьєна де Труа; пор.: укр. Телесик ~ валл. Таліесін), де вже в профанаційну посткельтську епоху людину замінив кінь: “У ніч на Івана Купала, — пише Д. Зеленін, — молоді хлопці надівають приготовлену кінську голову на тичку завдовжки з півтора сажні, тичку забивають у землю, кладуть довкола неї гілля з дерева і запалюють”, а потім каміннями чи палками кидали в череп, аж доки не збивали його у вогнище [33]. До речі, любов “панів” оточувати свої житла жердинами з настромленими на них головами жертв залишилася як згадка в казках, зокрема про Василису Мелентіївну, де аналогічне явище присутнє довкола хати Баби-Яги.

Також члени союзу  примушували населення до крупномасштабних робіт, як-от у “ткацько-шевських цехах” (plethu “плести”; виготовлення особливих “ковдр-плащів”: слов. “лень” < кельт. leun, liun та видів одежі: слов. “гуня“, gunja < кімр. gwn, корн. gun, ірл. fuan; гуцул. «черес» – «широкий пояс», польск. trzos «пояс для грошей» < сер.-ірл. criss «пояс»,  кімр. crys «сорочка», gwregys «пояс»), на ланах (гаел. lann “огороджене, визначене місце”),  у броварнях (brach “брага, пиво, солод”; “тісто” < ірл. tais, кімр. toes), млинах (слов. «толочити, толокно, толкати» < кімр. talch «товчене зерно», дв.-корн. talch «отруби» при заг.-і.-є. *peis-), кузнях (слов. “горн” < кімр. haern “залізо”), у “релігійних центрах” (ірл. “деайр“-”монастир” > слов. “двір“), на лісозаготівлях та мисливських і рибальських угіддях (кімр. coed “ліс” > “тать“; валл. eorc “форель” > “верша“) чи до спорудження “Змієвих валів” (зораних казковими ковалями Кузьмою та Дем’яном за допомогою заярмленого Змія). Злочинців та порушників ув’язнювали в спеціальних «трудових таборах»  – «клітях» (сер.-ірл. clithar «загорожа», кімр. сledren «брус, дошка, паркан»).

Без сумніву, в слов’янському фольклорі колізії долі в умовах терору  “панів/феніїв” відбилися в казках та легендах про боротьбу зі Змієм Гориничем, де саме слово “Горинич” і гідронім Горинь є безсумнівними згадками про верховного бога (кімвр. div, брет. duw “божество” ~ слов. Див) кельтів Гране (grian “Сонце”, ірл. Гріан Айн ех) – Тараніса (бог блискавок; його символи — блискавка в центрі сонця та змія, що виповзає з черепа коня; його культ, за Лукіаном відзначався неймовірною жорстокістю; одночасно він — іпостась жорстокого верховного бога Єзуса, Aesus). До західного, кельтського і германського, кола належить і балто-слов’янське уявлення про бога, пов’язаного з культом дуба (Перун, Перкунас): «… До кельтського випадіння p в германській та кельтській областях поширилася стара назва гір середньої Германії: кельтськ. Arkynia ore …, Hercynia silva, гот. fairguni …, дв.-англ. firgen- «гора, що заросла лісом», дв.-в.-нім. Firgunnea … («Рудні гори»), сер.-в.-нім. Virgunt «Судети». В цьому випадку можна встановити і верхню хронологічну межу. На неї вказує італо-кельтський перехід p – qu в qu – qu, яким це слово не було заторкнуто. Воно утворене … від *perqunos «бог дуба» … Дане слово було спочатку назвою Судетських гір і поширилося, очевидно, звідти, тобто з іллірійської мовної області»[34]. В германській міфології Фьоргунн виступає в жіночій іпостасі.

Винятково до кельтського кола належить уявлення про триголову божественну істоту, яка в грецькій міфології відома як триголовий Геріон (Hesiod., Theog. 287), а у слов’янській — Змій Горинич[35]. Cпогад про сам союз “феніїв” (який за певних умов здійснював і охоронні функції)  наявний у казках про Гориню, Дубиню та Усиню, Котигорошка та Літаючий Корабель.

Також генетично до цього ж кола належать Калін-цар (cailin “дівчина”), виступаючий в образі діви-войовниці, билинні “каліки перехожі” (cailleach “старий”, “відьмак”), “чорт” (ceart “право, вірність”), “Савур-могила” (де здійснювалося літнє жертвопринесення; samhradh,  фонетичне saur “літо”), як сакральний плід «яблуко» (дв.-церк.-слов. ablъkъ< дв.-ірл. ubull, н.-кімр. afal, корн., бретон. aval). Під впливом кельтських (галл. dumno-, дв.-ірл. domun «світ», «земля»)  на місці загальноіндоєвропейської назви «землі, дна» *bhudhmen- у балтів і слов’ян присутні лит. dugnas-, дв.-церк.-слов. dъno.

Музика знаменитого танцю “Аркан” (від латин. arcanus “таємний”, і, як стверджували самі римляни, це слово запозичене від кельтів), який здійснюють члени аналогічного карпатського чоловічого союзу опришків-”басарабів” (oppressare  “пригноблювати, давити” ~ тур. bassara “давити”) і який, за легендою, принесли таємничі витязі, які спустилися з гір, ідентична музиці кельтської застільної пісні про сидр (ірландська “Ev Sistr” та бретонська “Ev ChistrTa, Laou!”). Цілком можливо, що у Східній Європі назва союзу “феніїв” збереглася у фольклорі як Кудеяр (від kathu “бій, сутичка” + aire “піклування”). На Чернігівщині засвідчено таке передання: “… Розповідають, що в давнину жив якийсь народ, кудеярами називався; народ був злочинний, безбожний, з нечистою силою знався… ось ті кудеяри і кургани насипали”[36].

Відгомоном про протистояння релігії “феніїв” є слов’янсько-литовська казка (зафіксована на Вятчині, Смоленщині, Пінщині, Волині, Закарпатті, у боснійців-мусульман, південно-східній Польщі, біля околиць Вільнюса) про рогатого пташиного короля Кука (< валл. coch “червоний”; у сербів —  ћук “сич”, у поляків — kucha, у литовців — Кукас, Кукіс або Скукас), який пожирає безліч птаства або навіть велетнів, щоб з його кісток збудувати собі палац (гніздо). Звірі змовляються і за сигналом зозулі Сокіл вбиває узурптора (або тиран гине під час Ноєвого потопу)[37].

3.

Також за “феніями” скрізь мандрувала велика група їх слуг (пракельт. slougo-; пор. з литов. slauga “доглядати”) — чоловіків та жінок, як правило, разом з чередами великої рогатої худоби (слов. *korva < “karava < кельт. car(a)vos “олень, рогатий”, автентичне слов’янське слово мало б не “кентумний” вигляд *sorva) та табунами коней (ірл. kapall “кінь” > слов. “кобила“) і власним богом-покровителем Велесом (< дв.-ірл. filid “віщун, поет”). “… Великі стада худоби швидко поїдали і витоптували траву, а тому вимагали постійної зміни пасовиськ. Це зумовлювало перманентні конфлікти з сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове господарство настільки ефективна галузь господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей. Надлишок чоловіків при постійній загрозі військових сутичок перетворювався у фахових воїнів (а за мирних часів — в учасників обрядово-театралізованих дійств, — О.Г.). Продуктивна скотарська економіка давала змогу суспільствам кочовиків утримувати численні збройні сили (та ритуально-шаманські колективи-ордени, — О.Г.)”[38].

Саме вони були рознощиками туберкульозу (як відомо, людський туберкульоз первинно є зоонозом, тобто хворобою тварин, а саме великої рогатої худоби)[39]. Туберкульоз кельти сприйняли як кару за неналежне пошанування божества води та джерел (кімвр. tardd ~ пор. з топонімами, які містять форманти “турйя” чи “турья”, що перебуває поряд з кельтськими[40] археологічними пам’ятками на Закарпатті; пор. з кельтіберською переінтерпретацією римської Венери на богиню джерела, що дало іспанське venero “джерело”), в результаті чого містичне одкровення, яке сталося десь в V-IV ст. до н.е., сподвигло їх рознести цей культ (кельт. *krab “релігія, набожність” ~ тох. А klop “небезпека”, англ. help допомагати”, дв.-рус. “холоп” як букв. “помічник”, рос. “глупий” як  букв. “застиглий в релігійному екзстазі, той, хто боїться божества”) з придунайсько-східнофранцузького центру пізньогальштаттської культури по всій Європі, знаходячи і встановлюючи вівтарі біля джерел (брет. an andon “(мешкаючі біля) джерел” > “анти“) не тільки річок, але й струмків та потічків. Як встановив К. Тищенко, на витоках великої кількості річок України фіксуються саме кельтські назви селищ[41].

Сучасні цим подіям елліни глузували з вірування кельтів, кажучи, що більше кельтів втонуло, ніж загинуло у битвах (Strabo, IV,4,6). Релігійний аспект власне й відбився на їхній самоназві, яка  містить той же і.-є. корінь, що й у хетт. halija “кланятися; стояти на колінах” (пор. з гот. halths, дв.-верх.-нім. hald “схилений”, санскр. crayami (шраямі), грец. klino, латин. clino “схиляти, нахиляти, опускати”).

Крім того, звісно, міграційний процес мав і економічне підгрунтя —  як випасання величезних стад великої рогатої худоби, так і прагнення контролювати родовища бурштину та шляхи його експорту. Для  здійснення останнього відбулася міграція кельтів і  до Балтики у ІІІ–ІІ ст. до н.е., зайнявши Малопольщу (відомо принаймні п’ять кельтських городищ в області Кракова та чітко кельтського походження назви тамтешніх рік Ніда, Раба, Сан, Мрага, Мієн, Іза та гори Прієніна[42]), Мазовію (на захід від Бресту, басейн р. Норив-Нарви, т.зв. мілоградська культура) та Сілезію. В Карпатській котловині, на р.Тиса кельти безпосередньо зіткнулися зі Скіфським світом, а в Оковському лісі, де беруть початок Західна Двина, Дніпро та Волга — з Фінно-угорським світом.

Саме причиною туберкульозу та під  впливом тубільців слід, на нашу думку, пояснювати ту причину, чому кельти надзвичайно швидко в IV ст. до н.е.  в Карпатській улоговині змінили власний поховальний обряд (трупопокладення) місцевим поховальним  (трупоспалення), що свідчить і про швидкий процес інтеграції кельтів до населення культури підкльошових поховань.  Дещо пізніше обряд кремації охоплює всі кельтські землі, і сліди його не фіксуються археологічними методами. “… Отже, саме кремація була домінуючим поховальним обрядом у часи найбільшої активності кельтів на українських землях (ІІ-І ст. до н.е.), а тому не варто й очікувати знайдення на наших теренах латенських поховань іншого типу”[43].

4.

Щодо населення культури підкльошових поховань, то воно постало внаслідок інфільтрації (з 550 р. до н.е.) за два століття поморської культури у лужицьку, носіями якої були  квади (свеви), своєрідний представник італо-венедо-праслов’янської спільності[44]. Ці зкельтизовані квади під іменем “віктогали” (де в етнонімі є кельт. компонент -cail “отара овець”) населяли Прикарпаття[45].

На схід від них жило гірське плем’я котінів — спеціалістів із добування заліза, які Тацітом визначаються не германцями, а такими, що говорять галльською мовою (тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури)[46].  Як вважається, слідами кельтського перебування на Прикарпатті є скельні ритуальні комплекси — Вижницьке святилище,  Писаний камінь, Лисівський камінь, кам’яні кромлехи на горі Тарношора та інші, де на вершинах відкрито круглі заглиблення, кількість яких вказує на їх календарно-культовий зміст, та зображення “солярних знаків” кельтського типу (трискелії, спіралі, кола та колеса).

Також, на думку Г.Ю. Марченка, відомий Збруцький ідол (знайдений на Тернопільщині під горою Соколиха) є прямим аналогом кельтської стели зі святилища Ентремонт (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) на півдні Франції. Кельтський Вюртемберзький ідол з двома головами, Беблігенський ідол з обличчям за стилем виконання дуже подібні до Збруцького ідола. Також слід згадати й членований на яруси кельтський стовп із Вальденбуха, а також Ставчанський ідол черняхівської культури[47]. До цього цікаво додати археологічні дані М. С. Бандрівського про кельтський гальштат в Прикарпатті[48].

Можливо, що початково етнонім “хорвати“, який локалізується тут писемними джерелами, походить від кельтського означення жителів гір (ірл. crwth “гора“).

Щодо прабалтів, то кельти не відіграли жодної ролі у процесі їх етнічного творення (можливо, вплинувши лише на західних — куршів та ятвягів), поступившись у цьому лісо-степовим іраномовним та сіндо-меотським племенам.

Дещо раніше, в 300-х рр. до н.е. відбулася могутня експансія кельтів на південь — у Південну Францію, Південну Німеччину, Іспанію та Італію, значно підірвавши іберійську та етруську цивілізації (в 387 р. до н.е. галли Бренна взяли Рим, і вистояла лише цитадель — Капітолій). Лише в 197 р. галльське плем’я боїв (ірл. bui “помаранчевий колір”), столицею яких була Болонья, було витиснуте з Північної Італії на північний схід — в уже кельтські Паннонію та Моравію. Там вони були перемогли в 113 р. до н.е. германське плем’я кімврів, але були розбиті в 60 р. до н.е. дакським царем Буревістою і частина їх переселилася в Північне Прикарпаття, а друга, після короткого союзу з гельветами, була поселена Юлієм Цезарем в Галлії, в землі едуїв.

Цікавим явищем кельтської (галльської) генези у Римському світі виявився культ пророчиць Сивілл, назву яких можна витлумачувати як “даючі надію” (ірл. suill “надія”). Кельти славилися серед римлян творцями нових речей (rerum novarum) та винаходів, «законодавцями мод».

Також Страбон у своїй „Географії” зазначає, що північнобалканські гети, на відміну від оточуючих і споріднених їм фракійських даків, є значною мірою змішаним з кельтами народом (Strabo VII,II,2), що підтверджується й археологічними дослідженнями[49]. Для гетів, на відміну від решти фракійців, був характерний звичай, за яким правитель мав „радника-віщуна”, посередника між людьми і богами, що проживав у віддаленому скиті і контактував лише з панівною верхівкою, а самими гетами „шанувався як бог” (Strabo VII,II,5). Наприклад, за часів царства Буребісти таким „живим богом” був Діціней (Декіней), який, за переданнями, навчився волхвування під час мандрів у Єгипет і заснував касту жерців-„покритоголових” („піллеатів”), навчав їх логіці, етиці та механіці небесних сфер, запровадив поклоніння богам та святилища, заборонив вживання вина. Вважається, що Діціней, якого згадує і Йордан у своїй „Гетиці” (67-74), походив з кельтського племені боїв, яких, разом із таврисками, підкорив Буребіста в 40-60 р.н.е.

З. Маді на основі етнографічних особливостей, засвідчених у писемних джерелах, ідентифікує саме прикарпатське плем’я бастарни як кельтське (кельт. taran “грім, блискака”, Тараніс “бог-громовержець”, а також кельтськими є імена бастарнської знаті, згадувані у джерелах, та звичаї бастарнів, про які повідомляє Тит Лівій (XL, 59))[50] і носіїв зарубинецької культури (з часом її представники з прип’ятської групи мігрували аж у Повісляння у пшеворський ареал, де залишили змішану черниченську групу пам’ятників), хоча сучасні науковці  трактують бастарнів як, свого роду,  “перехідний” етнос між балтами та дако–фракійцями, який, до того ж, зазнав могутнього кельтського впливу[51], а матеріальна культура яких була ідентична германській (бастарни тривалий час перебували в союзі з германськими скірами), що дало підстави Страбону, Тациту і Плінію вважати бастарнів саме за германців, в той час як Тит Лівій і Полібій вважають їх кельтами.

Найзвитяжнішою подією в історії бастарнів була їх експансія в Македонію. Свого часу бастарни як “кентумний” народ, відокремлювали германців від слов’ян та балтів і основним його заняттям стало скотарство (пор. праслов. *korva, литов. kerve; литов. pekus, прус. pecku; праслов. cherda, литов. kerdzius; праслов. gonsь; латиськ. kuna)[52]. На березі  Балтики інший симбіоз — поморців з наступними хвилями новоприбулих кельтів — зумовив появу оксивської культури[53]. Ще один симбіоз  — поморців як із безпосередніми вихідцями з Адріатики (венето–праслов’янами) та германськими носіями ястфорської культури (між Рейном і Ельбою), так і вже створеним симбіозом  ясторфців з поморцями — т.зв. “губінська група” (на Одері – Нейсі) — привів до формування пшеворської культури (вважається компліментарним симбіозом германських вандало-лугів та слов’янських венедо-лужичан), що одразу ж спрямувала своїх представників на північ, де в якості каталізатора дозволила оксивській культурі остаточно викрасталізуватися та тримати Балтійське побережжя під своїм контролем.

5.

Сама ж шамансько-жрецька соціальна група, яка діяла поряд з напівтаємним чоловічим союзом “феніїв/панів” (іноді виступаючи як його опонент), визначалася у слов’ян як “волхви” — тобто “кельти, кельтські“. “Волохи” < галл. volcae пов’язані з тотемом вовка  (табуйована назва “північний звір”, “звір, що приходить опівночі” — folcha, від cle “північна сторона”), переосмислений на  гелл. folachd “феод, кровна спорідненість”, ірл. fuil “кров”, род. відм. fola. Надалі відбулося осмислення волохів як румунів і молдаван у зв’язку зі зникненням з історичної арени Центральної Європи кельтів та фактом заснування кельтами-галатами в Румунії міст Галац, Новіодунум і Аліобрікс; пор.:  Богемія, від boi haemum “вітчизна боїв” ~ Баварія, від bai (u)varii “жителі країни боїв (тобто маркомани, які під проводом Марбода в 8 ст. до н.е. завоювали ці землі боїв)”, ~ Бойківщина,  від, на нашу думку, boi civium, назва етнографічної території в районі Прикарпаття і Підкарпаття), а їхнє релігійне вчення — “толк” (кельт. tolc – “сила” > “сила сказанного слова, заклинання”  > анг. talk “розповідь, казка, пояснення, лекція”), а його прихильники — “толковини“.

Не в останню чергу кельтські волхви були представниками т.зв. “дарувального ритуалу” (“дажьбога“), аналогічний меланезійському “кула“, описаному Б. Малиновським і охарактеризованого Й. Хейзінгою: “… Кула — це церомінальне плавання (у нашому випадку — проща, мандрівка, — О.Г.), в яке вирушають у строго визначений час із однієї з острівних груп…; причому пливуть у двох протилежних напрямках, одні одним назустріч. Мета цієї мандрівки — обмін між племенами, що стали партнерами по звичаю, певними дарунками, які не мають ні господарської, ні практичної вартості, але високо цінуються в якості коштовних та уславлених прикрас. Це — намиста із червоних та браслети із білих мушель. Багато з них мають свої імена, подібно до діамантів із історії Заходу. В системі кули ці прикраси тимчасово переходять від однієї групи до іншої, котра, прийнявши дари, тим самим бере на себе зобов’язання передати їх, коли сплине  певний час, до наступної ланки ланцюга, яким є кула. Ці предмети мають священну цінність, вони наділені магічною силою, і з них кожен славиться своєю власною історією: як-то його вперше здобули й таке інше. Декотрі з них до того дорогоцінні, що їхнє включення до цього дарувального циклу стає справжньою сенсацією. Весь цей звичай супроводиться всілякими формальностями, пересипаними бенкетами та магією. Все дійство відбувається в атмосфері взаємних зобов’язань і довіри. Тут панує така щира гостинність, що наприкінці церемонії кожен її учасник відчуває, що сповна зажив належної йому честі й слави. Саме плавання часто буває сповнене пригод і небезпек. Із комплексом кули переплетена вся культурна скарбниця причеттних до цього звичаю племен, включаючи й різблені прикраси на їхніх каное, і їхню поезію, і кодекс честі й манер. Під час кули буває і сяка-така торгівля корисними речами, але вона зовсім не обов’язкова… Тут змаганнєвість виявляє себе в образі такої нескаламученої чистоти, якої, здається, годі шукати серед подібних звичаїв інших… І ми аж ніяк не помилимося, коли добачимо, що корениться це священне дійство у незнищенній людській потребі жити в красі. А задовільнити цю потребу можливо тільки у формі гри”[54]. Одразу ж напрошується згадка про священні дари гіпербореїв, які передавали від племені до племені (за Б. Рибаковим, саме вздовж знаменитого “Бурштинового шляху”), аж доки вони не досягали певного грецького храму!

Активністю волхвів, зокрема, слід пояснювати той факт, чому відбувається т.зв. “… “кельтський ренесанс” у матеріальному виробництві та поховальному обряді черняхівської культури ІІІ-IV ст. н.е., наявність кельтського антропологічного морфотипу на деяких її могильниках, а також дивні кельтські ремінісценції, зафіксовані у давньо-руській культурі”                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         [55]. Не дивно, що слов’янське поняття на означення достатку, гармонії і блаженства явно контамінується з епохою впливу кельтів (валл. llad “блаженство” > слов. “лад“), “віками Трояновими” (ірл. trean “сильний, хоробрий”, treine “влада”).

Як зазначає візантійський імператор та письменник Константин Багрянородний, балканські серби і хорвати переселилися із землі білих сербів та білих хорватів, званій у них бойки (Boiki). Тобто мова йде про сучасну Бойківщину (охоплюючи західну прикарпатську Україну — Галичину, тобто Galicie,  і частково Закарпаття; ріка Тиса, що омиває ареал закарпатської частини Бойківщини, перетнувши Угорщину, тече прямо в Сербію[56]; пор. горонім Карпати з ірл. “глуан карпат” – “вигин [для проїзду] колісниць”; пор. етнонім “англи” з пра-і.-є. *ank-, ang- “гнути, згин, зкривлення” ~ праслов. *angъlъ > “уголъ”; гідроніми Буг і етнонім “бужане” < герм. biegen/bog/gebogen “згинати”), походження назви якої пов’язують із кельтським племенем боїв (від нього походять, як зазначалося вище, ще й назви Богемія та Баварія). В пізніших часах ця територія була підконтрольна германським етносам гепідів та квадів (пор. з ірл. cuad “бити”, “боротися”, латин. cudo “б’ю, стукаю”, литов. kuati “бити”, “вбивати”, “вражати”, “ковати”, kova “боротьба”, слов. *kovati).

6.

Прихід римлян до Галлії був одночасно і вивільненням материкових кельтів з під терору місцевих таємних орденів (узагальнено названих римлянами “друїди”) і переведенням їх під владу лояльних Римові олігархічних республік, керованих магістратами (“вергобретами”-”суддями”) з наданням галльській знаті (equites) римського громадянства та римської освіти. Звісно, що інтереси світської знаті та “друїдів”, які були звільнені від податків і являли собою економічно потужний прошарок суспільства, не могли не перетинатися. Зрештою в Галлії спалахує війна між  галло-римлянами (“бібрактами-гутуатерами» < bui bratach «помаранчевий», об’єднаної довкола жрецької категорії служителів елітарного культу бога-захисника, які обслуговували духовні потреби аристократії) та кельтськими фундаменталістами-багаудамибандитами» < ban-daite «біло-синій»).

Місто Бібракта на пагорбі Бавре (тепер – м. Bievre або Мон-Бевре) було столицею едуїв (Aedui, Haedui), галльського племені між Луарою (Лігером) та Соною (Араром). З часом новою столицею став Августодун, де в 12 р. до н.е. була заснована найбільша в Галлії римська школа для кельтів, куди запрошувалися латинські ритори та граматики. Помаранчева “Оріфлама” відома як стяг римської Галлії і римських франкських імператорів (зберігався у монастирі святого Дені, а бойовим кличем рицарів було “Сен-Дені Монжуа!”). Ще в часи війни з Юлієм Цезарем у Бібракті вождь повсталих галлів Верцінгеторікс проголосив себе верховним правителем. Поряд з бібрактами на західному березі Луари жили бітуріги, столицею яких був Аварик (тепер — Бурже). Мешкала там і якась частина бойїв зі столицею в Горгобині південніше Аваріка (у всіх трьох етнонімах — компонент  bui “помаранчевий колір”).

Групи багаудів, які розфарбовували своє тіло в синій колір (робили татуювання?), відомі ще як “пікти” (Мавр Сервій Гонорат у своїх поясненнях до Вергілія  виводить їх  від агафірсів, які, за Геродотом, теж розфарбовували в синій колір своє тіло),  були найняті британськими королями для боротьби з скоттами-шотландцями, переселилися на острів Британія, де засновували свої королівства (самоназва — cruithni). Аналогічно в Ірландії знать піднімає для протистояння фундаменталістським “друїдам та філідам” на щит нову релігію — християнство, що й пояснює таке його динамічне просування у Кельтському світі.

Іншою групою народів, з якими контактували кельти на Сході Європи, були скіфи, між якими, як свідчать античні джерела, відбувалися конфлікти та витіснення кельтами скіфів з Подністров’я та Подунав’я. Клавдій Птолемей подає інформацію про перебування в районі дельти Дунаю племені з кельтомовним етнонімом Britolagai, наявні також у цьому регіоні типові кельтські топоніми. Про загрозу Ольвії з боку кельтського племені галатів в ІІІ ст. до н.е. повідомляється у Декреті Протогена[57]. Також В.Є. Єременко  висунув версію про існування 340-280-х рр. до н.е.  певної коаліції кельтських, скіфських та гетських племен, дії якої були спрямовані проти Македонії, зокрема, скоординований напад на Фракію в 342 р. до н.е.[58]. Щоправда, Г.М. Казакевич заперечує існування такого союзу на Балканах[59].

Зокрема, цікавим у цьому сенсі є виявлення крупного святилища біля с. Долиняни Хотинського району на Буковині.  Його розмір становить десь 23 м, по колу було поставлено у ямах 36 дерев’яних стовпи, коло з яких було оточене колами кам’яних брил, поставлених на ребро, і начебто 36 стовпів тут символізують єгипетський (згадаймо вищенаведену розповідь про гетського жерця Децінея!) деканальний зодіак, а схема святилища була своєрідним астрономічним годинником, яким фіксували синодичні періоди видимих планет, сонячний та місячний роки. Саме святилище розташоване на скіфському поселені, але поряд з ним на відстані 200 м в різні сторони були могильник та поселення пов’язаної з кельтами культури Поянешти-Лукашівка (ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.)[60].

7.

Дані археологічних досліджень дають підстави вважати, що кельти протягом ІІІ ст.. до н.е. здійснювали поетапну інфільтрацію на землі, заселені іллірійцями, з подальшою асиміляцією останніх. Вона здійснювалася поступово,  ймовірно, жодного централізованого керівництва не передбачалося[61].

У Східній та Центральній Європі духовними спадкоємцями кельтів стали “фісоніти”, тобто “жителі Фіси/Тиси”, які мешкали у Олтенії, Банаті та сусідній Трансильванії, а згодом заселили і Хацег. У цій зоні, за свідченням румунського етнолога Б.П. Хашдеу, населення складалося з “гетерогенних елементів” – романізованих арабів (переселенців з Єгипту, що й принесли з собою культ пророкування Тарот), персів, галлів тощо. “…Завоюавши Дакію, імператор Траян потурбувався про те, щоб Дакія була перетворена в провінцію з римським веденням господарства, римською юриспруденцією, латинською мовою в законодавстві та побуті… Природно, все римське в Дакії сприймалося легко і міцно закріплювалося. Цьому сприяло те, що населення Дакії під час завоювання було у великій кількості знищено і в країну прибуло дуже багато різноплемінних, але романізованих солдат, чиновників, купців, промисловців, ремісників і різного роду шукачів пригод та щастя. Одним словом, Дакія була в той час наводнена римлянами; можливо, 50% населення Дакії складали римляни…”[62]. Ця територія іменувалася, за Євтропієм, orbis Romanus, або pascua romanorum “римські пасовиська”, а її мешканці – “пастухами римлян”, ac pastores Romanorum[63], звідки й походить самоназва нащадків цього різноетнічного конгломерату roma (romal). Вони відомі як “цигани” (угор. szegeny “сегень”), бо субстратом став (передавши й індоарійську мову) придунайський осколок колись могутніх меото-кіммерійців – етнос сігінів: “… про одну тільки народність за Істром (Дунаєм, – О.Г.)  я, – пише Геродот у своїй “Історії”, – можу отримати свідчення: ця народність – сігіни. Одягаються вони у мідійський одяг. Межі землі сігінів (кочовиків, – О.Г.)  простягнуться аж до енетів на Адріатичному морі (сучасні Словенія та Венеція, – О.Г.). Вони вважають себе (нащадками) мідійських переселенців. А як вони потрапили туди з Мідії, я не можу пояснити… Сіггінами, зрештою, лігії, які живуть на північ від Массалії, називають дрібних торговців, а жителі Кіпру – списи” [64].

Факт збереження цього прадавнього кіммерійського етносу пояснють етнологи його замкненим характером та обов’язковістю ендогамних шлюбів. Певний час термін “цигани” в європейській традиції застосовувався до маніхеїв, в тому числі й македонців, які його дотримувалися. Як відомо, розділення єдиної циганської мови датується ХІІІ-ХІV ст. (а розділення мови європейських циган і вірменських-боша датується 650 р., що дало навіть підставу вбачати у європейських циганах павликіан, переселених із Вірменії на Балкани), а їх повторне розселення на північ — виходом з грецької Мореї в 1406 р. під тиском турецької інвазії. Окрім того глоттохронологічний метод переконливо довів цілком окремішнє місце циганських діалектів в індоарійській мовній сім’ї (розходження непалі і келдерарського діалекту циганської мови — 640 р. до н.е., хінді і північно-руського діалекту — 140 р. до н.е., а давніші дані свідчать про контакти прациган з дардами Гіндукушу)[65].

Як вважає А.К. Шапошніков, сігіни являли собою групу носіїв сіндо-меотської мови, яка відділилася від загальноарійської прамови в першій чверті ІІ тис. до н.е. в Закавказзі (Колхіда і Геніохія), де меоти  законтактували з пракартвельськими племенами (в мові яких збереглися  пережитки апелятивних лексичних запозичень з сіндо-меотських діалектів) і  претендували на заволодіння північно-західною частиною Іранського нагір’я (Мідія). Саме сіндо-меотів А.К. Шапошніков вважає міфологічними Пандавами, котрі після перемоги на Курукшетрі (поле Куру, тобто берег ріки Кура) над Кауравами (знаменитий могильник Тріалеті в Грузії) зникли в Засніжених горах (сіндо-меоти переселилися на Західний Кавказ, заселили береги Меотиди (Азовського моря) і всього Північного Причорномор’я аж до Добруджі, Нижнього Дунаю, Сави і Драви (де відомі стали як сігіни), а в подальших перипетіях історичної долі дійшли із сарматами аж до Піренеїв (іспанські цигани-кальдероне)[66].

Як на нас, етнонім сігіни (сігінни) одного кореня з дав.-сканд. Þegn, дв.-верх.-нім. degan “хлопець”, дв.-англ.   thegn, þegn > theyn, thane «слуга, васал, послідовник, посадова особа, вільний воїн» > “землевласник”, “дворянин” (пор. з нім. Degan “шабля” > “воїн”), англ. thegn, ст.-грец. τεκνον “молодець”. Можливо, що в один семантичний ряд лягає і латинське sicco “висушувати”, “доїти”, “витискати” (> “той, хто ссе” > “хлопець”), що одразу ж наводить на згадку про епітет кіммерійців як “доярів кобилиць”[67].

Синонімом цьому індо-європейському кореневі є слов. * xol- (*xolp  “холоп”, *xolstъjь «холостий»), так і герм. *skol- (гот. skalks, англ.-сакс. scealc , дв.-сакс., дв.-верх.-нім.  scalc “слуга, раб”), де простежується еволюція семантики від вікової до соціальної  недостатності, де вихідним значенням слов. *xol- та герм.  skal- було значення молодості та неповноліття.  Етимолог О.В. Назаренко пов’язав це з переданням про походження етноніма “сколоти” від імені наймолодшого родоначальника скіфів Колаксая [68].

Від романомовних пастухів–волохів (vlah) цигани, ці “пастухи римлян”, відрізнялися ще одним іменем – “чорні латиняни / римляни” (Nigri Latini, Μαυρόβλαχοι, Morlachi, Morlacci, Murlachi), і ця назва протрималася до ХІХ ст. для характеристики населення біля підніжжя гори Велебіт, а іменем “каракачани” (тур. “чорні кочівники”) досі називають грекомовну етнографічну групу  пастухів-вівчарів та конярів, мешкаючу в  Болгарії.

Щодо т.зв. “справжніх, “білих” волохів, то формотворчим ядром їх були нащадки італійців – утікачів від франкських колонізаторів у VІ – початку VІІ ст. (гот. walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh, сер.-верх.-нім. walch “чужинець; кельт; романець”, від гаельск. folc “бадьорий, жвавий”), з яких Аварський каганат створив особливі військові поселення на Дунаї та Сереті, т.зв. “окольні” (ai periks; αϊ  πέριξ). Аналогічно чинили й православні візантійці  з розбитими в 872 р. єретиками–павликіанами: їх помістили на кордоні з Болгарією для несення прикордонної охорони. Як наслідок — з маніхео–маркіонітської доктрини павликіан виникло балканське богомільство поряд із суто маніхейською слов’яномовною Македонією зі столицею у Скоп’є (грец. “Верховина”). Говорити про пряму кровно-антропологічну спадкоємність волохів (сучасних румун) від даків–фракійців (гетів) узагалі не доводиться. Фракійські расові признаки у румун зумовлені лише тим, що північні італійці асимілювали свого часу (ще в часи розквіту античного Риму) фракійське племя енетів, що мешкало на землях північно-східної Італії і мало центр біля Венеції. Наступне відокремлення волохів від італійців хорутанами (словенцями), хорватами, угорцями не призвело до появи такого феномену, який спричинили “окольні” русичі–козаки (українці). Поляки досі чітко визначають пряму спорідненість румунів та італійців, визначаючи саме останніх “волохи”, а Італію — “Влохія”. Ті ж волохи, які залишилися на місцях своїх давніх поселень, утворили й досі існуючі “своєрідності” (нації) — аромуни, мегленіти (в Греції), істроромуни (п-ів Істрія в Словенії) та вимерлих на ХІХ ст. далматинців. До того ж слід пам’ятати, що термін волохи (влахи, влехи, валахи) є поняттям також із соціальним змістом. У межах балканського ареалу влахами (“власі”) називають всіх пастухів, які здійснювали зі стадами відгін на пасовища (трансюманс), незалежно від їх власне етнічної належності (ще їх називали і албанцями–“арбанасі”). Наприклад, в українських Карпатах села за “волоським правом” були винятково пастушими та саме з їхнього середовища походили опришки, які здійснювали рекет стосовно рільничих сіл із “руським правом”.

“Чорні” (сігіни) та “білі” валахи вели замкнений цикл кочівництва за відрегульованими маршрутами. Цими традиційними шляхами пересувався у відповідності з рухом овечих отар весь людський контингент, що не мав постійних поселень. Зимовий період вони проводили в низинах біля побережжя Адріатичного та Іонічного морів. На постійно використовуваних зимових посселеннях зводили тимчасові поселення, що складалися з хатин напівсферичної форми, сплетених з гілля та покритих повстяними кошмами та солом’яними матами. Худобу тримали на підножному кормі. З настанням літа (з дня св. Георгія) всі люди знімалися з місця, повантаживши в’юком на мулів все майно. Повільно просувалися отари гірськими дорогами, йшли люди з навантаженими мулами.  Тривалість стоянок була великою через потребу  забезпечення водою і продуктивним рослинним покриттям. Зрештою досягали високогірних пасовищ, де залишалися весь теплий період часу (до дня св. Дмитрія). Там споруджували двоскатні курені, криті сірувато-бурими вовняними полотнищами. Після закінчення літнього випасу овець починалося перекочовування у зворотньому напрямку. Досягнувши приморських пасовищ, впорядковували зимові побудови, життя в них відновлювалося[69]. Тут у зимовий час займалися й ремеслом – виготовленням домашнього начиння (в Албанії цигани називаються “виробники сит” — shoshare > південноукр. “шушара”), ковальством, обпаленням черепиці, дрібною торгівлею та ворожінням.

8.

Кельти називали “дудлібами (дулібами)” тих праслов’ян (костобоки писемних джерел[70], які зберегли свою архаїчну назву зі значенням “древляни”; пор. із санскр. kastha “дерево, палиця, кий” + bhaga “тримати”), котрі на час “місіонерства” кельтів перебували під безпосереднім ідеологічно-господарським “пресом” південних, ілліро-фракійських (гето-дакійських) племен, як от носіїв культур куштановицької у Закарпатті і карпатських курганів у Прикарпатті (у Греції, наприклад, внаслідок різночасової ідейної інвазії фракійців виникли такі явища, як культи Ареса, Діоніса та  Орфея), які на І ст. до н.е. – 50 р. н.е. стояли на cтадії своєї найбільшої могутності (держава одріссів) та після римського завоювання Дакії і Мезії відійшли на північ та колонізували території Закарпаття, Прикарпаття та Південної Волині. Саме тут археологи виявляють факт раптової появи величезної кількості медальйонів римських імператорів, золотих монет ранішої в часі чеканки (тобто вони передавалися у спадок), срібних та скляних речей римського походження, фібули дунайського типу. “… Фракійці, за повідомленнями Платона й Тіта Лівія, водили козу, зовсім як слов’яни на Дніпрі, у свято нового місяця, котре супутнє зимовому сонцестоянню у сузір’ї Стрільця. Звичай цей до сьогодення був живий на Україні. Культ Сонця у Фракії грав головну роль. Фракійці вірили у безсмертя душі, обожнювали природу, що відроджується, приносили в жертву тварин. Яскраві, в маскарадних одежах, кукерські ігри. народний одяг, прикраси, зустрічі пір року — все це збереглося на території Фракії і було передано пізнішому болгарському населенню, стало елементами його культури. Ті ж основні риси фракійської культури характерні для багатьох слов’янських племен — і це, без сумніву, естафета, передана фракійцями після їх переселення на нові землі… Зображення двох коней з людиною посередині (коні обернені головами до людини, — О.Г.) характерні для Фракії і особливо для лівобережжя Дунаю. На вишитих слов’янських рушниках … присутній той самий сюжет …”[71]. “… Зв’язки між слов’янами і фракійцями були тривалими і достатньо тісними… Слов’янське az і фракійське ας, слов’янське briti і фракійське βρίλων “цирюльник”, слов’янське zajencь (zajenkъ) і фракійське Ζαικα “заєць”, слов’янське pivo  і фракійське πιυον…”[72]. Окрім того, саме до фракійського спадку належить концепція „безсмертя душі”, яку, начебто, сформолював гето-дакійський пророк Залмоксіс (начебто, учень і раб Піфагора) і яку прийняли й кельтські друїди після експансіоністських походів кельтів на Балкани та в Малу Азію[73]. Частина візантійських авторів, як от Феофілакт  Сімокатта, усвідомлюючи  релігійно-світоглядну належність відомих йому слов’ян до Фракійського світу, прямо іменує їх “гетами”.

Костобоки-праслов’яни (стрижівська, городоцько-здовбицька, підкарпатська і середньодніпровська субкультури культури шнурової кераміки та бойових сокир)  свого часу власне вклинилися, а потім розірвали чинний з ІІІ тис. до н.е. культурно-релігійний симбіоз дако-фракійців (представлених на Волині культурою кулястих амфор, що охоплює всю Центральну Європу аж по Дніпро) з прабалтами (на Волині — культура лійчастого посуду; писемні “будини”, які на той час населяли Правобережну Україну та Північне Прикарпаття, Південну Польщу та Словаччину), частково асимілювавши, а частково відтиснувши прабалтів на північ[74].”… Будини народ багатолюдний зі світло-блакитними очима і з рудим волоссям” (Геродот. IV,108). “Будини тубільці в цій країні, ведуть кочовий спосіб життя… Гелони навпаки, землероби, застосовують у їжу хліб, займаються  садоводством і не схожі на будинів ні тілобудовою, ні кольором шкіри”, “Початково гелони були теж еллінами, які віддалилися від торгових міст і розселилися серед будинів. Одні з них говорять скіфською мовою, інші — еллінською”, “хоча будини ведуть такий же спосіб життя, як і гелони, але говорять особливою мовою”; “в землі ж їх (будинів) є дерев’яне місто на ім’я Гелон … стіна висока, вся з дерева, так само як і будинки і храми будинів. Там є святилище еллінських божеств з кумирами, вівтарями і храмами з дерева, і в честь Діоніса влаштовуються там кожні два роки святкування з оргіями”.

Отже, під будинами можна вважати прабалтів, а під гелонами — якихось східних фракійців (культ яких схожий до культу грецького Діоніса Фракійського і побут та мова яких має значні еллінські “домішки” (що виникло уявлення про них, як деградованих еллінів). Також саме неврів, які “через змій, що розплодилися у їхній землі”, вторглися з півночі в землі будинів і раз на рік “перекидаються вовками”, можна трактувати саме як  праслов’ян, пізніших писемних костобоків.


[1] Бернштейн С.Б. Сравнительная грамматика славянских языков / 2-е изд. — М.: Изд-во Моск.ун-та; Наука, 2005. — С.95.

[2] Чаромутие, или священный язык магов, волхвов и жрецов, открытый Платоном Лукашевичем. – М.: Белые альвы, 2008. См. также: Лукашевич П.А. Чаромутие. Основные примеры всесветного славянского чаромутия, астрономических выкладок и происхождения знаков зодиака. – М., 1855.

[3] Минц Л. В поисках кельтов // Вокруг света. — М., 1992. — № 1. — С. 42-48.

[4] Безрогов В.Г. Скотоводство в древней Ирландии // Вопросы истории. — М.. 1993. — № 7. — С. 174 — 175; Зильманович И. Прошлое кельтского мира // Знание — сила. — М., 1977. — № 1. — С. 19—22; Щукин М. Третий мир Древней Европы // Знание – сила. — М., 1986. — № 4. — С. 27—30.

[5] Bosc-Gimpera P. Le formation et les mouvements des Celtes // VII  Международный конгресс антропологических и этнoграфических наук. — М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1971. — Т.ХI. — С. 277 — 278; Lehr-Splawinski T. Kilka uwag o stosunkach jezykowych celtycko-praslowianskich // Rocznik Slawistyczny. — 1956. — T. XVIII, cz. 1. — S. 1—10; Machek V. Zur Frage der slawisch-keltischen sprachlichen Beziehungen // Studia linguistica in honorem T. Lehr-Splawinski. — 1963. — S. 109; Бернштейн С.Б. Проблемы интерференции языков Карпато-Дунайского ареала в свете данных сравнительной диалектологии // Славянское языкознание: VII Международный съезд славистов: Доклады советской делегации. — М.: Наука, 1973. — С. 32—33; Нерознак В.П. Палеобалканские и кельтские ономастические параллели // Кельты и кельтские языки. — М.: Наука, 1974. — С. 42 — 50.

[6] Бернштейн С.Б. Проблемы интерференции языков Карпато—Дунайского ареала в свете данных сравнительной диалектологии // Славянское языкознание: VII Международный съезд славистов: Доклады советской делегации. — М.: Наука, 1973. — С. 32—33.

[7] Юдкін І.М. Витоки українських художніх традицій // Українська художня культура / За ред. І.Ф. Лященка. – К.: Либідь, 1996. – С. 126.

[8] Седов В.В. Проблема происхождения и начальной истории славян // Историко-археологическое изучение Древней Руси: Итоги и основные проблемы. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1988. — С. 14.

[9] Королюк В.Д. Древнепольское государство. – М.: , 1957. – С.52.

[10] Широкова Н.С. Культура кельтов и нордическая традиция античности. — СПб, 2000. — С.5; Ідзьо В. Кельтська цивілізація на території України.— Львів: Сполом, 2002. — С.21.

[11] Скляренко В.Г. «Темні місця» в «Слові о полку Ігоревім» // Мовознавство. – 2009. – №3-4. – С.47-48.

[12] Ідзьо В. Кельтська цивілізація на території України.— Львів: Сполом, 2002. — С.40-41,53,72.

[13] Бандрівський М.С. Городниця очима археолога // Ямгорів: літературно-краєзнавчий альманах. Городенка, 1995. — С. 30-36.

[14] Казакевич Г. Кельти на землях України (ІІІ-І ст. до н.е.) // Історичний журнал. – 2006. – №4. – С.23, 26-28.

[15] Казакевич Г. Кельти на землях України (ІІІ-І ст. до н.е.) // Історичний журнал. – 2006. – №4. – С.27, 28.

[16] Бандрівський Й.С. Кельти в Україні: Час і шляхи проникнення, пам’ятки культу // Щовипадник: Мистецько-літературний альманах. — Львів, 1994. — С.25-32; Бандрівський Й., Йосипишин Я. Кельти на заході України // Україна в минулому. — К.: Ін-т укр. археографії та джерелознавства, 1997. — Вип. 9. — С.8—16; Седов В.В. Славяне и кельты // ІХ Международный съезд славистов. Материалы. История, культура, этнография и фольклор славянских народов. — М., 1978.; Мачинский А.Д. Кельты на землях к востоку от Карпат // Кельты и кельтские языки. — М., 1974.

[17] Тищенко К. Походження назв літописних слов’янських племен // Народна творчість та етнографія. – 2006. – №3. – С.21.

[18] Брайчевський М. Походження Русі. – К., 1968. – С.133.

[19] Тищенко К. Походження назв літописних слов’янських племен // Народна творчість та етнографія. – 2006. – №3. – С.21, 23.

[20] Тищенко К.М. Кельтські етимології. І. Етнос (1) // Мовознавство. — К., 2003. — №4. — С. 5.

[21] Иванов В.В., Топоров В.Н. Этимологическое исследование семантически ограниченных групп лексики в связи с проблемой реконструкции праславянских текстов //  Славянское языкознание: VII Мeждународный съезд славистов: Доклады советской делегации. — М.: наука, 1973. — С.  161.

[22] Наприклад, вже в південно-східній Білорусії знайдено біля с. Горшково скарб кельтських бронзових та срібних браслетів латенського часу (500-400 р. до н.е.), які були поширені у Західній Європі ще в пізньогальштатський час (Мельниковская О.Н. Клад латенского времени из юго-восточной Белоруссии // Материалы по археологии БССР / Под ред. Е.Н. Корнейчика, К.М. Поликарповича. — Минск, 1957. — С.149-154; Кухаренко Ю.В. Распространение латенских вещей на территории Восточной Европы // Сов. археология. — М., 1959. —  №1).

[23] Лазарев Е. Друиды урочища Лексур // Наука и религия. — М., 2004. — № 4. — С.45.

[24] Федорова И.К. Ареои на острове Пасхи (По материалам рапануйского фольклора) // Сов. этнография. — 1966. — № 4. — С. 66—82.

[25] Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: Тексты, перевод, комментарии. — М.: Наука, 1993. — С.19.

[26] Казакевич Г. Деякі аспекти еволюції жрецької організації стародавньої Галлії напередодні та після римського завоювання // Пам’ять століть. — Київ, 2003. — № 6. — С.147.

[27] Цит. за: Тищенко К. Походження назв літописних слов’янських племен // Народна творчість та етнографія. – 2006. – №3. – С.27.

[28] Брагинская Н.B. Еврибат и Вишну // http://www.narratif.narod.ru/pdf/vishnu.pdf

[29] Тищенко К. Походження назв літописних слов’янських племен // Народна творчість та етнографія. – 2006. – №3. – С.23.

[30] Роллестон Т. Мифы , легенды и предания кельтов / Пер. с англ. — М.:ЗАО Центрполиграф, 2004. — С.25, 69-71.

[31] В.П. Калыгин. Возможности выявления субстратных элементов в культурно-значимой лексике // http://bretagne.celtic.ru/research/karn.htm

[32] Тищенко К. Походження назв літописних слов’янських племен // Народна творчість та етнографія. – 2006. – №3. – С.26.

[33] Цит.за: Сокіл В. Фольклорна основа переказу про смерть князя Олега // Народна творчість та етнографія. — К., 2004. — №3. — С.101.

[34] Порциг В. Членение индоевропейской языковой области / Перев. С нем. Ред. И предисл. А.В. Десницкой. – М. : Прогресс, 1964. – С.179-180.

[35] Maluquer de Motes J. Tartesos y su historia // Tartesos y sus problemas. — Barcelona> 1969. — P.392.

[36] Соколова В.К. Предания о кладах и их связь с поверьями // Фольклор и этнография / Отв.ред. Б.Н. Путилов. — Л.: Наука, Ленингр.отд., 1970. — С.176.

[37] Белова О. О птице Кук. К проблеме балто-славянских параллелей  // Полісся: Мова, культура, історія: Матеріали міжнародної конференції. — Київ: Асоціація етнологів, 1996. — С.361—364.

[38] Залізняк Л. Полісся в системі культурно—історичних регіонів України (за даними археології) // Полісся: Мова, культура, історія: Матеріали міжнародної конференції. — Київ: Асоціація етнологів, 1996. — С.186.

[39] Козак Д.Н., Козак О.Д. Поховання вельбарської культури з Хрінницького водосховища. Спроба біоархеологічного аналізу // Археологія. — 2004. — № 1. — С.84.

[40] Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. — М.: Владос, 1996. — С.35.

[41] Тищенко К. Кельтські назви селищ на витоках річок України // Народна творчість та етнографія. — К., 2003. — № 5—6. — С. ; 2004. — № 3.— С.87—96.

[42] Мади З. Припонтийские кельты // Античное общество: Труды конференции по изучению проблем античности. – М.: Наука, 1967. – С. 180.

[43] Казакевич Г. Кельти на землях України (ІІІ-І ст. до н.е.) // Історичний журнал. – 2006. – №4. – С.27.

[44] Латышев. – 1952. — №2. – С.308.

[45] Латышев. – 1952. — №2. – С.310.

[46] Балагурі Е.А., Бідзіля В.І., Пеняк С.І. Давні металурги українських Карпат: Історико—краєзнавчі нариси. — Ужгород: Карпати, 1978. — С. 52.

[47] Ідзьо В. Кельтська релігійна культура та духовність на території України (IV-III ст. до н.е. – ІІ-ІІІ ст.н.е.) // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. — Львів: Логос, 2006. — Кн. 1. — С. 65-66.

[48] Бандрівський М., Сулик Р. Гальштатські городища поблизу сіл Розгірче і Кульчиці на Передкарпатті // Пам’ятки гальштатського періоду в межиріччі Вісли, Дністра і Прип’яті / АН України, Ін-т сусп. наук; Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника; ПАН, Ін-т історії матер. культури. — Київ: Наук. думка, 1993. С. 134-142; Бандрівський М.,  Йосипишин Я. Кельти на заході України // Україна в минулому / НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського. — Київ–Львів, 1997. — Вип. 9. — С. 8-16. Бандрівський М. Матеріали ранньозалізного віку із Західного Поділля // Studia archaeologica / АН України, Ін-т українознавства (Львів). — 1993. № 1. — С. 58-62; Бандрівський М. Кельти в Україні: час і шляхи проникнення, пам’ятки культу // Щовипадник (Львів). — 1994. — С. 25-32.

[49] Колосовская Ю.К. Кельты, иллирийские и фракийские племена на Дунае в V-I вв. до н.э. // История Европы с древнейших времен до наших дней: В 8 тт. – М.: , 1988. – Т.І. Древняя Европа. – — C.508; Котигорошко В.Г. Історія населення Верхнього Потисся в латеноримський час (ІІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.): Автореф. … дис.докт.іст.наук. – Ужгород: Вид-во УДУ, 1996. – С.30.

[50] Мади З. Припонтийские кельты // Античное общество: Труды конференции по изучению проблем античности. – М.: Наука, 1967. – С. 179 – 182.

[51] Третьяков  П.Н. Восточнославянские племена. – М.: Изд—во АН СССР, 1953. – С.104; Мади З. Припонтийские кельты // Античное общество: Труды конференции по изучению проблем античности. – М.: Наука, 1967. – С. 179 – 182.

[52] Moszynski K. Pierwotny zasiag jezyka praslowianskiego. – Wroclaw-Krakow: PAN, 1957. – 331 s.

[53] Щукин М. Третий мир Древней Европы // Знание – сила. – 1986. — №4. – С.28.

[54] Гейзінга Й. Homo ludens / З англ. – К.: Основи, 1994. – С.75-76.

[55] Казакевич Г. Кельти на землях України (ІІІ-І ст. до н.е.) // Історичний журнал. – 2006. – №4. – С.29.

[56] Стрижак О.С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії: У пошуках Русі. – К.: Наук.думка, 1991. – С. 171, 174.

[57] Бруяко И.В. О событиях ІІІ  в. до н.э. в Северо-Западном Причерноморье (четыре концепции кризиса) // Вестник древней истории. – 1999. – №3. – С.85;  Казакевич Г.М. Про етрусько-італійські та кельтські шоломи у Північному Причорномор’ї  // Археологія. – К., 2009. – №3. – С.22.

[58] Еременко В.Е. «Кельтская вуаль» и зарубинецкая культура. Опыт реконструкции этнополитических процессов ІІІ-І в. до н.э. в Центральной и Восточной Европе. – СПб., 1997. – С.51-52.

[59] Казакевич Г.М. Про етрусько-італійські та кельтські шоломи у Північному Причорномор’ї  // Археологія. – К., 2009. – №3. – С.23.

[60] Ідзьо В. Кельтська релігійна культура та духовність на території України (IV-III ст. до н.е. – ІІ-ІІІ ст.н.е.) // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. — Львів: Логос, 2006. — Кн. 1. — С.64-65.

[61] Казакевич Г.М. Про етрусько-італійські та кельтські шоломи у Північному Причорномор’ї  // Археологія. – К., 2009. – №3. – С.22.

[62] Антошин Н.С. Взаимосвязи славян и восточнороманских народностей в V—XV вв. // Научные записки Ужгородского государственного университета. — Ужгород, 1957. — Т.XXVIIII. Языкознание. — С.50.

[63] Шушарин В.П. Русско – венгерские отношения в ІХ в. // Международные связи России до ХVII в.: Сб.ст. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – С.141.

[64] Геродот. Історія. У, 9.

[65] Дьячок М.Т. Глоттохронология цыганских диалектов Европы и Азии // Сибирский лингвистический семинар. — Новосибирск, 2001. — № 1. — С. 34—36; Дьячок М.Т., Шаповал В.В. Лексикостатистический подход к изучению цыганских диалектов // Тезисы докладов III конференции молодых обществоведов г. Якутска. — Якутск, 1987. — С. 146—148; Вентцель Т.В., Черенков Л.Н. Диалекты цыганского языка // Языки Азии и Африки. Т. 1. — М., 1976. — С. 287; Вентцель Т.В., Черенков Л.Н. Диалекты цыганского языка и их взаимоотношения с индоарийскими языками Индии // Языки Индии, Пакистана, Непала и Цейлона. — М., 1968. — С. 417; Владыкин В.Е. Цыгане // Вопросы истории, 1969, № 1. — С. 206; Санаров В.И. Проблемы историко-этнографического изучения цыган // Советская этнография, 1971, № 3. — С. 61; Друц Е.А., Гесслер А.Н. Цыгане России и их фольклор // Сказки и песни, рожденные в дороге. Цыганский фольклор. — М., 1985. — С. 6; Horvatova E. Cigani pred prichodom do Europy // Slovensky narodopis. — Roc. IX, 1961, № 1. — S. 23; Дьячок М.Т. Бурушаски-цыганские языковые контакты (по поводу статьи Х. Бергера) // Грамматическая и семантическая структура слова в языках народов Сибири. — Новосибирск, 1988. — С. 115—128.

[66] Шапошников А.К. Indoarica в Северном Причерноморье // Вопросы языкознания. — 2005. — №5. — С.48—49.

[67] Артамонов М.І. Кіммерійська проблема // Археологія. — К., 1973. — № 9. — С. 3—15.

[68] Назаренко А.В. К этимологии этнонима ΣΚΟΛΟΤΟΙ (Геродот ІУ, 6) // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования 1987 г. – М.: Наука, 1989. – С.236.

[69] Иванова Ю.В. Историко-этнографическая область Юго-Восточная Европа и ее хозяйственно—культурные типы // Этнографическое обозрение. – 1992. — № 2. – С. 48.

[70] Цигилик В.М. Населення Верхнього Подністров’я перших століть нашої ери (Племена липицької культури). — К. Наук.думка, 1975. — С. 148.

[71] Щербаков В. Златое слово // Наука и религия. — М., 2004. — №9. — С. 39-41.

[72] Бернштейн С.Б. Сравнительная грамматика славянских языков / 2-е изд. — М.: Изд-во Моск.ун-та; Наука, 2005. — С.93.

[73] Казакевич Г. Кельто-фракійське релігійне взаємопроникнення на Балканах (ІІІ-І ст. до н.е.) // Наукові зошити історичного факультету. – Львів: Вид-во ЛНУ, 2003. — Вип. 5-6. — С.14-15.

[74] Топоров В.Н. К фракийско-балтийским языковым параллелям // Балканское языкознание. — М., 1973. — С.51,52; Топоров В.Н. К фракийско—балтийским языковым параллелям. II // Балканский лингвистический сборник. — М., 1977. — С.81—82; Duridanov I. Thrakish-dakishe Studien.I. Die thrakish- und dakish-baltischen Sprachbeziehungen. — Sofia, 1969. — S.93,100;   Кобычев В.П. В поисках прародины славян. — М.: Наука, 1973. — С. 42-46.

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print



Оставить комментарий или два

Spam Protection by WP-SpamFree