Олег Гуцуляк: Князь Кий – лицар короля Артура

Брати_Щек_Кий_Хорив_і_їх_сестра_Лебідь1.

Деякі дослідники вказують на те, що легендарна чаша Грааль (Graal, Grail) символізує ті блага, котрі виникають від близького спілкування з «божественними істотами» і греки визначали цей контакт з божественними речами як «епоптей» («споглядання» – третя і вища ступінь в Елевсинських містеріях), а причетника (стража, свідка, яким, зокрема, за Піндаром, був Піфон) як «епопт» (букв. «смортрич»).
Власне, латинське слово «магістр» на означення причетного до певного знання або таємниці (містичної, ремісничої, в тому числі – військової) етимологізується як запозичене через етрусків (macstarna) старо-грецьке слово із первісним значенням «чашник»: magis (род. відм. magidis) «чаша, миска, блюдо» (у Плінія Старшого, І ст. та в “Digesta”, VI ст.). Надалі грецьке слово дало в латині продуктивний для творення понять корінь magis «більше, більшою мірою», від якого походить magnates «вожді, начальники, магнати». У римській традиції начальник молоді і ритуальний наступник царя, а в республіканський період помічник диктатора визначався як magistrer equitum «начальник кінноти-рицарства» (вариант: magister celerum «начальник швидких»), у пізньоримській та візантійській – magister militum «начальник армії», а серед рицарських звань в середньовічній Європі було «рицар-магістр» (вищий від «рицаря-бакалавра»).
В індоєвропейській традиції серед членів військової учти (бенкету) існувала особа, якій з причин досвіду і рівня посвячення (ініціації) належало на бенкеті першим випити з ініціальної чаші і передати її наступним причетникам. Вона ж й зберігала дану чашу до наступної нагоди.
Наприклад, в алано-осетинській традиції існує образ чарівної чотирикутної чаші-казан Уацамонг ((W)ac(y)among букв. «вказівниця»), що присутня на бенкетах («кувд», від «кувин» – «молитися») нартських воїнів-героїв. Її образ у епосі персоніфіковано – вона є дієвим персонажем епосу, що наділений даром визначати гідність героїв. Вона наповнювалася цілющим напоєм («ронг») і сама піднімалася до уст героя, який здійснив славні подвиги і правдиво про це розповів. Також був звичай для того, щоб визначити найбільш вдатного і спритного, танцювати з чашею на голові, не проливши ні краплі. Зберігалася чаша в домі одного з трьох нартських родів Алагата (від *aryaka «арійські»), представники якого славилися розсудливістю та розумом. В цьому ж домі відбувалися й самі бенкети героїв [Дюмезиль, 1976, с. 171, 179]. По-осетинськи «чаша» – «къус», а один із князівських алагірських родів Північної Осетії – Кусагонти (букв. «Чашникові»), а в їх селищі Стир Мізур відбувалися народні збори («нихас») для обрання суддів. Власне рід Алагата не керують бенкетом, а обслуговують його належні до інших родів герої.
На одному з таких бенкетів чашником (стольником) був герой Сослан (Сосруко) [Дюмезиль, 1976, с. 171]. Сослан народився зі скелі, заплідненої безіменним пастухом, котрий побачив оголену Сатану, доньку бога чоловіків Уастирджі (святого Георгоя – «Пастуха», перетлумаченого на греко-християнського Георгія). Цікаво, що згідно з іранскими міфами аналогічним чином з каменю (скелі, гори, печери), заплідненого богом, народжується Мітра. Коваль Тлепш видобуває зі скелі Сослана та загартовує хлопчика у вогні (тут явна алегорія на витікання ріки з каменю і на пороги як гігантські ковадла). Діяння Сослана аналогічні діянням грецького Прометея та українського Котигорошка – «охоронця від змій гнізда грифа». Заздрісні нарти гострим колесом перерізають Сосланові ноги і живим закопують героя у землю. Сослан щовесни прагне вирватися на землю, але вона не може знести його тягара (пор. з билинним образом Святогора Горинича).
У скіфській традиції, за Геродотом, існував переказ про «золоту чашу», яка впала з неба і стала надбанням разом з іншими золотими речами-інсигніями Колаксая, який внаслідок цього став царем скіфів і дав їм своє ім’я в якості самоназви – «сколоти» [Дарчиев, 2009].
З нартівським чашею-казаном Уацамонг В. Петрук зближує переказ про знаменитий гігантський мідний казан скіфського царя Аріанта (між 730 і 650 рр. до н.е.), що був розташований у місцевості Ексампай між Гіппанісом (Південноим Бугом) і Борисфеном (Дніпром) (очевидно, мова йде про устя лівої притоки Південного Бугу Мертвовод, бо індоар. a-ksama-payas «непридатна ріка» [Трубачев, 1999, с. 62-63], яку Геродот згадує як притоку гіркої води, яку скіфи називають «Ексампей», а елліни – «Священні шляхи» (Геродот, «Історія», IV, 52)). Казан Аріанта вміщав у собі 600 амфор, товщина його стінок становила шість пальців, а сам він виготовлений із накінечників стріл, які приніс кожен скіф його царства (Геродот, «Історія», IV, 81) [Петрук, 2001, с. 24-25]. Підрахунки спеціалістів вказують, що 600 амфор (де 1 амфора – 3,5-7 л) становило 2 100 – 4200 л, вага казана – 6 100 – 9 500 г (при вазі наконечника в 4,5 г.; відповідно а кількість підвладних скіфів – 1 356 000 – 2 1111 000 чоловік), діаметр казана – 2-2,5 м, а висота – 1 м [Репин, О котле…].
І справді, у скіфській традиції казан належить до одного з тих речей, який розташовували у центрі світу. Відомо, що «батько історії» Геродот, в своєму знаменитому «Скіфському логосі» (IV книзі «Історій») для опису Скіфії як країни, використав модель «тетрагона» (дослівно – «чотирибічника», а не чотирикутника-«квадрата»), сторони якого були прямо зіставлені з чотирма сторонами світу в локальному розумінні. А знаменита чаша з нартського епосу нащадків скіфів Уацамонг теж чотирибічна. Завдяки казану (чаші) відбувається взаємодія божественного і земного світів, і в цьому він не тільки посередник, але й захистник, охоронець від шкідливого впливу нижчого світу. У кочових народів під час виконання якихось релігійно-магічних та державницьких обрядів використовувалися казани, особливим чином оформлені. Також Геродот розповідає: «Раз в рік кожний правитель у своєму окрузі готує посудину для змішування вина. Із цієї посудини п’ють тільки ті, хто вбив ворога. Ті ж, кому не довелося ще вбити ворога, не можуть пити вина з цієї посудини, а повинні сидіти з боку, як опозорені. Для скіфів це найбільша ганьба. Навпаки, всім тим, хто умертвив багато ворогів, підносять по два кубки, і ті випивають ії разом» (Геродот, «Історія», IV, 66).
Власне вищезгаданий нартський герой Сослан (Сосруко) внаслідок суперечки скидає казан-чашу Уацамонг з гори і той розбивається. Із зернят винограду, що були на його дні, народилася чарівна виноградна лоза, а кабардинська версія легенди розповідає про те, як герой, перебуваючи на бенкеті у небесних духів, скидає на землю посудину з чарівним вином-«сане» (звідки кабардино-черкеська назва Кисловодська – Нарцане, «Напій нартів» і марки мінеральної води «Нарзан») [Дюмезиль, 1990, с.180-181].
До ассірійців від сусідів скіфів-саків потрапив титул царського виночерпія «šaqya», а у мідійського царя Астіага був виночерпій Сак [Ксенофонт, Кіропедія», гл. ІІІ, 8-14]. Ймовірно, що скіфо-сакського походження царська династія Шакьямуні («люди шакья/саки»), з якої походить Будда, теж має певний стосунок до цієї традиції, оскільки існує образ «чаші Будди» – «патри» [Бир, 2011, с. 249-250]. Начебто, причетність до «чаші Будди», за твердженням знавців східної оккультної традиції О.М. і М.К. Реріхів, які опиралися в цьому на буддиський китайський роман «Подорожі Сюань-Цзаня», наділяє певним езотеричним знанням: «… Про цю Чашу теж існує багато легенд. Одна з них проголошує, що Чаша ця завжди приноситься неочікувано й по повітрю. Так у свій час вона була принесена Володарю Будді… Після смерті Будди Чаша знаходилася певний час у Храмі в Карашарі, звідки вона зникла, і з того часу вона зберігалася у Шамбалі. Згідно з переказом, перед Новою Епохою Майтрейї ця Чаша знову з’явиться (можливо, вона вже з’явилася)» (Лист від 02.04.36 р.)… На Сході ця реліквія – Чаша Будди – шанується найбільшою реліквією. Згідно з давнім переказм, чотири Хранителі Світу принесли Будді чотири чаші з чорного бурштинового каменю. Приймаючи цей дар, Він вклав їх одна в другу, і вони чарівним чином стали однією Чашею… (Н.К. Реріх, «Алтай – Гімалаї», стр. 279)… «… Згідно з деякими текстами, Чаша була одного разу розбита нечестивим королем Міхіракулою, але уламки її знову з’єдналися. Через те, що ніхто, крім Будди, не може (користуватися) нею, тільки Будда може взяти її з місця спочинку. Спонукувана прихованими імпульсами людської карми, вона переміщується з одного обраного місця на інше, схоже на те, як Буддизм поширувався або занепадав… На ній є водяний узіп, котрий може бути співставлений зі знаком Водолія» (С.М. Реріх. Листи, т. 1. Стр. 187-188)…» [Цит. за : Рерих С.Н. Чаша Будды].
За даними іншого мандрівника, Сюан-Цзана чаші Будди вже на 630 р. не було у Пешаварі, а перенесена вона десь у Персію (або Карашахр). Тут вона «зникла» і начебто буде знову явлена з настанням «ери Будди Майтрейї”. Перси називали її чашею Джамшида (тотожного авестійському персонажеві — першолюдині Йїмі) [Рерих, 1979, с.172-173]. В цій чаші, начебто, відображалося все, що відбувається у світі. Свого часу Омар Хайям присвятив їй окремий рубайят:

Джамшида чашу я искал, не зная сна.
Когда же мной земля была обойдена,
От мужа мудрого узнал я, что напрасно
Так далеко ходил — в моей душе она
[Хайям, 2002, с.69].

У поемі Фірдоусі «Шах-наме» є переказ про те, як Іскандер (Александр Македонський) під виглядом гінця власноручно викрадає у перського царя Дарія «золоту чашу», наповнену коштовним камінням. Також чашу, в якій вода перетворюється на вино або вино просто не закінчується, Іскандер отримує в подарунок від таємничого царя Кейда перед походом в Індію на царя Фура (Пора) [Бертельс, 1948, с. 23, 25, 61].
Піфагорейцеві Аполлонію Тіанському глава індійських мудреців Іарх розповідає про Тантала, лідійсько-фрігійського міфічного володаря, який був одним із смертних допущений на бенкети богів-олімпійців і приносив людям чашу зі священним напоєм, за що «… хоча він-то був праведний і поділився з друзями подарованим від богів безсмертям, позбавляють їжі та питва… А я бажаю, щоб вони дали йому хлюпатися в цілому озері нектару, котрим пригощав він інших настільки людинолюбно і щедро!» З цими словами Іарх показав на статую зліва від себе: на ній було написано ТАНТАЛ. Статуя ця, заввишки у чотири лікті, зображала мужа літ п’ятдесяти, одягненого на арголідський лад (у короткий хітон без рукавів, як у дорійців, – О.Г.), хоча й закутаного в плащ (довгий гіматій, – О.Г.), як у фессалійців, – він привітливо простягав чашу, за розмірами вартісну для одного охочого, а в чаші тій вирував, не переливаючись, однак, через край, якийсь таємничий напій…» (Флавій Філострат, «Життя Аполлонія Тіанського», 3 : 25). Цей досі непояснений дослідниками образ «індійського Тантала» може, на нашу думку, бути витлумаченим саме в контексті наставника Мінанатхі (Маччханди) – аватари Шіви Бхагавана, якого називають «хранилищем нектару співстраждання» («карунамрітаварідхі»), який ще наділяється епітетами «милосердний», «володар всього рухомого і нерухомого», «той, що сам світиться», «буття-свідомість-блаженство», «той, хто дарує звільнення», «чия сутність – чиста саттва» («Маханірвана-тантра», 1:5-10; «Куларнава-тантра», 1:2-8).
Узагальнено ж вогняна чаша притаманна багатьом великим традиціям: «… У культах Зороастра зображається чаша з полум’ям. Та ж палаюча чаша відчеканена на давньо-єврейських шеклях часів Соломона і давніше. В індуських розкопах епохи Чандрагупти Маур’ї бачимо те ж саме могутньо стилізоване зображення… На тібетських зображеннях бодхісатви тримають чашу, що квіте язиками вогню. Пам’ятаємо чашу життя друїдів. Горіла чаша Грааля. Не уявою, а саме ділами сплітаються великі вчення всіх віків. Язик чистого вогню» [Рерих, 1992, с.40-41].
2.

В «Історії бритів» Гальфріда Монмутського (ХІІ ст.) на рицарському бенкеті короля Артура чашниками Круглого Столу були власне командири артурової кінноти – виночерпій Бедуер, намісник Нормандії, і кравчий Кай, намісник андекавів (Kaius dapifer, dux andegauensium) у «горностаєвій шубі» (варіант: «у одежі з горностая»).
Кравчий (крайчий) – це придворний сан, носій якого відав стольниками, які подають їжу та напої, а також посудом, скатертями (наприклад, у Московському царстві Борис Годунов три роки був кравчим, а в Речі Посполитій посаду великого коронного кравчого і підчашого свого часу займав князь Констянтин Констянтинович Острозький). В англійській традиції кравчому відповідає стюард (steyward «управляючий, розпорядник»), у французькій – сенешаль (sénéchal, senesciall, від лат. senex и древнегерманск. scalc – «старший слуга»), а у німецькій – «стольник» (Truchsess) який був не тільки розпорядником столу короля, але й суддею та начальником армії королівського домену.
В текстах Артурівського циклу цей персонаж відомий як Кей- сенешаль, син барона Ектора Уелльського (Ector). Будучи переданий на виховання Ектору Мерліном, Артур ріс разом із рідним сином Ектора Кеєм, вважаючи, що це і є його справжня сім’я. Тільки коли Артурові вдалося здійснити неймовірний вчинок – витягнути з каменю меч, напис на якому проголошував, що той, кому це вдасться, стане королем Британії – сер Ектор відкрив таємницю Артура про те, що він є прийомним сином. Також сер Ектор заступився за королеву Ігрейну, матір Артура, заявивши, що вона не знала ні імені сина, ні де він виховувався, і не змогла б впізнати у дорослому мужі немовля, яке лишень бачила раз у житті.
Вперше Кай (Кей) згадується у валлійській історії «Кілох і Олвен», що входить в «Мабіногіон». Тут Кай іменується сином якогось Кініра Кейнфарфауга-«Вилкобородого» (Kei ap Kynyr): «… він одного разу сказав дружині: “Якщо я не маю стосунку до твого сина, нехай серце його завжди буде холодним, а в руках не залишиться тепла. Якщо ж він мій син, нехай він буде завзятий. І ще: коли він буде нести вантаж, важкий або легкий, жодна людина не побачить його ні здалеку, ні поблизу. І ще: ніхто не зрівняється з ним у вірності в служінні». Тобто батько його прорік, що серце сина буде вічно холодне, що він буде надзвичайно впертим (затятим, завзятим) і що ніхто не зможе витримати вогонь або воду так, як він.
У Томаса Мелорі в «Смерті короля Артура» батьком Кая і вихователем Артура вже називається Ектор Валлійський.
У поемі Жірарда Ам’єнського «Escanor» (1280 р.) розповідається про любов Кая до Андріветт (Andrivette), дочки короля Нортумбрії Кадора (Cador). Батько її висунув вимогу для одруження, щоб Кай захистив його від махінацій свого дядька.
Дітьми Кая у валлійських текстах називаються син Гаранвін (Garanwyn), а дочкою – Келемон (Kelemon). Але Кретьєн де Труа в «Ерік і Еніда» вказує, що сином Кая був Гроносіс (Gronosis «le Pervers» – «Збоченець»), який розуміється на злі (або піддався злу).
У валлійській «Тріаді коней» вказується, що бойовий кінь Кая називався Гвінев з Довгою Шиєю (Gwyneu gwddf hir).
В «Кілох і Олвен» розповідається про те, як юнак Кілох, прагнучи здобути за жону Олвен, дочку Ісбаддадена – володаря велетнів (Pen-Kawr), звертається за допомогою до свого двоюрідного брата – короля Артура. Той дозволяє своїм васалам допомогти родичеві. Разом з Каем, Бедівером (Бедуером) і Гвальхмаї (Гавейном) Кілох приходить до замку велетня, якому, як і ірландському Балору, воїни підіймають повіки вилами. Володар велетнів ставить умови: щоб отримати Олвен, юнак повинен здійснити неймовірні подвиги – дістати магічний казан короля ірландців, чародійний мед, чарівну арфу та ін., але найголовніше здобути ножниці і гребінь, що ростуть між очей велетенського кабана (hwch) Турха Труйта. Під час виконання цих умов йому й допомагає Кай. Зокрема, Кай подорожує на спині древнього і мудрого лосося і звільняє з ув’язнення чарівника Мабона, сина Модрон. Однак могутній кабан зі срібною щетиною майже не переможний – на нього полюють в Ірландії, Уельсі і досягають у Корнуеллі. Кілох все ж здобуває гребінь і ножжниці, бриє велетня, а потім виколює йому очі й відрізає голову, нанизавши її на палю. Після цього він одружується на Олвен. Про знаходження могили Олвен, «благородної племінниці Артура» в валлійській провінції Рос згадує Вільям Мальмсберійський у своїй «Хроніці королів Англії» (ХІІ ст.).
Проте один з подвигів Кая під час «сватання Кілоха» став причиною страшної сварки Кая з королем Артуром. Артур склав сміхованський вірш про те, як кай, побоявшись викликати одного з велетнів на чесний бій, обманом переміг ворога, доки той спав (подвиг дуже схожий на те, як Одіссей позбавив сплячого Поліфема ока – Кай зіштовхує сплячого велетня у поряд вириту яму, засипає того по шию і потім щипцями вириває один за одним з його бороди магічні волоски). Не дивлячись на те, що, зрештою, ображений Кай примирився з Артуром, але від того часу «ні біди Артура, ні загибель його людей не могли спонукати Кая прийти до нього на допомогу».
У романі Кретьєна де Труа Кай самовпевнено вимагає собі право прийняти виклик Мелеаганта (Мелеганта) і тим самим стає непрямим винуватцем того, що королева виявляється відвезена в «країну без повернення».
У «Кілох і Олвен» Кай наділений магічними властивостями, серед яких і ковальство: «… Він міг дев’ять днів і ночей перебувати під водою і не потонути і ще міг дев’ять ночей і днів залишатися без сну. Жоден лікар не міг залікувати рану, нанесену його мечем. Воістину доблесний був Кай. Коли він хотів, то міг стати високим, як найвищу в світі дерево. Була у нього і ще здібність. У найсильніший дощ на відстані витягнутої руки від нього все залишалося сухим. І якщо його супутники страждали від холоду, він зігрівав їх краще всякого багаття …; … “Чи правду мені сказали, що ти вмієш робити мечі?” – “Так, я вмію робити це краще за всіх у світі”, – відповів Кай. Тоді йому принесли меч Горнаха. Кай дістав з-за пазухи точильний камінь, почистив ним половину леза і показав Горнаху. “Подобається тобі моя робота?” – “Воістину, вона зроблена краще, ніж я коли-небудь бачив … А Кай, закінчивши чистку меча, показав його Горнаху Велетню, щоб дізнатися, чи задоволений він роботою. І велетень сказав: “Робота хороша, я задоволений”. Тоді Кай сказав: “Твій меч іржавіє від піхов. Віддай їх мені, я зроблю тобі нові”. І він узяв піхви і, тримаючи в іншій руці меч, став навпроти велетня, ніби маючи намір вкласти меч в піхви. І він ударив велетня мечем по голові і відрубав її. Тоді вони розграбували фортецю і взяли все, що хотіли, з її багатств і припасів».
Також Кай (Кей) наділений характерною ознакою:

Кей-сенешаль, чьё злоязычье
Переходило в неприличье…
Язык ваш – враг заклятый ваш,
Коварный раб, неверный страж;
Он ваши тайны расточает,
Сердца друзей ожесточает,
Посредством ядовитых фраз,
И ненавидят, сударь, вас.
[Кретьен де Труа, 1974, с. 32, 44].

Як на нас, тут мається на увазі вже десакралізоване на час розвинутого Середньовіччя уявлення про Кая, який, насправді, використовує з метою захисту поезії від «помилки, неправильної форми» (anocht) поетичний прийом, котрий в середньовічному ірландському трактаті «Auraicept na n-Eces» визначається як «обезголовлення» (dichned), а саме – поет віддавався звуковому аналізові слів, що ставало його звичайним заняттям. Тобто здійснював сакральний принцип етимологізації певних ключових імен (вони ж і апелятиви) – розсічення слова, деформацію його частин, вставку порожніх за змістом елементів тощо. Наприклад, у середньо-ірландській традиції такий принцип визначався як berla etarscartha «роз’єднана мова», тобто роз’єднання та розтягування слів (як от: ros «дерево» > roi.oiss «долина оленів»). Аналогічна наука про вимовну форму слів була причиною особливих якостей індійських співців-kavis [Иванов, Топоров, 1973, с. 154-155], і «… ця наука про промовлену форму (forme vocale) слів була причиною (з найдавніших індо-європейських часів) зверхності, особливих якостей kavis» [Starobinski, 1971, s.36].
В ірландському епосі про феніїв герой-велетень Конан Мак Морна (Conán mac Morna), прозванний Maol «Лисий», має також стосунок як до банкетного столу надприродних героїв-сідів, злоязикості, перемозі шляхом обману інтервента Ліагана, що, однак, викликало невдоволення його військового короля Фінна, так і до вірності королю: клан Морна підтримав верховного короля Тари Кайрбре Мак Кормака Мак Арта (!) у війні проти феніїв.
Кай наділений додатковими надприродними властивостями: перебувати в поході дев’ять днів і ночей без необхідності спати, стільки ж він може перебувати під водою без необхідності дихати, володіє здібністю за власним наміром високо зростати вище найвищого дерева у лісі, має властивість випромінювати надприродне тепло зі своїх рук… У поезії «Pa Gur yv y Porthaur» (Х ст.) говориться, що на вершині Ystarfingun Кай вбив девять відьом.
Схожі магічні здібності та ворожнечу з відьмами валлійця Кая ірландці приписують своєму героєві Кухуліну (Cu Chulainn «Пес Кулана») і, можливо, Кай є материковим еквівалентом ірландського героя, а їхній спільний прообраз героя сягає періоду домінування кельтського гальштату в Європі. З часом міфічний герой «історизується» у відповідності з новими викликами, а його ім’я стає «тотемним» титулом для вождів чоловічих військових орденів.
Як і Кухулін був вбитий під час епічної битви з військом чарівників, так і Кай загинув під час останньої битви короля Артура з Мордредом: він був вбитий Gwyddawg fab Menestyr, котрого потім вбив сам король Артур. У Джефрі Монмутського та аллітеративній «Смерті Артура» розповідається, що Кай загинув у війні Артура з римським імператором Луцієм на території Франції. Але у Томаса Мелорі (кн. 5) Кай не загинув у цій війні, а вижив і був одним з посланців за священними піхвами меча Ескалібура для фінальної битви короля Артура.
Проте в одному в анонімних французьких рицарському романі «Перлесваус» (ХІІІ ст.) наявна версія, що Кай виступає зрадником: він вбиває сина короля Артура Лохольта (Loholt, Lohot) і переходить на бік ворогів.
Також серед рицарів Круглого Столу був ще якийсь Кей-Чужинець, якого вбив Ланселот під час визволення Гвіневери.
Деякі дослідники ототожнюють Кая, соратника Артура, з Кай Хіром, соратником Трістана (за валлійським рукописом ХVІ ст.). Він приносить радісну звістку Ессілт (Ізольді) про перемогу Трістана над Марком, за що отримує за дружину свою кохану Голуг Хавдід (Golwg Hafddydd «обличчя літнього дня»), служанку Ессілт. В цьому валлійський епос тотожний з германським епосом «Кудруна», де Хільдебургу, служанку Хільди (Гудрун), правнучку ірландського короля Гере (внука Хагена і дочки хегелінга Хетеля), видають в знак примирення за скандінавського князя Хартмута, колишього викрадача Хільди (Кудруни).
Власне у баваро-австрійському епосі «Кудруна» (ХІІІ ст.) володар датчан Хорант (Хоранд; Horant), прославлений як воїн і співак, теж є розпорядником застілля на бенкеті у короля хегелінгів Хетеля (у Сазі про Хедіна і Хьогні» – Хедін, конунг Серкланду; у «Діяннях данів» Саксона Граматика – Хедін, король Норвегії; у давньоанглійській традиції – Хеоден, король гломмів; у німецьких поемах – Хетель або Етіне, король Данії; у скандінавських баладах – Хілюга, норвезький витязь). Хорант разом з побратимами під виглядом купців викрадає для свого короля Хільду («битва»), дочку короля Ірландії Хагена. Хоранту присвячена спеціальна поема «Dukus Horant», написана на середньоверхньонімецькій мові у XIV ст. єврейським безіменним шпільманом і рукопис якої знайдено в генізі синагоги у Фостаті (Старому Каїрі). На відміну від «Кудруни», ця поема уже є не героїчним епосом, а авантюрним романом. В поемі розповідається про те, що серед васалів могутнього короляєвропейських земель Айтана (тобто Хетеля) був герцог Хорант, вдатний співак. Король посилає його висватати для себе грецьку королівну Хільду, дочку Хагана, чарівнішу, ніж Ізольда Ірландська та Єлена Троянська. Завдяки чудовому співові Хоранта запрошують до покоїв королівни, де йому вдається здобути її прихмильність і вмовити втекти з ним до його володаря. Як відомо, від якого короля Хетеля Хільда й народжує дочку теж на ім’я Хільда, але прозвану «Кудруна» («Гудрун», «Гундрун» – «викликаюча битву закляттями»). Коли її викрав норвезький князь Хартмуд, Хільда-мати звертається по допомогу до володаря датчан Хоранта: «Нехай пам’ятая Хорант: він Хетелю рідня…» («Кудруна», 1084).
Існують різномовні версії написання імені Кая (англ. Kay, сер.-валл. Kei, Cei, валл. Cai, латин. Caius, ст.-франц. Kès, Kex, француз. романсах Queux, франц. Keu), навіть Гай (Гайус). Генетично це ім’я може бути пов’язане з індоєвропейським означенням людини, дотичної до особливого магічного ремесла: ст.-грец. koeo – «розумію», латин. caveo – «остерігаюся, бережусь», дв.-англ. havian – «споглядаю», дв.-інд. kavis – «ясновидець, мудрець», іран. kavus – «мудрець, жрець, знавець сакрального знання»; согд. kw, kwy, сер.-перс. ky «жрець (ворог Заратустри)», грец. koiēs «жрець містерій», укр. «коваль» – «спеціаліст із таємничого ремесла – «кузні» (від «къзнь» – «мистецтво», «техніка»; «кознь» – «хитрість, таємничість, підступність»; пор.: рос. «колдовать» є спорідненим з латиськ. kaldit «ковати» та церк.-слов. «кладиво» – «молот») [Гуцуляк, 1999, с. 31].
Назва речі, що виступає знаком професії, містить той же індоєвропейський корінь: дв.-рус. «кый» – «палиця, бойовий молот» ( < праслов. *kyjь), укр. «кий» – «дубина; палиця з потовщенням на кінці», литов. kujis «молот», прус. cugis «великий молот», латиськ. kuja «палиця». В казкових мотивах фіксується міфологема про те, як два брати-ковалі хитрістю перемагають демонічного Вогненого Змія [Потебня, 1865, кн. 2; 1865, кн. 3], а також кузня виступає важливим елементом у казковому сюжеті про протиборство Івасика-Телесика та Баби-Яги. Також у іранському епосі коваль Кай Кавус перемагає демонічного змія Ажі-Дахаку. Узагальнено можна сказати, що мова йде про Чародія-Коваля, який у різних варіантах загальноіндоєвропейського сюжету виступає як змієборець. Він перемагає змія, що бере з народу данину дівчатами, запрягає змія в плуг і оре землю, після чого з’являється велетенська борозда, що отримала назву Змієві вали і вказує кордон між землями коваля і змія і тягнеться до моря, в якому змій і гине.
В багатох традиціях, як відомо, чашу для бенкетів виготовляли з особливого матеріалу, іноді з черепа, як правило, переможеного ворога. Тому й не дивно, що Кай отримує стосунок до наступного сюжету: за допомогою кравчого Кая (Саi) і виночерпія Бедуера (Bedwyr), сина Грифона (ap Gryffyn), володаря еструзійців, король Артур на горі святого Михаїла переміг чудовисько – велетня з Іспанії, який викрав і вбив Єлену, племінницю володаря арморикан Хоела (Howel). Відрубана голова іспанського велетня стала знаменитим трофеєм Артура (у «Історії бритів» підкреслюється циклопічний характер та людожерство ворога Артура; також наявна вищезгадана версія у валлійській «Мабіногіон» про перемогу короля Артура, свата героя Кілоха, та його друзів Кея і Бедівера над циклопом Глогом Іспадденом Пенкавром, батьком красуні Олвен) і з нею співставляється інший сакральний предмет валлійських міфів, який після довгих пошуків здобув герой Передур (валлійський аналог Персеваля), а саме – відрубана, кровоточуча голова на таці, котру несуть дві діви. Її ототожнюють з бретонською міфічною головою Брана – «Утер Бен», яка пророкувала і попереджала про напади ворогів. Ім’я ірландського бога Кромм Круаха, дещо схожого на нашого Кощея (але на відміну від слов’янського аналога, він то добрий, то злий), перекладається як «Кривава голова» й ідола якого знищив святий Патрік (389-491 рр.). У ірландській сазі «Друга битва біля Рівнини Стовпів» (Маг Туйред) розповідається про те, як відрубана голова переможеного короля фоморів Балора була поставлена на кромлех (кам’яний стовп), який від отруєної крові розпадається, а із самої крові утворюється озеро. У нартському епосі чудовисько-орач Еминеж наказує своєму сторожеві гори — викраденій разом з священним насінням проса нартській дівчині — відрубати у порушника кордону нарта Сосруко (Сослана) голову і насадити її на частокіл. Також у германському епосі відрубана голова Гуннара (Гунтера) стає умовою повернення золотого скарбу Нібелунгів (franci nebulones – «нижніх франків»). Мотив відрубаної голови присутній і у ведичній розповіді про здійснення найпершого жертвопринесення, котре організував Дакша. Розгніваний бог Рудра («Ревучий»; контамінується з оленем або лосем, «місяцем ревіння» яких є вересень) відрубує голову Праджапаті, котра вознеслася на небо, будучи пронизана стрілою, і стає сузір’ям Mrgasiras – «голова антилопи» (Оріон).
Очевидно, що в індоєвропейських варіантах правителі ритуально повторювали звитяжний першоподвиг мудрого й могутнього коваля-першопредка і через це вважалися його історичними еманаціями і такими, що мають право носити його імя (наприклад, династія Кейянідів у давньоіранській царській традиції).
Той факт, що Кай-сенешаль має стосунок до легендарної війни Артура з Римом за оволодіння світом, наштовхує на здогад вбачати в Артурі острівних кельтів саме героя германського епосу Етцеля, тобто Аттілу історичних гуннів, ім’я якого чомусь готське (attila «батечко» [Леліков, 1988; Стучевский, 1968; Гороховський, 1996]).
Також факт смерті Артура через жінку (зраду Гвіневери) тотожний переданню про смерть Аттіли через жінку – за історичними легендами (під час весілля з Ільдіко-Хільдою) та «Піснею про Нібелунгів» (через свою дружину, бургундську принцесу).
Очевидно, що до Британських островів доходили лише нечіткі перекази про ворогування гуннів та римлян, тож не дивно, що розповіді симпатизуючих гуннам галлів (гунни, наприклад, підтримували вождя багаудів Арморики лікаря Евдоксія) впали на вдячний грунт і трансформувалися в переказ про короля Артура, історичних доказів щодо існування якого досі істориками не знайдено.
Перша згадка імені Артура міститься у валлійській поемі «Y Gododdin», котру традиційно приписують бардові Анейрину і датується вона біля 600 р. н.е. У поемі описується битва між англосаксами і королями «Старої Півночі» (Yr Hen Ogledd) з роду Койля Старого. У строфі CII, описуючи провідника бриттів, поет порівнює його з Артуром. Інша валлійська поема, в якій фігурує Артур, – це «Preiddeu Annwfn» («Трофеї Аннуна»), яка приписується бардові Талієсіну (VI ст. н.е.). Поема присвячена мандрівці Артура в Аннун – потойбічний світ. Лінгвістичний аналіз тексту дає підстави вченим стверджувати, що сучасну форму він набув біля 900 р. н.е.
Життя і діяльність кельто-бритського короля Артура (і його рицарів Круглого Столу, в тому числі й Кая-сенешаля) історіософська традиція Середньовіччя, що йде від Неннія Валлійського та Гальфріда Монмутського, відносить до V-VI ст. н.е. (валлійська хроніка анонімного ченця з Лландаффу «Epitome of the history of Britain» відносить коронування п’ятнадцятирічного Артура до 506 р. і що він правив 36 років), хоча, як встановлено дослідниками, самі перекази про Артура значно його архаїзують, співвідносячи з ним події кінця V – початку ІV ст. до н.е. [Волкова, 1994, с. 137-138; Кратасюк, 2004, с. 395-399].
В ірландській традиції відомий якийсь Артур, син короля Немеда-«Священного», вождя другої хвилі поселенців острова Ірландія, що прийшли з «Країни Мертвих», який бився з фоморами, а в піденно-галльській Артайус знаний бог землеробства, якого римляни ототожнювали з Меркурієм («Corpus Inscriptionum Latinarum» XII: 2199).
3.

Вважається що, народ Кая-сенешаля андекави засвідчений ще Юлієм Цезарем (І ст. до н.е.) у третій книзі «Запискок про Галльську війну» як мешкаюче на правобережжі нижньої Луари на схід від венетів (veneti) кельтське плем’я андів (andes, andi), яке після завоювання римлянами отримало назву андекави (andecavi, andicavi, andegavi) з додаванням до етноніму лат. сreux «худі, худорляві, пісні». Кельтський етнонім анди етимологізується у двох варіантах: 1) на основі ірл. andee «не-боги» як ознаки верстви землеробів-trebhta, аналогічної індійським вайшам, в той час як ремісники, друїди, поети та королі належать до верстви dee «боги» (пор.: санскр. asura – клас істот, що визначалися як «не-боги/дева» і sura – клас істот, що визначався як «боги/дева»); 2) переосмислення більш давнього брет. an andon «(мешкаючі) біля джерел». Антиримську війну андів, яку вони героїчно продовжували ще два роки після поразки Верцінгеторікса, очолював Думнакос (Dumnacos), а основу його армії складали вершники (BG, VIII, 28). Після порязки Думнакос йде у добровільне вигнання – можливо, форпостом його послідовників став баварський Андекс (Andechs), поселення на 14 км від Штаренбергу, на озері Аммер (пор. з англ. hammer «молот, кий»), відомий в історії як резиденція могутнього і древнього баварського роду графів Андекс. Вони згадуються вже в ІХ ст., володіють замками в Ечі та в Інні, а в 1204 р. отримали у володіння ще й герцогство Меран. Але вже в 1248 р. рід припинився по чоловічій лінії і їхні володіння перейшли до тірольських графів. В 1458 р. мюнхенським графом Альбрехтом ІІІ замок Андекс був перетворений у бенедиктинський монастир (закритий у ХІХ ст, але пізніше баварським королем Людвігом відновлений).
З часу проникнення франків у Галлію від імені андекавів отримала назву історична область Франції Анжу (Angeoy/Angers > Anjou), яка славна своєю Долиною Луари (le Val de Loire). Саме в Анжу, землі народу Кая-сенешаля андекавів, як знаємо, і виявив провансалець Кіот сліди почутого ним у іспанському Толедо переказу про Грааль, а від нього – Вольфрам фон Ешенбах (у нього назва Анжу – Anschaue, натяк на нім. Anschauen «дивитися, спостерігати»; типологічно пор. зі слов’янським гідронімом Смотрич – лівою притокою Дністра, на якій розкинувся Кам’янець-Подільський, та горою Смотрич в карпатській Чорногорі): «… І охороняти Грааль закликали тільки людей, що мають високі заслуги. Кіот, мудрий учитель, пошукав тоді в латинських книгах, де міг жити народ досить чистий і в достатній мірі схильний до життя віддаленого від мирського, щоб стати охоронцем Граалю. Він читав хроніки королівства Бретань, Франції, Ірландії і багатьох інших країн, поки в Анжу він не знайшов те, що шукав. У дуже правдивих книгах він прочитав історію Мазадана. І він знайшов продовження його роду». Далі Вольфрам фон Ешенбах говорить, що саме Грааль був переданий під охорону від ангелів до людського роду Мазадана: сином Мазадана (від фр. masse / massue «дубина, палиця, кий», «булава») і Терделашой (фр. terre choisie – «обрана земля») був Лазільєз (фр. le sillon «борозна», «нива, поле»), який є предком Тітуреля (фр. titiller «лоскотати», рос. «щекотать» ~ слов. Щек, брат Кия, Хорива і Либеді), батька Фрімутеля (фр. frimas «паморозь» = англ. Hoarfrost ~ Хорив), діда Персеваля (фр. par cette vallee «цією долиною» (Луари?)) і прадіда «рицаря-лебедя» Лоенгріна (фр. loin gris «далеко сірий», ірл. liath «сірий; сивий»; пор.: Аскольд «Сивоголовий», Попель). Від Фрімутеля Грааль переходить під оберігання Анфортаса (лат. «біля випадку»), який для товариства охоронців обирає символом голуба, а назву – templeise. Проте останнє означає аж ніяк не тамплієрів (історичний орден рицарів Храму Гробу Господнього), а походить від латинського templum «заповітне (рос. «сокровенное») місце, простір, храм». Імена обраних у товариство таємничим чином виникають на самому Граалі, ці охоронці, незалежно від статі і віку, прибувають з різних країн і можуть посилатися з певними місіями у різні кінці світу (як от Лоенгрін та пресвітер Іоанн). Звісно, всі ці генеалогії в дечому фантастичні, але не слід перебільшувати міру довільності родоводів, бо, без сумніву, як у інших генеалогіях Євразії, тут використані імена, котрі зберегла колективна пам’ять, і, можливо, хроніки, що не дійшли до нас. На нашу думку, французьке Персеваль, la Perche-valuer можна перекласти як «Жердина, Шест, Кий / Здоровань, Довгань / Окунь – Хоробрий / Слуга» і на цій основі можуть розглядатися як роздвоєний подальшими інтерпретаторами (на Персеваля та Кая-сенешаля) початково один персонаж переказу – La Perche de la Vallée, «Той, що здіймається над долиною (ріки Луари)».
Але як би то не було, але кельтські андекави зникають зі сторінок історії, з’являючись лише через тисячоліття в «Історії бритів» Гальфріда Монмутського як народ Кая-сенешаля. Зважаючи на загальну притаманну середньовічній історісофській думці тенденцію до архаїзації реальності (як от, наприклад, Лев Диякон у своїй «Історії» називає слов’ян князя Святослава архаїчним терміном «тавроскіфи», угорців – «скіфи», а болгар – «місяни», тобто іменем давнього фракійського племені місіїв), можемо припустити, що причиною «випірнання» з історичної минувшини імені андекавів спричинилася поява на історичній арені етносу зі схожим іменем (та ще який, можливо, претендував на територіальну або культурно-історичну тяглість від попередників).
У давньо-германській міфоісторичній картині світу відомі легендарні енти (англ.-сакс. ent «велетні») і пов’язані з ними афоризми для опису римських руїн: «orþanc enta geweorc» («робота підступних велетнів») та «eald enta geweorc» («стара робота велетнів»), а в давньо-скандинавській традиції – йотуни (дв.-сканд. jǫtunn «пожирач» < заг.-герм. *etunaz) як особливий рід велетнів-турсів, мешкаючий на схід від германців (Мідгард) – у Йотунхеймі, зі столицею Утгард («окраїнна земля»), де царює Трім, прозваний «Локі з Утгарду» (Утгарда-локі).
Єдиними історичними претендентами на такий етнос є анти. Як відомо, зі слов’янською консорцією під іменем «анти» археологи пов’язують поширення пеньківської культури (V-VII ст.), вважаючи її продовженням черняхівської культури (III-IV ст.) [Щукин, 1997]. Слов’янське прем’я полян з центром у Києві являє собою безпосередніх нащадків племен черняхівської культури, котрі, у свою чергу, виявляють антропологічну наступність від скіфів-«сколотів» лісової зони [Алексеева, 1974., С. 69-76].
Реальними археологічними підтвердженнями міграції частини антів на захід є поховання постчерняхівського кола, котрі зустрічаються в досить обширному регіоні Європи. В Подунав’ї це – поховання в Задьварекаші біля Сольнока, в Тапе Малядок при злитті Тиси і Муреша тощо. Саме тут, між ріками Тиса і Темеш посол імператора Максиміна до Аттіли Пріск в 448 р. засвідчив назву напою «медос», а Іордан, у свою чергу, додає як назву поминального ритуалу «страва», так і слов’янську форму гідроніму – Патісус, Партіскус (грец. Падісос, від фрак. Патіс), що надалі зазнало народноетимологічного витлумачення як «По-Тисся» (Plin., NH., IV: 75). Вважається, що посчерняхівські племена просунулися в Європу в якості союзників гуннів, мандруючи вздовж Дунаю, Рейну та Луари до Біскайської затоки: «… Західний край Євразії – істинний рай. Моря омивають її з трьох боків; клімат помірний, нема холодних зим, спеки, багаті ліси, родючі землі. Не дивно, що туди рушили люди зі степів» [Широкова, 1989, С. 75]. У 536-540 рр. анти засвідчені в Італії у війську візантійського полководця Велізарія у поході проти остготів, а в 547 р. загін антів у кількості 300 чоловік знову перебуває в Італії (Прокопій Кесарійський). Чеський історик Френсіс Дворнік пише, що держава антів сягала аж до Шлезька (Сілезії) [Dvornik, 1949,1974]
Виходячи з літописної традиції, що «нарцы (варіанти: норцы, норицы) еже суть словене» і слов’яни походять з подунайського Норику та тим, що ряд вчених ототожнюють їх зі згаданими рядом істориків неврами (Геродот), нервіями (Юлій Цезар) та нервіянами (Таціт), то слідом про побутування слов’ян у Галлії можна розлядати наступні топоніми сучасної Франції: ріка Ньевр, місто Невер, департамент Ньевр. Неврів згадує Аполлінарій Сідоній у складі гуннської експедиції в Галлію, яка закінчилася битвою на Каталунських полях (Шалон-на-Марні) [Сиротенко, 1975, с. 170-171].
Аналогічно переселилися в Галлію франки Меровінгів з легендарної «Аркадії» («Ведмежої країни»; насправді, зі східної частини Візантійської імперії, яка дісталася у спадок від Юстиніана синові Аркадію) – за «Хронікою Фредегара» (ІІ, 4-6) франки були троянцями, яких Оддіссей відпустив на волю, – вони під проводом свого вождя Франція переселилися в Галлію, йдучи вздовж Дунаю (країни Меруве; пор. з р. Морава) та за Рейн у Бельгію в район Арден, де вони назвалися franci nebulones («нижні франки») і постали в уявленні європейців як епічні Нібелунги – власники певного «сакрального набутку», а потім, після поразки Константина ІІІ, як колишні його васали, захопили всю Австразію з центром у Лангедоці. Також в 568 р. в Італію зі своїми сім’ями та всім домашнім скарбом, втікаючи від гепідів та аварів, очолюючи великий племінний союз германських, сарматських, булгарських та слов’янських племен, переселилися вініли, прозвані «довгобородими» – «лангобардами» (див.: Павло Диякон, «Історія лангобардів»), ставши творцями етнографічної групи італійців – ломбардців.
Після загибелі Аттіли значна частина варварських племен перейшла на бік Риму і імператор Майоріан в 458 р. використав їх для остаточної ліквідації сепаратизму галло-римської знаті (за словами Аполлінарія Сідонія, імператорові ніс військову службу «весь Кавказ і п’ючий скіфську воду Танаїс») та загрози з боку вестготської Іспанії. В 469 р. вони під проводом воєначальника Павла розбили вестготів, але внаслідок загибелі самого Павла вся територія між Сеною та Луарою опинилася під військовою владою одного із союзників Риму – вождя салічних франків Хільдеріка, батька Хлодвіга (Людовіка І). Надалі Рим збільшував у Галлії та Італії кількість варварів, головним чином з Паннонії, як противагу вестготам та бургундам. Зокрема магістром армії в Галлії імператор Юлій Непот призначив уродженця Паннонії руга Ореста, колишнього секретаря Аттіли. Але Орест підняв заколот, проголосив імператором свого сина Ромула (прозваного Августулом), а начальником гвардії – Одоакра, сина свого друга Едекона, з яким служив ще Аттілі. У свою чергу в 476 р. Одоакр вчинив переворот і вбив Ореста і скинув Ромула. Від цього часу в історії прийнято вести відлік падіння Римської імперії та торжество варварських королівств. В цій ситуації Галлія визнала імератором Непота, який втік у Далмацію, а після його смерті – візантійського імператора. Північно-західну Галлію, між Сеною та Луарою, очолив Сіагрій, син Егідія, резиденцією якого був Суасон, куди він стягував найманців з усієї Галлії (аналогічно чинив і Одоакр, нанявши для оборони кордонів Італії з остготами булгар на чолі з ханом Бузаном та гепідів на чолі з королем Трапстілою). В 486 р. Сіагрій був розбитий королем франків Хлодвігом і втік до вестготського короля Аларіха, але був виданий і страчений.
Проте, католицьке галло-романське населення (наприклад, Лютеції-Парижу, Вердена та Нанту), яке зблизилося з прийшлими аланами, неврами та іншими варварами із Сарматії та римськими військовими гарнізонами, утворило міжетнічний симбіоз – «арборихи» (за Прокопієм Кесарійським, «Війна з готами», І, 12, 13-16), різко виступило проти франків, про що говорить «Житіє Женевьєви», «Житіє Максима», «Житіє Ремігія», Григорій Турський та Прокопій Кесарійський. Але нова політична ситуація у вигляді загрози з боку вест- і остготів призвела до того, що франкки пішли на союз із арборихами (ще раніше з потреби боротьби із саксами франки змушені були укласти з непокірними арборихами договір про ненапад) у війні з бургундами-аріанами, які загравали з місцевим католицьким населенням, відновлюючи їх юридичний статус як «римлян», дозволяючи змішані шлюби, встановлюючи судову рівноправність між місцевими жителями та бургундами, захищаючи майнові права. В 496 р. франки-язичники прийняли християнство католицького обряду, на відміну від решти германских племен, які були християнами-аріанами, резиденцією короля проголосили Лютецію (Париж, лат. Paris «Рівне»), отримали від візантійського імператора багряну туніку і хламиду та розпочали підготовку до війни з вестготами-аріанами. В цій ситуації населення Галлії розділилося на прихильників франків та вестготів. В останньому випадку навіть не бралося до уваги їх аріанство та довготривала перед цим ворожнеча (наприклад, як чинило католицьке місто Овернь). В битві на полях Вугле біля Піктави (Пуатьє) вестготи зазнали поразки, а франки розширили свої межі до кордонів Бургундії. Лише протягом тривалих війн франки на середину V ст. підступами завоювали Нарбонн та Бургундію.
Подальша ж доля арборихів в Галлії виявилася незавидною, особливо після падіння від ударів мусульман їх покровителів — вестготського королівства в Іспанії. Вони стали доброю статтею доходу для франків як продані у рабство (esclaves) через посередництво іудейських купців (особливою «славою» в цьому користувалися іудеї Вердену). Як правило, чоловіків-слов’ян вивозили в Іспанію, де кастрували і продавали у рабство у Єгипет. В арабомовних джерелах рабів-слов’ян іменували «хасі» («кастрат»), «хадім» («слуга») і навіть «устад/муалім/шейх» («вчитель»). Узагальнено ж їх араби називали «сакалаба», тобто «склавіни» (у писемних джерелах цей етнонім вперше згадується в 525 р. у Псевдо-Цезаріуса і походить від кельтського sluag «спільнота, община, родичі, свої» та wene «венеди», на відміну від підпорядкованих алано-сарматам «антів»; проте вже в далекій Західній Європі і Арабському світі нівелювалася ця відмінність між двома угрупуваннями праслов’ян – склавінами як носіями празько-корчакської археологічної культури і антами як носіями пеньківсько-мартинівської) Вони славилися своєю верховою їздою, стрільбою з лука та талантами, що дозвляло досягати їм вершин влади. Також вони відомі як хоробрі моряки. Зокрема, в 768 та 777 рр. арабський флот під командуванням Абдала бен Габіба ал-Сакалабі вдало штурмував портове місто Барселону. У Кордовському халіфаті при дворі Абдуррахмана ІІІ нараховувалося більше трьох тисяч пажів та євнухів слов’янського походження, а слов’янська гвардія відігравала важливу роль в усобицях. Наприклад, був у Кордові відомий вчений муж слов’янин Фатін, після смерті якого залишилися велика книгозбірня та рукописи, а інший слов’янин на ім’я Габіб (ХІ ст.) написав працю «Чіткі та переможні докази проти тих, котрі заперечують чудові якості слов’ян», де наводилася історія слов’ян в Кордові та зразки їх народної поезії [Кобычев, 1973, с.8].
Таким чином, франки зачистили підвладну їм Галлію від різних суперників з числа варварів та пам’ять про них, залишившись єдиними володарями підвладного їм галло-римського населення. Слідами перебування праслов’ян в Галлії залишилися численні топоніми.
Щодо імені арборихів, то назва цього міжетнічного союзу була перекладом на розмовну серед галло-романського населення латинь (лат. arbor «дерево») самоназви тої частини постчерняхівців (слов’ян та алан) Галлії, яка входила до союзу з вестготами (пор.: «русичі» – «слов’яни, які в союзі з русами-норманами»), самоназвою яких було «тервінги»: гот. tairwiggos «мешканці лісів» ~ дв.-рус. «деревляне» (пор.: ст.-сл. «древо» ~ галл. dervo, dervus «дубовий ліс», лит. derva «сосна», англ. tree «дерево», ст.-грец. drys «дуб» ~ дв.-сканд. drots, готськ. drauhts, дв.-ісл. drot, дв.-англ. dryht, др.-в.-н. truht «дружина, військо», дв.-ісланд. drottinn, дв-англ. dryhtin, дв.-верх.-нім. truhtin «володар», ісланд. drottning «княгиня» < *dreu- «міцний, твердий»), польск. Drzewianie, нім. Drawein, Dravenische (поряд з синонімами Wenden, Wendland); древани (заселяли Ганноверську провінцію ще в ХVIII ст., і далі їх спіткала доля балтомовних пруссів), чехи (адиг. «чъыгы» – «дерево»; як аварська назва західних деревлян). Власне до приходу авар в 565-567 рр. від теперішньої Чехії до Дніпра простягалася єдина пост-черняхівська празько-корчакська археологічна культура (V-VII ст. н.е.), атрибуйована як слов’янська і власне на її східній частині й формуються літописні древляни – носії лука-райковецької культури (VII-X ст. н.е.), які, зрештою, підпорядковують собі і полянський Київ після смерті його засновників. Але, крім того, власне слов’янське слово «древо», як зазначає І. Срезневський, означало ще й «палиця, кий» [Срезневский, 1893, с. 653, 734].

4.

Виходячи з вищевикладеного, наважуємося запропонувати гіпотезу про те, що Кай-сенешаль, володар андекавів, тотожний легендарному епонімному предку давніх слов’ян – Кию-перевізнику, володареві антів-киян.
Обидва характеризуються як «менш знатні» у порівнянні з традиційними правителями, але також є близькими до них: Кай – рицар-васал Круглого Столу Артура, короля з явним статусом «імператора римської Кельтики», а Кий оголошується «перевізником» на Дніпрі (проте порівняймо це з індоарійською традицією, де епонім-першопредок Ману має епітети «лоцман» і «стерничий»; також у переказі про Грааль король має визначення як «рибалка», а батько Персефаля під час служби маврам носить на своєму щиті як герб зображення якоря; також праведні халіфи у суннітів наділяються епітетом «знаючі шлях», араб. «раушдон», що походить з іранського «ар-рахданія», «ар-разанія»; у «Старшій Едді» в «Пісні Харбарда» перевізник Харбард, в якого перекинувся сам Одін, вступає у сварку з богом Тором; в «Сазі про Одді Стрілу» Київ називається «Кенугардом», що букв. «городище човнів»), а «Новгородський перший літопис молодшого зводу», який зберіг сліди літописного зводу, передуючого «Повісті временних літ», крім розповіді Кия як «перевізника» називає його ще «ловчим». Проте, як говорять літописи, Кий був прийнятий з посольством у якогось невідомого могутнього правителя – «мав велику честь від царя» (але літописець лише зазначає, що йому відомо про посольство, але невідоме ім’я великого правителя, вважаючи того візантійським імператором).
Обидва мають стосунок до подружної зради: братом Кая є Ланселот, який визволяє королеву Гвіневеру, звинувачену у подружній зраді, а наратив про Кия та його братів і сестру містить засвідчений в «Гетиці» Йордана та в сазі «Промови Хамдіра» сюжет про братів-росомонів, які мстять Германаріхові за сестру (Либідь; Сунільду, Сванхільду – «Лебідь битви»), страчену королем через звинувачення у зраді. Один з братів готського переказу та скандинавських саг («Промови Хамдіра», «Сага про Вольсунгів») має ім’я Аммій або Хамдір (пор. з англ. hammer «молот, дубина, кий»; слов’янське ім’я другого брата Щека спіставдяємо з дв.-англ. secg «чоловік-воїн», а брату Хориву відповідає їх побратим Ерп, син Йонакра, другого чоловіка їх матері Гудрун).
В «Історії бритів» Кай, який командує загоном кінноти, і Бедуер гинуть у битві з римлянами. Бедуера ховають у місті його предків Байокі, а Кая (Кеудона) поховали у збудованому ним місті Кам (від франц. campagne «поле, рівнина», «похід, кампанія»), яке ототожнюється або зі столицею Нижньої Нормандії Кан (фр. Caen, лат. Cadomum) на ріці Орн (зокрема, тут похований перший норманський король Англії Вільгельм Завойовник), або з Камом (Cham) у Верхньому Пфальці Баварії, у живописній долині на ріці Реген (Регіна), лівій притоці Дунаю. Місто знаходиться на кордоні з Чехією і має в чеській традиції назву Kouba (< кельт. Kambos «кривий», «на кривизні»). Перша згадка про місто датується 976 р. як Civitas Camma як замок саксонськї династії Людольфінгів (Оттонідів), проте в місцевості вже з 748 р. існував монастир ченців-бенедиктинців з Регенсбурзького аббатства святого Еммерама. Еммерам (Emmeramus; Emmeran, Halmaram, Haimhrammi, від ст.-сакс. hamur, ст.-англ. hamor, дв.-верх.-нім. hamar «молот», дв.-ісл. hamarr «камінь, скеля» < пра-герм. *hamaraz «знаряддя з кам’яним навершям; булава» < і.-є. *ka-mer-) був єпископом французького міста Пуатьє (!), запрошений баварським герцогом Теодонтом І, але через несправедливу підозру у збезчещенні дочки герцога Ути (Іти) був підданий тортурам у Кляйнхельдорфі (тепер Фельдкірхен, район Мюнхена) і помер у Ашхаймі у 652 р. або 690 р. або 715 р.. Його ж місія полягала в християнізації довколишніх земель, в яких мешкали поряд з баварами й слов’яни, і пізніше в цій місцевості хрестилося 14-ть чеських князів, що поклало початок християнізації Чехії, а також під час суперечки з німецькими єпископами був ув’язнений просвітитель слов’ян рівноапостольний Мефодій. Те, що Еммерам був запрошений аж з Галлії для місії серед слов’ян, могло свідчити про те, що він володів їх мовою, а також факт, що його вбивця Лантберт (Ландфрід) втік до авар, може вказати на те, що справжніми замовниками жорстокого вбивства були авари, які боялися зростаючого впливу німців-християн на їх підданих-слов’ян. Релікварій з мощами святого Еммерама досі знаходиться в базиліці святого в Регенсбурзі. На поклоніння до святого Еммерама, пам’ять якого відзначається 22 вересня, приїжджає багато відомих діячів Німеччини. Серед них був Томас Манн, який розповів про це в романі «Обранець».
Місце поховання полянського князя Кия» невідоме, хоча літописець настоює, що Кий з братами Щеком і Хоривом повернулися з походу на Дунай (у «Никонівському літописі» XVI ст. сказано про підпорядкування Києм своїй владі – «миром» і «мечем» – слов’янські племена і про боротьбу з болгарами) і поховані десь в районі Києва.
Але крім Києва на Дніпрі Кий заснував ще десь на Дунаї «градок», який до часу літописця ще йому відомий і називався «Києвець» (тобто «Малий Київ»). І справді, назва «Київ» зістрічається більш 60-ти раз на обширній східноєвропейській території (крім Словенії) [Трубачёв, с.145-150, карта 6]. Найімовірніше, дані топоніми мають визначення форпостів посчерняхівських племен (празько-корчацької культури) на шляху їх просування зі сходу на захід в VI-VII ст.
Також поляки вважаються західною групою полян (Птолемеєві Boulanes, у нім. джерелах – Pulani, Pulanes, Poleni, Poleni, Poloni, Bolana, Bolanen, Bolani, Boloni), яка мігрувала на захід у лехітські землі. В місцевості, яку вони назвали Куявія, лежить знамените озеро Гопло, на березі якого є місто Крушвиця, батьківщина короля союзу полян і лехітів Попеля (Popiel ~ Аскольд, Jaskotel, Jasczold, від сканд. «попелястоголовий»). Польський князь-родоначальник Пяст (семантично близький до імені Кий) те ж незнатного походження («chlop») [Трубачёв, с.148].
В історичній науці прийнято ототожнювати літописного полянського Кия із засвідченим у візантійськтих джерелах слов’янським правителем Хільбудієм (Хвалибуд; 530-533 рр.), який в юнацькі роки виховувався при дворі імператора Юстиніана І (527-565 рр.) у Константинополі, прийняв християнство, тут же здобув освіту, одержав бенефіцій у Нижньому Подунав’ї, але через спротив місцевих племен не зміг там закріпитися. Хільбудій мав сан магістра армії у Фракії і був убитий на північ від Дунаю в бою зі слов’янами-склавінами (Б.О. Рибаков наводить візантійський напис VI ст. на могилі якогось Хілбудія, сина Самватаса, співставивши це ім’я з однією з назв Києва у праці Констянтина Багрянородного «Про управління імперією» – «Самбатас / Самватас)»), Після його смерті слов’яни-анти отримали для поселення землі довкола міста Турріс, а їх очолив самозванець-вільновідпущеник, який видавав себе за врятованого Хільбудія [Котляр, 1996]. Також серед відомих антів на службі імператора були Дабрагез (Доброгост; з 550-х рр.), таксіарх (генеральський чин), який очолював 600 візантійських вершників у війні з персами, а потім флотилію в районі Колхіди, та його син Леонтій, який входив у сотню вдатних юнаків-розвідників. Анти востаннє згадуються в джерелах в 602 р., коли візантійці намовляють напасти на них авар, але участь князів якихось «тавроскіфів» (як ще називали русів візантійці в часи війн з київським князем Святолавом) зафіксовано в облозі Константинополя в 626 р., яку вважають останнім військовим походом антів. У візантійській агіографічній пам’ятці «Чудеса Димитрія Солунського», що описує події першої половини VII ст., згадується вождь прикарпатсько-дунайських болгар Кубер (Кувер), який повстав проти аварів і, зазнавши поразки, разом із залишками війська врятувався у Візантії. Як і Кий, він відвідав імператора в Константинополі, закріпився у Македонії і навіть місто Фессалоніки, але незабаром після цього загинув.
М. Н. Тихомиров проаналізував повідомлення під 853/854 роками Новгородському Першому і Устюжському літописах про «часи Кия» і прийшов до висновку, що спочатку князювання Кия прив’язували до періоду правління візантійської цариці Ірини (797-802 рр.), і лише пізніше всі відомості були приурочені до періоду правління Михайла III (842-867 рр.). На підставі цього він зробив висновок, що Кий, можливо, заснував місто Київ наприкінці VIII століття [Тихомиров, 1979, с. 52-53]. Археологічно це відповідає часу створення фортеці на Старокиївській горі слов’янами – носіями волинцевської культури. Це городище було на деякий час зруйноване у 840-і р.
Як зазначав М. Брайчевський, в одному з літописних зводів, що дійшли в рукописі XVIII ст., названа дата заснування Києва: «Бысть основание его в лето от Христа 334» (в «Хроніці» XVI ст. М. Стрийковського зустрічаємо 430 р.) і походить вона від праці візантійського письменника Никифора Григори (XIII-XIV ст.), який розповів легенду про те, що одразу після утвердження християнства в імперії до Констянтина І (306-337 рр.) приходили правителі різних країн, щоб отримати з царських рук символ влади. Серед цих прочан згадується й «володар Русі», який отримав від імператора титул і сан «царського кравчого» (!) [Брайчевский М.Ю. Константинова легенда].
«… Не виключено, – зазначає М.Ф. Котляр, – що слово “Кий”, яке на багатьох слов’янських мовах означає палиця, дубина, бойовий молот, було зовсім не ім’ям, а прізвиськом удачливого слов’янського полководця. Адже носив із гордістю прізвисько “Мартел” (молот) король франків Карл!» [Котляр, 1996] (насправді, не король, а майордом).
Вважаємо, що рицар Кай-сенешаль був архаїзований у XII ст. з метою зближення з колом легенд про короля Артура, в той час як реальний прототип рицаря Кая жив у другій чверті – другій половині VII ст., носив традиційне для частини індоєвропейців ім’я одного з предків-героїв (Кий/Кай/Каві/Ку), ритуально повторював його першоподвиги, керував чоловічим військовим союзом і прийшов з Київських пагорбів по Дунаю до Галлії, де прославився як федерат Каролінгів, а з часом прийняв чернецтво і став єпископом Еммерамом.
5.
Колізії валлійського прототипа з сюжету про пошук Грааля рицаря Персеваля-Прідері та його батька Пуйлла зосереджені довкола «тронного пагорба» (валл. gorsedd; має ще значення «двір», «зібрання»; ірл. sossad «ложе», «пагорб», «укріплення», «відкритий простір»), що височів посередині кладовища [Рис, Рис, 1999, С. 207] (тобто оточений предками) і під яким поховано голову та щит Кухуліна. Біля шотландського міста Едінбург знаходиться пагорб Arturs Seat «Трон Артура» (пор. з ірл. art «камінь»). Племінні королі в Ірландії називалися «королями вершин» (ri benn), а назва верховної столиці Ірландії Тари (Темри) походить від temair «пагорб».
З цим мотивом співставляємо розповідь про Галичину могилу у «Галицько-Волинському літописі», сидіння на якій вже означає княжіння в Галичі («Галич» < албан. gjalliqes «воскресіння», Карпати < албан. karpe «скеля»), а біля нього знаходиться селище Темерівці (Темирівці) Блюдниківської сільської ради (від дв.-рус. «блюсти» – «спостерігати, охороняти, зберігати»), а в околицях – стародавні кургани [Гуцуляк, Дрогомирецький, Томенчук, 2005; Гуцуляк, Дрогомирецький, Томенчук, 2007; Гуцуляк, Дрогомирецький, 2009; Гуцуляк, 2010].
На жаль, автор «Галицько-Волинського літопису» обіцяв надалі розповісти історію, пов’язану з топосом Галичиної могили, але так і не виконав його…
В «Історії бритів» також згадується друг і соратник короля Артура і Кая, «князя андекавів» (dux andegauensium), на ім’я Голдінус (Holdinus), який декілька раз називається «князем рутенів» (dux rutenorum), а сином Кеуса (Кау) в деяких джерелах називається Гільдас Премудрий (490-570 рр.), який спочатку мешкав у Ірландії та Уельсі, а в кінці свого життя – в континентальній Нормандії, де заснував монастир Руес. Саме Гільдас є автором історичної праці “Про розорення Британії”, в котрому викриває гріхи своїх сучасників. Знаменитий історик Беда Достойнохвальний широко використовував не тільки фактологію Гільдаса, але й її благочестивий пафос.
О.С. Стрижак вважає, що рутени переселилися в Галлію з території Русі. Це ж, на його думку, пояснює появу тут назв з компонентом Рус- (Русіана, Руссільон, Русціно, Русітон та ін.) у досить показовому оточенні: «… Ідеться, насамперед, про ойконім Breucomagus, назву одного з міст племені “трибоки” (лат. Triboci; пор. “Трибоківці” на Львівщині). Згаданий ойконім походить від етноніма “бревки” (Breuki), носії якого в ІІ ст. жили над Середнім Дунаєм (у Паннонії), західніше гирла р. Тиси (тодішній Tibiscus). Дивно, але факт, що в бас. р. Десни, лівого допливу Дніпра, є потамонім “Бревський Колодязь”… Не менш цікавою є також назва поселення в районі верхнього Надрейня Augusta Rauricum (на схід від Базеля, — О.Г.), адміністративного центру племені рауріки (лат. Raurici). Цей етнонім на слов’янському грунті дає етнофоронім, сприйнятий як антропонім, “Рюрик” (дещо раніше О. Стрижак згадує про галльське м. Triuer, AugustaTreverorum, тепер — Трір, назва якого нагадує літописного третього брата Рюрика “Трувора”, – О.Г.) … Імовірніше, що в … генеалогічній легенді (московських царів, які виводили себе від імператора Августа, – О.Г.) відбився топонім “Августа Раурікум” … Якщо ж ми повернемося до гирла Рейну й попрямуємо за картою Птолемея, відомою під назвою “Tabula Evropae III”, уздовж Mare Germanicu(m), Mare Britanicum, а також Mare Aquitanicum, то завітаємо до племен Morini (див. с. Моринці на Україні), Calletue (пор. прізвище “Калета” на Краківщині, Польща), Veneli (є прізвище “Венелін” на Закарпатті), Veneti (сюди ж етнонім “венеди”, з яким пов’язують етногенез слов’ян) та ін. Над Середземним морем жили Rutheni; пор. наших книжних (чи тільки?) “рутенів” … із галльського Ruth-//Reuth- (пор. кельт. reuth “поле”, а також д.-р. “поляне, яже нині зовомая Русь”)…» [Стрижак, 1991, с. 201], з чим ми співставляємо дв.-інд. kshetra «поле», «район, область» > «кшатрії» як «каста воїнів».
О. Пріцак наводить зауваження дослідника Дж. С.П. Тетлока про те, що фризи і фламандці у «Історії бритів» виступають під іменем «рутени» (ruteni) і що їх вперше згадує Юлій Цезар, з берега яких він і побачив острів Британію. В валлійській повісті про короля Артура “Brut y Brenhinedd” земля фризів відома під іменем Rwytwn, Rutein, а порти Саутгемптон та Річборо у деяких джерелах також називаються портами рутенців.
В Галлії рутени утворювали окрему адміністративну одиницю (ducatus) у складі Аквітанії, яка разом з Белгікою та Лугдуненсісом (Ліон) утворювали т.зв. «довговолосу Галлію» (Gallia Comata). Столицею рутенів був Сегодунум, включений римлянами у мережу торговельних шляхів і згодом перейменований на Rutena чи Rutenis, від чого походить сучасна назва Rodez [Пріцак, 2003, т. 2., с. 814-815]. Славнозвісне місто Альба, столиця катарів-альбігойців, що підтримували значні зв’язки зі слов’янскими соратниками (богомилами), було центром саме південної частини Рутенії.
Звісно, не дивно, що століттями пізніше тим же шляхом на захід вздовж Дунаю, яким прийшли у Галлію рутени, туди ж прибули до своїх родичів й приналежні до «кельтського культурного кола» слов’яни-анти під проводом свого князя Кия.
Як зауважив О. Пріцак, торговельними шляхами трансальпійської Галлії поширювався популярний в середовищі офіцерів римських легіонів виріб – аретинські чаші (від міста Арреція в долині Тоскани) з особливою декоративною пластикою (запозиченою з металопластики – т.зв. terra sigillata – «глина зі штампованими малюнками»), де, крім міфологічних та побутових сцен та рослинно-квіткового орнаменту, наносили на боках штампи з назвами фабрики та іменем художника. В часі імператора Тіберія (14-37 рр. н.е.) центр виробництва цих чаш та іншого аретинського посуду перемістився саме з італійського Ареццо на багату глиною, водою та деревом територію Рутенії, зокрема у Кондатомагус («торжище при злитті двох річок», тепер – Мілло, Millau) на рівнині Ла Грофсенк (Graufesenque), а потім – і в прирейнський регіон (Лезу, Lezoux), де потрапляє в орбіту германців-фризів. Про надзвичайну популярність аретинського посуду свідчать його знахідки в Італії, Іспанії, Африці, Англії, Данії, Східній Німеччині, Польщі, Болгарії, Україні (Звенигород, Ольвія) і навіть Палестині. Звісно, таке потужне виробництво у замиреній Галлії могла здійснити лише могутня консорція (colluvies) капіталовкладників. Як вважає О. Пріцак, це були римські жерці, работоргівля яких слов’янами, берберами та тюрками від Кордови до Хазарії процвітала аж до часу занепаду епохи норманів [Пріцак, 2003, т. 2., с. 817-818, 851, 1134].
На нашу думку, факт, що на чаші Грааля з’являються провіщувальні написи і зображення, наштовхує на гіпотезу, що в переказі про Грааль можемо мати справу саме з осмисленням чаші з Грофсенка: Graufesenque > (Grauf-)Senque real як латин. sang real «істинна кров (Ісуса)» > sangreal > Saint graal / sankgreal «святий Грааль»), адже протягом століть, аж до ретельних археологічних досліджень, в цій місцевості рутенів, де виготовлялися аретинські чаші, населення знаходило артефакти під час оранки, а сам Грофсенк є одним з найбільших промислових архівів, відомих аж до пізнього Середньовіччя (ХІІ-ХІІІ ст.).

Література.

Алексеева Т.И. Антропологический состав восточнославянских народов и проблема их происхождения // Этногенез финно-угорских народов по данным антропологии. – М.: Наука, 1974. – С. 69-76.
Бертельс Е.Э. Роман об Александре и его главные версии на Востоке. – М.-Л. : Изд-во АН СССР, 1948. – 186 с.
Бир Р. Энциклопедия тибетских символов и орнаментов / пер. с англ. – М. : Ориенталия, 2011. – 428 с.
Брайчевский М.Ю. Константинова легенда // Брайчевский М.Ю. Утверждение христианства на Руси. – Режим доступа: http://wordweb.ru/christ/05.htm
Волков А.Р., Горбачевська І.І. Становлення традиційного сюжету артуріани (Раннє середньовіччя) // Іноземна філологія : Респ. міжвідомч. наук. зб. : – Львів: Світ, 1994. – Вип.107. – С.134-142.
Гороховський Є. Аттила – Бич Божий : Історична особа та культурологічний феномен // Хроніка-2000. – 1996. – N16. – С.55-67.
Гуцуляк О.Б. Літописні тиверці, їхній «толк» і таємнича Оратанія // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Ів.-Франківськ: Плай, 1999. – Вип. ІІ. – С. 26-36.
Гуцуляк О., Дрогомирецький П. До етимологічних інтерпретацій топонімікону Давнього Галича : германський субстрат // Семантика мови і тексту : матеріали Х міжнародної науково-практичної конференції. – Івано-Франківськ : Видавництво ПНУС, 2009. – Ч.ІІ. – С.74-77.
Гуцуляк О., Дрогомирецький П., Томенчук Б. До проблеми Галичиної могили (Scando-Slavica у Верхньому Подністров’ї) // Галичина: Всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ, 2005. – №11. – С.14-26.
Гуцуляк О., Дрогомирецький П., Томенчук Б. Королівство священних вершин (Scando-Slavica у Верхньому Подністров’ї) // Галичина : Всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ, 2006/2007. – №12-13. – С.8-33.
Гуцуляк О.Б. Україна священних могил і Золоте царство богів та героїв : порівняльно-міфологічний аналіз // Етнос і культура. – Івано-Франківськ, 2010. – №6-7. – С.159-171.
Дарчиев А. О Таргитае – прародителе скифов (2009 г.) // Режим доступа : http://fandag.ru/publ/o_targitae_praroditele_skifov/11-1-0-165
Дюмезиль Ж., Осетинский эпос и мифология / Пер. с фр. ; под ред. и послесл. В.И. Абаева. – М.: Гл. ред. восточ. лит-ры, 1976. – 276 с.
Дюмезиль Ж. Скифы и нарты / Сокр.перев. с франц. Послесл. В.И. Абаева. – М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит., 1990. – 231 с.
Иванов В.В., Топоров В.Н. Этимологическое исследование семантически ограниченных групп лексики в связи с проблемой реконструкции праславянских текстов // Славянское языкознание: VII Мждународный съезд славистов: Доклады советской делегации. — М.: наука, 1973. — С. 153-169.
Калмыкова Е., Кратасюк Е. Поиски истории и воссоздание легенды (конференция “(Re)Creating Arthur”, Винчестер, Соединенное Королевство, 4-7 августа 2004 г.) // Новое литературное обозрение. – Москва, 2004. – № 5 (69). – С.395-399.
Кей (лицар) // https://uk.wikipedia.org/wiki/Кей_(лицар)
Кей (рыцарь) // https://ru.wikipedia.org/wiki/Кей_(рыцарь)
Кобычев В.П. В поисках прародины славян. — М.: Наука, 1973. — 168 c.
Котляр М.Ф. Князь Кий // Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава.— К. : Україна, 1996. – 240с. – Режим доступу: http://www.haidamaka.org.ua/0148.html
Кретьен де Труа. Ивейн, или Рицарь со львом // Средневековый роман и повесть / Вступ. ст. и примеч. А.Д. Михайлова. – М.: Худож.лит-ра, 1974. – 639 c.
Ксенофонт. Киропедия // Режим доступа : http://ancientrome.ru/antlitr/t.htm?a=1348001000
Кудруна // Режим доступа: http://www.e-reading.club/book.php?book=108636
Леліков М. Аттіла й Кий – одна особа? // Рад. Україна. – К., 1988. – 26 жовт.
Килох и Олвен // Мабиногион. Волшебные легенды Уэльса / Пред. В. Эрлихман. –
Москва : Научно-издательский центр “Ладомир”, 1995 . – Режим доступа: http://www.fbit.ru/free/myth/texty/mabinogi/007.htm
Петрук В. Велика Скіфія – Оукраїна. — К.: Спалах, 2001. — С. 24-25.
Потебня А.А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий. I. Рождественские обряды // Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете. – 1865. – Кн.2. Апрель-июнь. – С. 1-84.
Потебня А.А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий. II. Баба-Яга // Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете. – 1865. – Кн.3. Июль-сентябрь. — С. 86-232.
Пріцак О. Походження Русі. – К.: Обереги, 2003. – Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія. — 2003. — 1304 с.
Репин В. О котле, Геродоте и переписи скифов Причерноморья // Режим доступа : https://www.proza.ru/2009/12/22/802
Рерих Н. Алтай – Гималаи: Путевой дневник / Предисл. К. Брэгдона. – Рига : Виеда, 1992. – 336 с.
Рерих Н.К. Избранное / Сост. и вступ. ст. В.М. Сидоров. – Москва : Сов. Россия, 1979. – 382 с.
Рерих С.Н. Чаша Будды // Режим доступа : http://www.templeofthepeople.ru/izbrannoe/chasha-buddy/
Рыбаков Б. Кто основал Киев? // Наука и жизнь. – 1982. – №4. – Режим доступа: http://www.balto-slavica.com/forum/lofiversion/index.php/t15857.html
Рис А., Рис Б. Наследие кельтов. Древняя традиция в Ирландии и Уэльсе / Пер. с англ. и послесл. Т.А. Михайловой. – М.: Энигма, 1999. – 480 c.
Сиротенко В.Т. История международных отношений в Европе во второй половине IV – начале VI в. – Пермь : Изд-во ПГУ, 1975. – 282 с.
Срезневский И.И. Материалы для Словаря древнерусского языка по письменным памятникам / Издание Отделения русского языка и словесности Императорской Академии Наук. — СПб : Тип. Императорской Академии Наук, 1893. — Т.1. А-К. — 1414 + 16 c.
Стрижак О.С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії : У пошуках Русі. – К. : Наук.думка, 1991. – 224 с.
Стучевский И.А. Аттила // Вопросы истории. – М., 1968. – № 12. – С. 208-213.
Тихомиров М. Н. Русское летописание. – М. Наука, 1979. – 387 с.
Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян : лингвистические исследования / 2-е изд., дополн. – М. : Наука, 2003. – 489 с.
Трубачев О.Н. Indoarica в Северном Причерноморье. — М.: Наука, 1999. – 320 с.
Хайям О. Как чуден милой лик : Рубаи / Сост. М. Рейснер. – М.: Эксмо, 2002. – 400 с.
Хроники длинноволосых королей / Пер. с лат., статьи и сост. Н. Горелова. – СПб.: Азбука-классика, 2004. – 352 с.
Широкова Н.С. Древние кельты на рубеже старой и новой эры. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1989. – 222 с.
Щукин М. Рождение славян. Из истории вопроса. Два пути ретроспективного поиска // Стратум. Структуры и катастрофы. – СПб. : Нестор, 1997. – http://krotov.info/lib_sec/25_sch/uk/in_1997.htm
Cai // https://cy.wikipedia.org/wiki/Cai
Cei // https://br.wikipedia.org/wiki/Cei
Cei fab Cynir // https://de.wikipedia.org/wiki/Cei_fab_Cynyr
Dvornik F. The Making of Central and Eastern Europe. – London : Polish Research Centre, 1949 ; Second edition Gulf Breeze, Fla.: Academic International Press, 1974.
Keu // https://fr.wikipedia.org/wiki/Keu
Sir Kay // https://en.wikipedia.org/wiki/Sir_Kay
Starobinski J. Les mots sous les mots : Les anagrammes de Redinand de Saussure : essai. — Paris : Gallimard, collection, «Le chemin», 1971. — 168 p.

 

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print