Олег Гуцуляк: Малорос як тип втікача від свободи (Малоросія як культ некрофілії)

Колізії сучасної української суспільної реальності не знімають відповідальності за перипетії в історії з самого українського етносу та не дозволяють тільки обмежуватися нижченаведеним просвітянським компендіумом причин українських нещасть (укладений Г. Лозко): 1) антиукраїнська політика Москви; 2) обмеження і переслідування національної культури своїми ж «запроданцями»; 3) притлумлення національної свідомості та  переорієнтація її  на класові або професійні інтереси; 4) зростання міського населення за рахунок селянства та нівеляція його національних рис («своя психіка втрачена, а своя не набута») [1].

Якщо такі українські мислителі як Дм.Донцов, Є. Маланюк, Ю. Липа стояли на ірраціоналістичних позиціях, намагаючись пояснити причини поразок національно-визвольної боротьби через те, що в нації задомінував «Дух Черні» [2], то, на думку таких мислителів та дослідників як І. Нечуй-Левицький, В. Шаян, Л. Силенко, Г. Лозко, В. Довгич, М. Кірюшко, М. Бойко [3], причиною «духовного зламу», переходу зі «світлої апокаліптичності» до нігілізму, була примусова відмова від традиційної культурної матриці українського етносу.

«… Я не українець, а малорос, і цим пишаюсь, бо належу до Великої Русі», – заявляють деякі представники української управлінської, фінансової та майнової еліти [4].

Скрупульозний, хоча й неоднозначний, аналіз «малоросійства» дав Є. Маланюк: «… Що ж таке малорос? Це – тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а – внаслідок, часом – і расово… Брюховецький – з одного боку, Тетеря – з другого: ось два обличчя малоросійства за Руїни. Але ще Мартин Пушкар… Бо …, всупереч популярній у нас думці, малоросійство то не москвофільство і не ще яке небудь фільство. То – неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це – національне пораженство. Це, кажучи московською урядовою мовою ХУІІ століття, – шатость черкасская, а кажучи мовою такого експерта, як цариця Катерина Друга, це – самоотверженность малороссийская. Отже, є то логічне степенування: хитливість, зрадливість, зрада і агентурність» [5].

В інших народів теж було своє «малоросійство»: у поляків – це ідеолог і політик Роман Дмовський, у ірландців – лідер англоірладців Де Валєра, у білорусів – президент Александр Лукашенка.

Адекватним еквівалентом слова «малорос» киргизькою мовою є «манкурт»: «…Звинувачувати манкуртів не варто, – вважає В. Карпенко, автор книги «Як повернути пам’ять», – їм треба співчувати як людям обділеним і нещасним. Відібрану … пам’ять у безвольних, національно нестійких індивідумів не повернути відразу: потрібен час, відповідна державна ідеологія і наполеглива праця нас усіх, щоб поступово, але неухильно ставити все з голови на ноги» (Цит. за: [6]).

Проте А. Камінський констатує, що цього комплексу неможливо усунути, нейтралізувати чи «компенсувати» штучними комплексами вищості (нації, культури, держави, класу) через суб’єктивне та суто емотивне «понижчення» чужого, як це пропонував здійснити ідеолог інтегрального націоналізму Дм. Донцов: «…Хиба Донцова була однак в тому, що … хоч нав’язував на словах до історичних традицій українського народу і його героїчної психології з минулого, на ділі зводився до засіяння чужого українській ментальності тоталітарно-орденівського однобічного волюнтаристичного й ірраціоналістичного політикуму» [7]. Начебто, Дм. Донцов та його «Вістник» культивували все той же «комплекс провінційності» (меншовартості), тільки «західний» його варіант [7].

Але,  принаймні, «донцовщина» була адекватною відповіддю (а отже, продемонструвала силу та саму наявність української нації) в умовах панування протидемократичних, протигуманних, протисуспільних та безморальних диктатур (комунізму та фашизму) в епоху розвинутої індустріальної ери: «… Перегорніть старі книги старих традицій, і віднайдете в них тверду душу забутих предків, що в воді не тонули і в вогні сміялися, що не знали духовної розчавленості, ні маразму, ні крізи» [8].

Є. Маланюк настоює на тому, що «малоросійство»  як явище є цілком «інтелігентське» чи «напівінтелігентське», виразником чого був сам Григорій Сковорода («Мати моя Малоросія, і тітка моя, Україна»), і  що селянство лише «заразилося» «хворобою малоросійства»: «… тут одразу ж треба виключити той тип простолюду, який любив повторяти «моя хата скраю», або при польських конскрипціях називав себе поліщуком чи тутейшим, як при совєтських переписах записує свою національність «русский»: то є лише мімікрія і самооборона, за якими тягнуться віки гіркого досвіду» [9].  У ісламській традиції для означення такої мімікрії, «приховування своїх поглядів» (що визначається як чеснота, особливо для шиїта у присутності суннітів) існує поняття «такійя».

Як на нашу думку, психологи більш об’єктивніші у визначенні сутності малоросійства. Це – «…цілий невропатичний комплекс, який можна назвати соціальним садистсько-мазохістським. Це комплекс соціальної неповноцінності, інфантилізм зі схильністю до забуття, марень, невропатична тривожність з ананкастичним синдромом та ін. … Такий мазохізм  нерозривно пов’язаний зі зловтіхою, підозріливістю, душевною черствістю, жорстокістю та іншими садиськими якостями… Конформна, вихована в «колективістському» дусі, нездатна до особистої вільної … відовідальності і самостійного мислення, людина легко сприймає чужі, авторитарно насаджувані ідеї на віру, сліпо. Внаслідок цього в її психіці утворюються стереотипи …, вирватись з полону яких … мислення неспроможне» [10].

З цим погоджується А. Камінський, пропонуючи розглядати ідею «звернення до чужого» через призму «варязької теорії» саме у її психологічному, а не історіософському, аспекті та у тісному поєднанні вирішення проблеми «комплексу провінційності» («втеча в хуторянство»), «недовір’я до себе самих» [11].

Проте, продовжуючи лінію Є. Маланюка в розгляді феномену малоросійства, С. Грабовський пише: «… малоросійство – це втеча … від власного національного (при залишенні безпечних елементів етнографічного). Якщо згадати  вислів Еріха Фрома, то малоросійство є специфічним різновидом «втечі від свободи», притаманним певному типу української людини… з бажанням прихилитися до «організуючого» господаря, який би змусив не мислити самостійно і відтак жити щасливо й «аркадично» … така позиція є достатньо типовою для малоросійства як … для тотальної капітуляції перед буттям» [12]. Архетип цієї «втечі від свободи» осмислюється християнською традицією наступним чином: «… «Не-умний», «не-духовний» страх за свою душу, що його пережив апостол Петро у хвилини відречення, був страхом, притаманним саме тварній душевності в душі людини. Цей тваринний страх перед смертю є причиною рабського стану людини протягом земного життя (Євр. 2:15) … Єдина сила, яку може мати диявол над людиною, – це сила страху самих людей перед смертю» [13].

Ця «укрита злість та облудлива покірність» привела, за словами І. Франка, до емоційного дискомфорту та зневіри, до донощицтва та зрадництва. С. Вайль у книзі «Укорінення» процес «знекорінення» національного показує як процес асиміляції, який «… полягає в тому, щоб відібрати у народів їхнє власне коріння». Істоти без коріння поводяться у два однакові способи: «… впадають у стан інерції душі, що майже рівнозначний смерті…; або кидаються у діяльність, що завжди спрямована на позбавлення коренів тих, хто ще їх не втратив…і вдається при цьому до найжорстокіших методів» [14].

Про «втечу в хуторянство» говорив і Ю. Липа: «…то є втеча від природи: то є втеча від частини свого «я», то є зменшення себе, отже, пораженство… Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони нездатні до сублімації цих емоцій у вищі, більш суспільні. Це – хутір, або українці на нижчому рівні духовності. Це те, що обіч доктринерського дефетизму зробило ХІХ століття малим століттям української сили. Нема більшої безнадійності, як хуторянська апотеоза нижчих емоцій» (Цит.за: [15]).

В один ряд, як логічне продовження «хуторянства» став, на думку В. Янева, індивідуалізм українця: «…Українець заглиблений у собі і, маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород. Неохота коритися волі іншого (! – О.Г.) йде так далеко, що комплементарне прямування до самовияву – нахил підпорядковуватися  – в українця з природи слабо розвинений… Ця остання властивість характеру ще більше поглибилася у результаті століть неволі, коли творчий спротив набирав прикмет чесноти» (Цит. за: [16]. Звідси – горезвісна «отаманщина» часів громадянської війни та міжпартійні та міжконфесійні чвари. В. Янів навіть сформулював «парадоксальний»  афоризм: «В неволі опинилися ми тому, що надмірно любимо волю» (Цит. за: [17].

Навіть Чорнобильська проблема, як зазначає Я. Розумний, «… дискутується не зі становища мужньої відваги, а з позиції психологічної підневільності. В українських авторів загалом надмірна доза самозвинувачень, самооскаржувань і самобичувань – індивідуальних і колективних. Це нам нагадує висновок Фройда, що людина – суспільство – народ, який не знаходить у собі сили покарати чужого спричинника своїх комплексів вини й неповноцінності, повертає ці почування проти себе самого, свого слабшого власного суспільства, а то й народу» [18].

Україні знову загрожує повернення на «круги свої», бо є реальна небезпека, що почуття гордості владного істеблішменту в незалежній Україні приведе його до відчуття своєї самодостатності і самозадовалення собою – т.зв. «синдром тролля» (в той час як людина не є самодостатньою ні фізично, ні емоційно, ні духовно). Сигнальні симптоми  цього проявилися з приходом до влади ще уряду А. Кінаха, коли введено посади комісарів – «державних секретарів» та заборонено розпуск бюрократичного апарату держслужбовців.

Дослідник В. Войтенко пропонує розглядати пять типів носіїв  комплексу малоросійства: 1) «пасивне малоросійство», ознакою якого є пристосування до ситуації, сприйняття її як реальності одвічної та довічної; 2) «малоросійське яничарство»; 3) «номенклатурне малоросійство»; 4) «малоросійський мазохізм», характерною ознакою якого є безперервні плачі на тему «як нас мучили»; 5) «ритуальне малоросійство» є підмурівком не плачу, а співу – які чудові з нах християни, які козаки, які у нас писанки та шаровари. В результаті – «… духовне життя нашого суспільства великою мірою визначається сплетенням різних варіантів малоросійства» [19].

В радикально-націоналістичній думці ця «втеча» від свого отримала епітети «драгоманівщина» і «толочкіанство», а його носій – «драгоманівська (толочкіанська) людина»: «…погляди П. Толочка є взірцевим викидом злоякісного малоросійства» [20]. Вона виступає провідником космополітизму, «світового громадянства», заперечуючи націоналізм, за її переконанням, ознаку відсталості та старомодності. В цьому сенсі аж ніяк не заперечується заслуга М. Драгоманова у тому, що він зумів першим, за словами Ю. Охрімовича, «… зробити українство рухом політичним та переконати сучасників і нащадків, що тільки шляхом політичної боротьби український народ може здобути собі національне виховання» (Цит.за: [21]).

Щоправда, борці з малоросійством впадали також у крайність, проголошуючи утвердження «довіри до самих себе» виключно на українському грунті і, відповідно, вважали за неможливе забезпечити «повноту духовного життя особи» за допомогою російської культури (І. Нечуй-Левицький, «Сьогочасне літературне спрямування», 1878; «Українство на літературних позвах з Московщиною», 1898; Б. Грінченко, «Листи з України Наддніпрянської», 1892-1893; С. Єфремов, «Фатальний вузол», 1910) [22]. Данину цій традиції віддав і І. Мірчук, який при аналізі української ментальності зіставляє (чи швидше – протиставляє) характери найбільш значних, великих, видатних представників українського та російського народу – Григорія Сковороду та графа Льва Толстого. Проте тут І. Мірчук не врахував традиції спроб осмислення росіянами власної ментальності. Наприклад, Дм. Мережковський Льва Толстого розглядає як «язичника темного, варварського», «сина древнього хаосу», «сліпого титана», повного «язичницької любові до тілесного життя та насолод», «язичницького страху тілесної болі та смерті», протиставляючи йому Олександра Пушкіна як «язичника світлого, героїчного типу», як «вічне прагнення людської особистості до безмежного розвитку, вдосконалення, обожнення свого «я» (щоправда, досягаючого цього стану власною волею), як боротьбу Іакова з Ієговою, Прометея з олімпійцями, Арімана з Ормуздом» [23].

Думається, підхід «біле – чорне» в оцінці української та російської ментальності значно деформує ситуацію, не враховує весь спектр проблеми.

Спалах малоросійства в незалежній Україні, на нашу думку, зумовлений тим, що в частині суспільства «застрягає» у безсвідомому оцінка негідності щодо вчинку стосовно  «батька» – СРСР (Росії, єдиної Русі), а звідси постає почуття вини та каяття за здійснений «великий злочин», надання  ореолу святості («табу») усьому радянському («общєрусскому», східнослов’янському, євразійському), а причетність до російської мови розглядається як виконання «ритуалу вірності» («некрофільності») стосовно до вбитого «тотема».

 

  1. Лозко Г. Українське народознавство. – К. : Зодіак-ЕКО, 1995. – С.90.
  2. Гринів О.О. Національне та універсальне у суспільному бутті людини в концепціях української еміграції : Автореф.дис. … канд.філософ.наук. – Львів : Вид-во ЛНУ, 1999. – С.8.
  3. Возняк С.М. Духовні цінності в структурі світоглядних орієнтацій українського народу // Духовні цінності українського народу / Автор.коллект.: Возняк С.М., Кононенко В.І., Кононеко І.В. та ін. Відп.ред. В.І. Кононенко. – Київ – Івано-Франківськ : Плай, 1999. – С.35-
  4. Новиченко Л. Малоросійство і проблеми української культури // Народна творчість та етнографія. – Львів, 1997. – №1. – С.51.
  5. Маланюк Є. До проблеми етнопсихології малоросійства // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1997. – №1. – С.42, 43.
  6. Шевченко А. Трикляте запитання // Народна газета. – Київ, 1997. – №40 (321). – С.2.
  7. Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційності та його відгомін) // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1998. – №1. – С.25.
  8. Єндик Р. Дмитро Донцов – ідеолог українського націоналізму. – Мюнхен : Українське вид-во, 1955. – С.116-117.
  9. Маланюк Є. До проблеми етнопсихології малоросійства // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1997. – №1. – С. 43.
  10. Москалець В.П. Психологічне обгрунтування українськоїнаціональної школи. – Львів : Світ, 1994. – С.30.
  11. Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційност та його відгомони) // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1998. – №1. – С.22.
  12. Грабовський С. Українська людина та українське буття // Сучасність. – Київ, 1997. – №3. – С.136, 139.
  13. Сирцова О. Апокрифічна апокаліптика: Філософська екзегеза і текстологія. – К. : КМ Academia ; Пульсари, 2000. – С.139.
  14. Вейль С. Укорінення. Лист до клірика / З фр. – К. : Дух і літера, – С.39-40.
  15. Гринів О. Національно-духовне відродження : Історія і сучасні проблеми : Лекції для священників УГКЦ. – Львів: Місіонер, 1995. – С.165-166.
  16. Хрущ О. Український характер : Історико-культурні та геополітичні умови його формування // Збірник наукових праць: Філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ : Прикарпат. у-т, 1996. – Ч.1. – С.131.
  17. Хрущ О. Український характер: Історико-культурні та геополітичні умови його формування // Збірник наукових праць : Філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ : Прикарпат. у-т, 1996. – Ч.1. – С.132.
  18. Розумний Я. Плід каяття // Літературна Україна. – Київ, 1991. – 25 квіт.
  19. Войтенко В. Поточні проблеми малоросійства // Народна газета. – 1996. – №18 (248). – С.5.
  20. Войтенко В. Поточні проблеми малоросійства // Народна газета. – Київ, 1996. – №18. – С.5.
  21. Камінський А. З історії етнопсихології українства (Комплекс провінційност та його відгомони) // Народна творчість та етнографія. – Київ, 1998. –  №1. – С.25.
  22. Михайлик І. Комплекс малоросійства // Народна творчість та етнографія. – 1997. – №1. – С.50.
  23. Мережковский Дм. Пушкин // Пушкин в русской философской критике: Конец ХІХ – первая половина ХХ вв. / Сост., вступ. ст. , библиограф. Р.А. Гальцевой. – М.: Книга, 1990. – С.125-126, 137, 146, 155-157.

 

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • BobrDobr
  • LinkedIn
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • Yahoo! Buzz
  • Add to favorites
  • Live
  • MSN Reporter
  • Print