Мітки: культура

В своё время британский философ А.Н. Уайтхед констатировал, что нация может исчерпать потенции определенной формы цивилизации (например, на начало ХIХ в. украинская нация «исчерпала» византийскую форму; в XVII-XVIII вв. параллельно с византийской происходило становление барокково-метафизический формы, затем насильственно прерванной, но успевшей «оплодотворить» П. Величковского и Ф. Достоевского), однако не исчерпать своих творческих сил. Энергия наций устремлена вперед к новым приключениям воображения. Всегда возникает мир мечты, дающий затем толчок к действию. Вначале, Колумб размышлял о шарообразности Земли, безграничном океане и грезил Востоком. Приключения редко достигают цели. Но, не доплыв к Индии, он открыл Америку [29, с.685].

В каждой культуре находятся большие возможности, оставшиеся нераскрытыми, не осознанными и не использованными на протяжении всей жизни данной культуры.  Как утверждает Ю. Лотман: «… Одновременно семиотическое пространство постоянно выбрасывает из себя целые пласты культуры. Они образуют слои отложений за пределами культуры и ждут своего часа, чтобы вновь ворваться в нее, настолько забытыми, чтобы восприниматься как новые» [15, с.176]. В синергетике такое восстановление системной устойчивости за счёт периферийных ресурсов называется «правилом избыточного разнообразия» [18]. «Реализация нереализированных возможностей» совпадает с пониманием прогресса по Н. Данилевскому, который определял сущность его не как одно линеарное направление, а в том, чтобы «обойти» все «поле» вариантов культурно-цивилизационного развития во всех его направлениях [9, с. 335].

Аналогичное утверждал основатель антропософии Р. Штайнер в беседе с А. Белым: Манас (культуротворческий дух) вмещен в языке, но русские не умеют взять все, что у них в языке [26, с. 53]. Исправить ситуацию взялся Велимир Хлебников и по существу большевики реализовали “нереализированных” Степана Разина и Емельяна Пугачева… То же декларировал и Н. Рерих, объясняя понятие “культура” на основе санскрита как “культ-ура” — “поклонения Свету” и предлагая на этой основе трансформацию цивилизации [2, с.11].

М. Хайдеггер для преодоления нынешнего состояния культурной деградации Европы предлагал реализацию «ирреального в культуре» (скрытых возможностей и сущностей вещей) с помощью возвращения к изначальным, но нереализированным возможностеям европейской культуры. Они хотя и забыты, но до сих пор «живут» в языке, который есть «дом Бытия». » Read more

1.

Подлинное название присвоивших ныне себе чужое имя “русские” – закраинцы. Изначально именно русины из Украины были переселенцами в Закраинские северо-восточные земли. Но затем, из-за смешения с угро-финским и тюркским культурно-генетическими континуумами, радикально обособились способом мышления и стереотипом поведения от своих первоначальных славянских предков и их потомков, оставшихся на изначальной земле (Украине).

Типологически это схоже с феноменом из германской этнической традиции, где есть Inlander и Auslander, рейхсдойчи и фольксдойчи.

Таким образом, есть Украина (внутренняя земля), и есть Закраина (внешняя земля).

С этим также связывается существование такого явления, как бинарной пары «речь для своих» и «речь для чужих». В нашем варианте это –“украинский” (“мова”, от “молвение слов” по чину и достоинству божественных предков-словян) и “закраинский” (“язык”, от произношения слов в соответствии с этнической особенностью – “языком своим”,  “извращая слово по своему вкусу”, создавая  разнообразные “отвратительные наречия”, “говоря, как хочется, без любви к словам и вещам”).

Украина – это отделение, в первую очередь, от большого «кочевого» мира, стремящегося «срыть межи» и уйти за горизонт – “за край” (и его потомка – «России, границы которой там, где горизонт»). В этом «нашем периметре пространства» (locus amoenus, Heimat, Украина) чувствуется в своей приватности единство целого (например, межэтническое “мы — казаки”), а в целом — своя приватность (неповторные “я” — сначала как русин, литвин, молдаван, лях, черкес, абазин, татарин, затем — как наделенный определенной характерной особенностью, закреплённой в смешном “прозвище-фамилии”). » Read more

У статті визначено феномени історіософської, інтроісторичної та геокультурної реальності України, проаналізовано провідні тенденції еволюції українського національного культурного духу, розглянуто версії нереалізованих проектів розвитку національної самосвідомості в контексті європейської цивілізаційної традиції та можливості їх «нового прочитання».
Ключові слова: ініціація, історіософія, національна культура, європейська цивілізація, Європа, Україна, Тарас Шевченко, Іван Франко, нові гуманітарні праві.

В статье определены феномены историософской, интроисторической и геокультурной реальности Украины, проанализированы основные тенденции эволюции украинского национального культурного духа, рассмотрены версии нереализованных проектов развития национального самосознания в контексте европейской цивилизационной традиции и возможности их «нового прочтения».
Ключевые слова: инициация, историософия, национальная культура, европейская цивилизация, Европа, Украина, Тарас Шевченко, Иван Франко, новые гуманитарные правые.

In the article defines the phenomena historiosofic, introhistory and geo-cultural reality of Ukraine, analyzes the main trends in the evolution of the Ukrainian national cultural spirit, reviewed version of unrealized projects of national identity in the context of the European civilizational traditions and possibilities of their “new interpretation”.
Keywords: initiation, historical philosophy, national culture, European civilization, Europe, Ukraine, Taras Shevchenko, Ivan Franko, a new humanitarian right.

Один з українських дослідників езотеричних знакових систем запропонував візію, згідно з якою українська нація на момент проголошення незалежності в 1991 р. виявилася в ситуації такого собі ченця, який так і не добув посвячення, а тому не зміг зрозуміти, за що ж його так сильно і болісно лупцювали такі «підпільні буддисти» як от Йосиф Вісаріонович з ГУЛАГом – аналогом бамбукової палички настоятеля Шаолінського монастиря Фаня, котрою він приводив до «саторі» неслухняних ченців [1].

Однак тепер ми можемо констатувати, що внаслідок десятирічного етапу – від «помаранчевої революції» (2004 р.) до підписання асоціації з Європейским Союзом (2013 р.) – українська макрогрупа, яка знаходилася в статусі «нації як конвіксії» (convictio «переконаність (у наявності спорідненості, спільності)»), пройшла, нарешті, ініціацію (посвячення) та набула легітимний статус «нації як консорції» (consortium «співучасть, співтовариство»), проявивши всі три основні якості ініціанта – хитрість, відвагу і витримку. У відповідності з класифікацією ініціатичних «ритуалів переходу», запропонованою А. ван Геннепом (A.van Gennep, 1909) незалежність України може відповідати «ритуалу відокремлення» (rite of separation), «помаранчева» громадянська революція – «ритуалу передавання» (transition rite), а асоціація з ЄС (надалі – вступ до ЄС та НАТО) – «ритуалу інкорпорації» (rite of incorporation), «священного шлюбу» («гієрогамії»). » Read more

Вопрос: В связи с этим не мог бы ты кратко описать общую миссию Института Стратегического Анализа Нарративных Систем? В чем конкретная цель?Реконструкция «примордиального нарратива» и создание постмодернистского дискурса на его основе?

Ответ: Скорее не создание постмодернистсого дискурса, а наоборот – антитезис ему. Ранее мы предлагали «демиургию», сотворение новых миров (по образцу Толкиена-Борхеса), реабилитацию Метанарративов (В. Ешкилев). Но вряд ли такая практика выдержит противотояние инерции бытия.

Поэтому постмодернизму как воплощенному Дискурсу мы противопоставляем примордиальное воплощение Великого Нарратива – НЕОАВАТАРИЗМ (например, из 5-го сезона «Земля: Последний Конфликт» – Рене Палмер против Атавуса, где последний – идеальный образ постмодернизма, а имя героини – Возрожденная Длань).

Общество в этом веке десакрализованно лимитированной наукой, профанизмом, недорационализмом. Бог умер, мифы остались в прошлом,но потребности в боге и мифах – не вымерли. И вот, народ воспринимает сюжет кинофильмов как религиозно-политические мифы современности, ведущие к суррогату бога: супер-компу, супер-организму планеты, супер-андрогину, супер-инопланетянину – и так далее. » Read more

В історії людства існують явища, значення яких важко переоцінити. Вони належать не якомусь обмеженому відрізку часу, а з дня свого існування приречені на вічність. До таких явищ суспільної свідомості належить Книга.

Чудом, гідним пошанування та любові, вважали Книгу багато прославлених представників людства. Найбільші генії присвятили їй немало теплих і звеличуючих слів.

Це було не просто – створити Книгу! Ми називаємо її великим винаходом, та, на жаль, назвати винахідника не можем. Бо першовідкривач – все людство. І точної дати нам теж не відомо. Книга вдосконалювалася протягом всієї історії людства, це безперервний процес, і він продовжується досі.

«Історія людського розуму складається з двох вузлових моментів, – говорив станній «літописець Русі», прославлений історик Микола Карамзін (1766-1826), – це винайдення письма і типографії; всі інші були тільки їх наслідком. Читання і письмо відкривають людині новий світ, – особливо в наш час, за грандіозних успіхів розуму» [Цит. по: Лихтенштей, 1984].

Ці слова були сказані 300 років тому, але вони вірні й сьогодні. Бо життя змінюється, а книга,  теж змінюючи розміри, матеріали, зовнішній вигляд, – у самій своїй сутності, – залишається тією ж самою. Організоване і впорядковане зібрання букв несе певний заряд інформації. Спресована і упакована людська думка доступна кожному, хто хоче познайомитися з нею. Для цього треба тільки вміти читати і знати закони, які об’єднюють усне слово і закріплюють його у письмо, яке доступне візуальному сприйняттю. Дуже довго в історії людства письмо залишалося строго локальним, записана думка була прив’язана до місця свого виникнення. Вона  залишалася там, де її вперше зафіксували – на стінах печер (найдревніші – на території Австралії, 40 тисяч років), на гранітному обеліскові (Стародавній Єгипет), на колонах, що підтримували склепіння храмів (Стародавній Шумер).

І тільки з винаходом зручного і легкого матеріалу для нанесення письма людська думка стала рухомою. Першим таким матеріалом був папірус, на зміну якому прийшли пергамент і папір, а в наші часи – різні синтетичні матеріали. » Read more

В ответ на всякие поползновения всевозможных «евразийских византистов-малероидов» с их идеей «евразийского Третьего Рима» (что за странная судьба: всегда быть на третьих ролях – Третий Интернационал, Третий Рим!) мы, как истинные наследники великих королевств Европы и Азии и конфедераты Римской Империи,
– провозглашаем:

*ВОССОЗДАНИЕ КОНФЕДЕРАЦИИ ОБЕИХ СТОРОН ВИЗАНТИЙСКОГО МЕРИДИАНА*

Но мы ратуем не за Евразийскую Византию, коей была Москва, попавшая, в конце концов, под оккупацию т.н. «демократического либерализма» и изнасилованная «первертами-извращенцами» (большевиками либо их нынешними «наследниками»). Наша Византия – Индоевропейская, хранящая «… неизменный традиционный принцип: признание того, что в наших индоевропейских корнях кроется таинство, позволяющее вернуть Мiру его сакральный характер, путём соединения Материи и Духа, вновь ставших священными, через Мiровую Душу, которая манифестируется в расовых ценностях. Понять это – значит спасти самих себя и дать более достойное будущее индоевропейским народам» (Эдоардо Лонго).

История каждой Империи – это история Большого Города и кочевых орд. » Read more

В Україні, що розташована в центрі Європи, на могутньому фундаменті живих і вмерлих культур трьох тисячоліть зустрілися і застигли у неповторній єдності духовні хвилі європейського Заходу і великого Сходу.

І в цьому є глибинний, долевказуючий сенс, бо досвід розвитку людства наводить на думку, що цивілізації, замкнені в собі, відчуджені від сусідів географічними, релігійними чи духовними перешкодами, приречені на застій та деградаці.. Культурні прориви в будущину відбуваються там, де різні культури і типи мислення, на яких вони базуються, входять у безпосередній синтез, створюють сплав нової цивілізації. Як приклад можна навести історичний шлях арабо-кастильської Іспанії, середньовічної України або новітньої європеїзованої Японії. Процеси ці стихійні і некеровані; органічна пластика духовної взаємодії непомітна для сучасника – спостерігача, а наслідки – хоча не завжди передбачувані – все одно спрямовані на добро та прогрес мудрим плином історії. Історії, яка знає й приклади волюнтаристського впливу. Коли соціальні алхіміки – експерементатори спробували створити небачену псевдоінтернаціональну культуру, вивести її планово, як виводять нову породу свиней, у ретортах цього експерименту з’явилися цілі покоління люмпенів – маргіналів, без роду, без нації, споживачів поп-культури дешевого кічу.

І тоді, коли здавалося вже, що мутаціям бездуховності нема альтернативи, політичний поштовх перебудови поклав початок зворотному процесові. Базуючись на вищих цінностях людини, цей процес зупинив деградацію. Тільки тепер відходять у минуле регламентовані взаємини національних культур. Знову на перехрестях їх духовних впливів розпочинається робота – непомітна й повільна, але внаслідок її виникає плодючий шар справжнього духовного синтезу. » Read more

Міфологізація притаманна й сучасному “демо-ліберальному” суспільству ринкової економіки– міфом стає образ “золотого віку добробуту, вічної молодості та еротизму” (гламур), який ним, начебто, вже реалізований. Пропагується “масовий гедонізм” (уявлення про те, що тільки у стані радості, вдоволення, добробуту, естетизму (насолоди красою) людина тільки і є сама собою). Начебто в теперішню епоху “злиття виробництва та насолоди” (за Г. Маркузе) знімаються всі перешкоди для принципу задоволення та припиняється пригнічення “тваринних потягів людей”, індивідові й надалі байдуже, що на “вищому рівні” цивілізації він перебуває в стані “відчудження від своєї буттєвої сутності”. Демо-лібералізм породжує “нового люмпена”, який орієнтується тільки на споживання і який не знає вищих вимірів буття, який немає жодних обов’язків перед історією та культурою.

Міф демо-лібералізму закликає примиритися з реальністю, зображаючи можливість “Великого Виходу” з існуючого стану речей у багаточисельних серіалах типу “Район Мелроуз” або “Під сонцем Сен-Тропе”. » Read more

Писанка називається так тому, що вона роз-писана “письмом” – різними особливими кольорами та знаками, орнаментами та символами, що приховують у собі щось чудодійне, містичне. Вчені давно вже міркують над цим феноменом і вияснили, що слово “писати” прадавнє, означає  не лише “наносити якісь знаки на предмет”, а у глибинній своїй суті – “означувати ту сутність предмета, яку неможливо виявити лише через зовнішнє його сприйняття”. У слові “писати” той же корінь, що у слові “пістрявий”, котре мало значення “червоний”, “кривавий” [1]. Як відомо, у стародавніх мовах, у тому числі й мові Біблії,  слово “кров” (нефеш) означає ще й життя, душу (Левіт 17:14). Отже, наші предки, наносячи на куряче яйце певні червоні, а щонайперше це були кров’яні, смуги чи знаки, тим самим позначали його як предмет, що хоч і здається ззовні холодним і мертвим, та, навіть, схожим на камінь, але містить у собі таємницю життя, ту головну безсмертну субстанцію, ту божественну іскру, яку ми іменуємо душею. » Read more

Основним поняттям націології француза Гюстава Ле Бона (Лебона) є “ДУХ РАСИ”, “ДУХ НАРОДУ” та “ІНСТИНКТ НАТОВПУ”. На відміну від етнопсихологів націопсихологи типу Ле Бона розглядають особистість  не як індивідуалізоване вираження культури, а як пасивну частину натовпу, котри, у свою чергу, є носієм “духу раси”. Останній реалізується в інстинктивній, безсвідомій поведінці натовпу, а людина “найбільш за все керується у житті двома категоріями уявлень: уявленнями вродженими… або такими, що виникли  під впливом почуттів, та уявленнями  набутими чи розумовими” (Г. Ле Бон). Перші уявлення – це спадок раси, що сприймається та застосовується безсвідомо, інші не мають важливого значення у поведінці людини та стають дієвими тільки після того, як переходять через ряд поколінь у сферу безсвідомого. З того, що різні народи, а також і класи мають кожен свій “дух”, то представники різних етнічних та соціальних спільнот неоднаково розуміють одні і ті ж речі з причини різної спадковості та, отже, як стверджує Ле Бон, взагалі неспосібні зрозуміти один одного. » Read more

Активізація явищ тероризму  у світовому масштабі на початку ХХІ ст. спонукає до осмислення його  сутнісних основ, а не лише  віднесення його  до проявів “варварських” (язичницьких) пережитків (рудиментів) у сучасній цивілізації. Тероризм слід відносити до одного з тих “знакових явищ”, що  пророкують глобальне “повернення варвара (язичника)”, неодмінне, на думку деяких дослідників, у мультикультурну та поліцентриську  постіндустріальну епоху.

Спостерігаючи за фактом вживання терміну “язичництво” (синонім – “варварство”), російський психолог Г. Ільїн прийшов до висновку, що у соціальній історії він виконує роль “цапа – відбувальника” за падіння моралі та варваризацію культури. Наприклад, у Росії знатні бояри називали “язичниками” дворян часів Петра І, стовбові дворяни – купецтво та промисловців, останні – нігілістів – різночинців, партноменклатура – енкаведистів, елітаристи – егалітаристів, містики – раціоналістів, екологи – технократів і навпаки [1] . Також “язичництвом” (“паганізмом”) визначається прогресивний розрив з будь-якими прийнятними у цивілізації правилами, критеріями, принципами та цінностями, а також потяг до експериментування та творення нових дискурсів та цінностей. Саме так усвідомлюють себе постмодерністи, які поривають з раціоцентричним дискурсом Модерну. Уперше про це проголосив Ж.-Ф. Ліотар у своїх  “Лекціях про паганізм” (напис. в 1977 р., опубл. В 1989 р. ) [2]. В умовах, коли здається справджуються пророкування про “зіткнення цивілізацій”, поняття “варвари” використовується стосовно об’єктів антитерористичних акцій, що їх проводять країни Північно-Атлантичного Альянсу — представники, в основному, цивілізації Окциденту.

Отже, термін “язичництво” (“варварство”) виникає на переломі епох, за прискорення історичного розвитку, зі зміною культурних парадигм. » Read more

Диалог об тайне образа Фай Родис в романе Ивана Ефремова “Час Быка”

Алексей Ильинов:

По сути, Фай Родис – Раджа-Йог, чьи сверхчеловеческие способности особенно развиты. Ноосфера для неё – это гармоничная среда обитания. Но только и сверхспособности Раджа-Йога могут однажды “дать сбой” в инфернальном мире, где страдание, горе и всеохватная ненависть чувствуются особенно остро, ощущаются буквально всеми фибрами неспокойной души. Если кто помнит финал “Часа Быка”, то там Фай Родис приносит себя в жертву ради того, чтобы человечество планеты Торманс – Ян-Ях сумело вырваться из плена Инферно. И, вроде бы, она могла бы запросто “разметать врагов”, но, тем не менее, гибнет. Почему? Одна из причин, как объясняет Ефремов, это то, что её “богочеловеческая сущность” испытала на себе все муки рода человеческого. » Read more

Сонячна онтофанічна сакральність як базова духовна цінність українського народу

Не слід дивуватися прийняттю “на ура!” “начебто-гуцульських” “Диких танців” Руслани Лижичко, закріплене її перемогою на Євробаченні 2004 року, а також впевнене крокування мелодекламаційних проектів Валерія Меладзе “ВІА Гра”, Марійки Бурмаки та “Вєрки Сердючки”. Вони виконують в українському суспільстві не соціальну функцію “попси”, а саме шаманства, явища духовного, хоча й дещо єретичного, є одкровенням сонячної онтофанічної (2) сакральності у нашому профанічному, десакралізованому світі, в епоху “рожевого голокосту” душі та випаровування тонкого досвіду глибинного сприйняття світу. » Read more

Примордиальная этнология – одно из научных направлений в этнологии, рассматривающее этнос как изначальное (примордиальное) и неизменное объединение людей с определенными(субстратными) признаками (крови, расы, ландшафта, языка) .

Примордиализм утверждает, что прототипы наций и национализм существовали всегда как данность с самого начала человеческой истории. Сторонники этого направления также считают, что людям, принадлежащим к одной этнической общности, изначально и навсегда присущ некий набор культурных свойств, обусловливающих их поведение. В рамках этой теории национальная самоидентификация приобретает характер естественного закона природы. » Read more

А. Камю в своей Нобелевской лекции упоминает притчу: после того, как Лу Андреас-Саломе отказалась выйти замуж за Ф. Ницше, он окунулся в полное одиночество, угнетенный и одновременно воодушевленный перспективой своей великой работы, которую ему предстояло тепер выполнить без кай-либо помощи, он ночами скитался в горах, окружавших Генуэзский залив и, разжигая гигантские костры из листьев и веток, смотрел, как их пожираетогонь [Камю А. Художник и его время // Камю А. Бунтующий человек: Философия. Политика. Искусство / Пер. с фр. Общ.ред., сост. и предисл. А.М. Руткевича. – М.: Политиздат, 1990. – С.376], «… тот первичный огонь, который побеждает все конечное и обыденное в человеческом Я» [Хамитов Н. Философия человека: Поиск пределов. Пределы мужского и женского: Введение в метаантропологию. – К.: Наук.думка, 1997. – С.57]. » Read more