Автор: Олег Гуцуляк

Украинцы на протяжении двух веков – были лишены государственности, и само существование нации было под сомнением. Тем более злободневен для Украины: 1) поиск сопричастности — по закону и по духу — Традиции, непрерывно длящейся сквозь тысячелетия; и решающе важно — 2) обретение доказательств прямого и равного родства украинской Державы с христианской цивилизацией, с Европой.

Самый ясный, осязаемый символ родовой сопричастности Истории и кровного родства – это символы монархического устройства: Корона и Династия.

И по многим другим параметрам монархическая власть на Украине представляется нам наилучшей.

Свидетельством тому служат политические события последнего десятилетия. Очевидно, что современные украинцы слишком свободолюбивы, и потому не смогут снова отдаться единопартийной или единоличной власти политического диктатора. И при этом слишком нуждаются в покое и упорядоченности бытия – почему и не удовлетворяются суетной и зыбкой парламентской республикой. » Read more

В ответ на всякие поползновения всевозможных «евразийских византистов-малероидов» с их идеей «евразийского Третьего Рима» (что за странная судьба: всегда быть на третьих ролях – Третий Интернационал, Третий Рим!) мы, как истинные наследники великих королевств Европы и Азии и конфедераты Римской Империи,
– провозглашаем:

*ВОССОЗДАНИЕ КОНФЕДЕРАЦИИ ОБЕИХ СТОРОН ВИЗАНТИЙСКОГО МЕРИДИАНА*

Но мы ратуем не за Евразийскую Византию, коей была Москва, попавшая, в конце концов, под оккупацию т.н. «демократического либерализма» и изнасилованная «первертами-извращенцами» (большевиками либо их нынешними «наследниками»). Наша Византия – Индоевропейская, хранящая «… неизменный традиционный принцип: признание того, что в наших индоевропейских корнях кроется таинство, позволяющее вернуть Мiру его сакральный характер, путём соединения Материи и Духа, вновь ставших священными, через Мiровую Душу, которая манифестируется в расовых ценностях. Понять это – значит спасти самих себя и дать более достойное будущее индоевропейским народам» (Эдоардо Лонго).

История каждой Империи – это история Большого Города и кочевых орд. » Read more

В традиции Европы генерал-капитан является аналогом командующего округом. В колониальной Испанской империи существовали именно генерал-капитанства, например в составe вице-королевства Перу входило генерал-капитанство Новая Гранада, также генерал-капитанствами были Чили, Куба, Филиппины, Пуэрто-Рико, Гватемала, Санто-Доминго.

В декабре 1593 г. Римский папа Климент VIII направил в ряд государств Восточной Европы с особой миссией хорватского священника Александра Комуловича. Перед ним была поставлена задача посетить Трансильванию, Молдову, Валахию, Речь Посполитую и Московское царство в целях привлечения их к Антитурецкой Лиге, которую намеривался Ватикан создать под эгидой Габсбургской империи.

Особые сложности Комуловичу предстояло преодолеть на территории Речи Посполитой, правительство которой категорически выступало против войны с Турцией. Поэтому папский эмиссар должен был встретиться в тайне от правительственных чиновников с представителями украинского казачества, хрошо известного в Европе своей антитурецкой и антитатарской активностью. » Read more

Ф. Ніцше шукав елементи того, що допомагало б подолати те внутрішнє страждання, котре відчував від спілкування зі світом. Філософ занурився у дух грецького мистецтва, і йому здавалося, що греки повною мірою відчували всю трагічність буття. Людині потрібно, вважав Ніцше, прагнути вгору, у світ, який може підняти її над стражданням буття. На думку філософа, людина у повноті свого існування повинна знайти або породити із себе щось, що вивищує її над реальним існуванням (екзистенцією). Людині суджено стати надлюдиною.

Ніцше здавалося неможливим, щоб людське життя саме себе вичерпувало. Тоді у нього виник здогад, що те життя, яке людина проживає, не єдине. Вона повинна повертатися. Так народилося усвідомлення недостатності одного земного життя. Він проголосив теорію “вічного повернення”. Для Ніцше ідея Вічного Повернення означувала на той момент, скорше за все, повторення кожного життєвого явища, кожної події: » Read more

В Україні, що розташована в центрі Європи, на могутньому фундаменті живих і вмерлих культур трьох тисячоліть зустрілися і застигли у неповторній єдності духовні хвилі європейського Заходу і великого Сходу.

І в цьому є глибинний, долевказуючий сенс, бо досвід розвитку людства наводить на думку, що цивілізації, замкнені в собі, відчуджені від сусідів географічними, релігійними чи духовними перешкодами, приречені на застій та деградаці.. Культурні прориви в будущину відбуваються там, де різні культури і типи мислення, на яких вони базуються, входять у безпосередній синтез, створюють сплав нової цивілізації. Як приклад можна навести історичний шлях арабо-кастильської Іспанії, середньовічної України або новітньої європеїзованої Японії. Процеси ці стихійні і некеровані; органічна пластика духовної взаємодії непомітна для сучасника – спостерігача, а наслідки – хоча не завжди передбачувані – все одно спрямовані на добро та прогрес мудрим плином історії. Історії, яка знає й приклади волюнтаристського впливу. Коли соціальні алхіміки – експерементатори спробували створити небачену псевдоінтернаціональну культуру, вивести її планово, як виводять нову породу свиней, у ретортах цього експерименту з’явилися цілі покоління люмпенів – маргіналів, без роду, без нації, споживачів поп-культури дешевого кічу.

І тоді, коли здавалося вже, що мутаціям бездуховності нема альтернативи, політичний поштовх перебудови поклав початок зворотному процесові. Базуючись на вищих цінностях людини, цей процес зупинив деградацію. Тільки тепер відходять у минуле регламентовані взаємини національних культур. Знову на перехрестях їх духовних впливів розпочинається робота – непомітна й повільна, але внаслідок її виникає плодючий шар справжнього духовного синтезу. » Read more

Книжный церковнославянский язык обладал удивительным свойством: всё, сказанное на этом языке, казалось русским аборигенам необыкновенно торжественным и вызывало глубочайшее уважение. Возможно, это следует считать предрассудком, недоразумением, ошибкой, но это было так. И по сей день – так же. По непонятной причине любому русскому человеку кажется, что старославянское слово «злато» звучит торжественнее исконно русского слово «золото». И так во всём. Ведь это был национальный и исторический выбор русского народа. Такое встречается и в других языках.

Например, «…английский язык облечен также и в Богослужебную форму, относящуюся по времени своего совершенствования к эпохе гения словесности Шекспира, т.е. к рубежу XVI и XVII веков. Это вовсе не тот грубый, пошлый, вульгарный глобальный английский современных сделок международного бизнеса. Напротив, это — самая возвышенная и изысканная форма английской речи, форма, в которой Триединый Бог, Пресвятая Богородица и святые могут достойно быть воспеты и прославлены в странах, где английский язык многим знаком» » Read more

Косовская битва 1389 г. действительно имела место, однако, она была также в значительной степени мифологизирована сербами, а относящиеся к ней факты сильно искажены. Так, в Косовской битве кроме сербов принимала участие целая коалиция балканских народов: албанцы, болгары, валахи, греки, а также почти десять тысяч хорватов.

Албанцы не только выставили в Косовской битве наибольшее количество воинов, но именно они сражались в самых первых рядах и на самых опасных участках. Битва была проиграна только потому, что Лазар Бранкович, зять князя Лазара Хребляновича, переметнулся на сторону турок вместе со своими воинами в самый разгар битвы.

А вот тщательный анализ героических сербских песен, посвященных Косовской битве, показал, что главный герой этой битвы, имя которого у сербов не сохранилось, был настоящим албанцем. » Read more

По существу, выборы-2010 г. в Украине чётко подтвердили утверждение украинского писателя Павла Загребельного, что У краина является “цивилизационным суб-континентом” (по аналогии с Индостаном), где практически сложилось две нации (“этнократоны”). И размежевание между ними происходит по древней границе Киевской Руси – границе лесостепи и степи, старой, материнской (Запад и Север), и новой, колонистской (Юг и Юго-Восток), областью. В Украине существует две нации – украЙИнцы (самоопределение – “свидоми”, “щыри”) и укрАинцы (самоопределение – “новоросы”, “малоросы”).

Для обеих их “национальная религия” воплощена в языке (соответственно – украинском и русском) . Содействуют этому также ” места исторической славы” (Lieux de memoire), которые сакрализируются, превращаются в “теменосы“, где человек “входит в ландшафт как субъект”. » Read more

Утрата матриархата была катастрофой для мира Традиции. Почитание высшего начала как женского предполагало изначальную божественность не просто мира как структуры, но и мира как материи, субстанции. Вся реальность осознавалась как ткань метаморфоз, где нет смерти, но есть превращения, динамические траектории изобильной, бьющей через край жизни. Мужчина был окутан в женщину, которая выступала и вне и внутри него, которая служила ему и вдохновляла его, которая была одновременно и его мыслью и его плотью. Златоволосая богиня Неба и Земли,пречистая Фрейя, мать богов и героев, она пропитывала своим присутствием быт и культ, созерцание и действие, искусство и созидание. » Read more

Москва и её «торгово-теремной менталитет» («москальство») трансформировали Россию — вначале неявно, а со времени царствования Александра ІІІ и открыто — из Империи в этнонациократическое государство под лозунгом «обрусения», «России для русских», отнесение прилагательного «русские» только к великоросам и т.д.:

«…Деятельность славянофилов, по существу своему, была революционной, ибо она ниспровергала освященные временем и традициями основы имперской жизни … Она хотела превратить инородцев, иноплеменников из подданых Российского Императора в подданых русского народа. И этим, при внешнем монархизме славянофилов, Реакция в действительности извращала самую идею монархии, а также и идею всероссийской Империи» [Мейер Г. Славянофильство и революция // Посев. — 2005. — №12. — С.12].

Благо, и идеологи находятся: «… для Николая Полевого [Н.П[олевой]. Малороссия; ее обитатели и история // Московский телеграф. — 1830. — №17-18. — С.80, 86, 224-225, 256, – О.Г.] малорусский миф был лишь мифом, вину за создание которого он возглавлял на Карамзина… Полевой…, предлагал признать, что Малороссия никогда не была «древним достоянием» России (опять слова Карамзина): эту страну завоевали — как англичане Шотландию и Ирландию. » Read more

Міфологізація притаманна й сучасному “демо-ліберальному” суспільству ринкової економіки– міфом стає образ “золотого віку добробуту, вічної молодості та еротизму” (гламур), який ним, начебто, вже реалізований. Пропагується “масовий гедонізм” (уявлення про те, що тільки у стані радості, вдоволення, добробуту, естетизму (насолоди красою) людина тільки і є сама собою). Начебто в теперішню епоху “злиття виробництва та насолоди” (за Г. Маркузе) знімаються всі перешкоди для принципу задоволення та припиняється пригнічення “тваринних потягів людей”, індивідові й надалі байдуже, що на “вищому рівні” цивілізації він перебуває в стані “відчудження від своєї буттєвої сутності”. Демо-лібералізм породжує “нового люмпена”, який орієнтується тільки на споживання і який не знає вищих вимірів буття, який немає жодних обов’язків перед історією та культурою.

Міф демо-лібералізму закликає примиритися з реальністю, зображаючи можливість “Великого Виходу” з існуючого стану речей у багаточисельних серіалах типу “Район Мелроуз” або “Під сонцем Сен-Тропе”. » Read more

А. Эткинд считает, что условия для трансформации общества возможны лишь только тогда, когда “элитарный человек” почувствует неутолимую тягу “… ко всему настоящему, подлинному и первоначальному, а также отрицание им собственной культуры как неподлинной и ненастоящей … Есть историческая ирония в том, что романтическое стремление к первичности опыта оборачивается умножением неверных копий, касающихся иных миров или экзотической изнанки собственного мира, которые принимаются за безусловную и единственную подлинность” [Эткинд А. Хлыст (Секты, литература и революция). — М.: НЛО, 1998. — С.166].

Но сейчас «элитарный человек» радикально отличен от старых классических элит. Американский социолог К. Леш в работе с названием «Восстание элит и предательство демократии» как раз и показывает эту разницу. » Read more

Сайт, присвячений козацькому нацiональному руховi Дiнщини та його сучасному провiдниковi Петровi Молодiдову, за походженням зi старовиного запорiзько-черкаського роду, легендарному командировi 96 Дiнського полку. Зараз Петро Молодiдов перебувае у росiйській в’язницi. Дiн, Кубань i Терек будуть свобiдними. За Козачий Присуд! Слава Героям!

http://molodidov-cossacks.com/

До сих пор популярность в среде украинцев поэзии (с выполнением  коммуникационной и эстетической функций, а также притензией на реализацию “триединства свободы” — свободы творчества, свободы личности и свободы народу) означает отсутствие  “религии высшего порядка”, что она лишь её сурогат, или, если хотите, низшая, “матриархальная” форма религии (“поэзия была материнским языком человеческого рода“, — писал Г. Гердер).

Т.е. этнос остался в плену инфантилизма (а попытка И. Драча принять “Закон об украинской поэзии” есть атакой с мотыгой на колонизаторские мортиры)?

Правда, именно поэзия, как указывал Т.С. Элиот, воплощает функцию «нового истолкования уже знакомого опыта», «новым (пере-) прочитыванием» обогащать духовный мир и утончать способность восприятия окружающего » Read more

Наиболее интересную трактовку  происхождения славян высказал покойный российский академик, профессор В.Н. Топоров. Он предложил подразделять балтийские народы (и их языки) не на восточные и западные, как это принято сегодня, а на центральные и периферийные. Ныне существующие литовский, латышский и латгальский языки – типичные примеры центральных (равно как и большинство вымерших балтийских языков). Но были и периферийные этносы со своими наречиями, например, голядь – к западу от нынешней Москвы (а, может быть и к югу – кто-то ведь назвал речку, на которой стоит город Чехов, «Лопасней», т.е. «лисьей»).

Так вот, согласно гипотезе проф. Топорова, на основе каких-то древних периферийных балтийских диалектов и сформировался праславянский язык. » Read more

Писанка називається так тому, що вона роз-писана “письмом” – різними особливими кольорами та знаками, орнаментами та символами, що приховують у собі щось чудодійне, містичне. Вчені давно вже міркують над цим феноменом і вияснили, що слово “писати” прадавнє, означає  не лише “наносити якісь знаки на предмет”, а у глибинній своїй суті – “означувати ту сутність предмета, яку неможливо виявити лише через зовнішнє його сприйняття”. У слові “писати” той же корінь, що у слові “пістрявий”, котре мало значення “червоний”, “кривавий” [1]. Як відомо, у стародавніх мовах, у тому числі й мові Біблії,  слово “кров” (нефеш) означає ще й життя, душу (Левіт 17:14). Отже, наші предки, наносячи на куряче яйце певні червоні, а щонайперше це були кров’яні, смуги чи знаки, тим самим позначали його як предмет, що хоч і здається ззовні холодним і мертвим, та, навіть, схожим на камінь, але містить у собі таємницю життя, ту головну безсмертну субстанцію, ту божественну іскру, яку ми іменуємо душею. » Read more

Основним поняттям націології француза Гюстава Ле Бона (Лебона) є “ДУХ РАСИ”, “ДУХ НАРОДУ” та “ІНСТИНКТ НАТОВПУ”. На відміну від етнопсихологів націопсихологи типу Ле Бона розглядають особистість  не як індивідуалізоване вираження культури, а як пасивну частину натовпу, котри, у свою чергу, є носієм “духу раси”. Останній реалізується в інстинктивній, безсвідомій поведінці натовпу, а людина “найбільш за все керується у житті двома категоріями уявлень: уявленнями вродженими… або такими, що виникли  під впливом почуттів, та уявленнями  набутими чи розумовими” (Г. Ле Бон). Перші уявлення – це спадок раси, що сприймається та застосовується безсвідомо, інші не мають важливого значення у поведінці людини та стають дієвими тільки після того, як переходять через ряд поколінь у сферу безсвідомого. З того, що різні народи, а також і класи мають кожен свій “дух”, то представники різних етнічних та соціальних спільнот неоднаково розуміють одні і ті ж речі з причини різної спадковості та, отже, як стверджує Ле Бон, взагалі неспосібні зрозуміти один одного. » Read more

Суть нашої проблеми лежить
у питанні формотворчої,
будівничої правлячої касти.
Дмитро ДОНЦОВ

Основним законом демократії вважається рівність можливостей. Люди повинні бути забезпечені суспільством рівними можливостями, щоб виразити свою геніальність або тупість, процвітати або бідувати. Цей закон прагне реалізувати будь-яке суспільство, що претендує на справедливість. Але виконання його є нереальним. Не може бути рівних можливостей для нерівних особистостей: якщо планку ставлять на середню висоту, то для низькорослих це вже неподолана межа, зумовлена природою їхніх геніальних задатків. Програму освіти, як знаємо, завжди розраховують на середніх людей, але вона недоступна для слабких. Якщо суспільство буде розраховувати на слабших, то воно деградує та вимре. Такі закони природи та процесуального розвитку. » Read more

У 1768 р. під тиском Прусії та Росії сейм Речі Посполитої прийняв ухвалу про зрівняння у правах з католиками населення православного та протестантського віросповідання.
Це рішення викликало спротив з боку польських фундаменталістів, які зорганізувалися у місті Бар на Поділлі у “конфедеративне рушення” (рокош; такий собі тогочасний “Талібан”) на чолі з Казимиром Пулаським. Конфедерати на Київщині, Поділлі та Волині організували кривавий терор проти православних та їхніх церков та святинь.

Як реакція на таку наругу національних та людських прав сходилися “анти-талібські” сили в урочище Холодний Яр біля Мотронинського монастиря, що на Чигиринщині. Там вони і утворили гайдамацтво – особливу консорцію представників общин, що не бажали підпорядковуватися існуючій родово-феодальній польсько-литовській державі, плекаючи мрію про родово-комітатний лад (укр. “богатирство”, іспан.  begetria) Київської Святої Русі. » Read more