Происхождение.
Название «гуцулы» происходит от осетинского (сарматского) «гыццыл» — «малый, младший», и зафиксировано письменными источниками как “гыццыл чизг/языг” — название части языгов – сарматского племени Прикарпатья и Галиции первых веков н. э., которые остались вместе с готами-грейтунгами (“малыми готами”, по Иордану) и гепидами в Галиции и не приняли участие в походе сармат-алан в Европу.

В VI—VIII вв. языго-готы вошли в раннеславянское государственное образование, известное как “белые хорваты”, но после отхода большинства славян этого союза на юг, на Балканы, языго-готы вошли в симбиоз с соседними пастушескими валашскими племенами, противостоя аварской и венгерской экспансиям.

В Х—XI вв. гуцулы значительно ассимилировали кочевое племя печенегов, которые были изгнаны сюда со Степи половцами (куманами), и центром которых был ныне гуцульский город Печенижин.

В 1919 г. существовала независимая Гуцульская республика. » Read more

Если следовать утверждениям А. Тойнби, у нас господствует ныне ситуация: если украиноязычные граждане бывшего УССР всё же добились независимой от Москвы державы со столицей в Киеве , то теперь проблемма состоит в том, какой “внутренний пролетариат” новой Украины — русскоязычный («укрАинцы») или украиноязычный («украЙИнци») — создатут т.н. “церковь” “религии высшего порядка”.

“Церковь религии высшего порядка”, по А. Тойнби, являет собой аналог “куколки”, из которой предыдущая цивилизация возрождается в последующей. Что-то аналогичное тому, как после сорокалетнего Исхода евреев из Египта (Пасха) и жизни в пустыне Синая евреи получили Закон (Симхат Тора) от консорции “Медный Змей”, победившего консорцию “Золотого Тельца” (по убеждению некоторых ученых, объединявших не иудейские, а именно другие семитические этносы, вышедшие вместе с евреями из Египта).

То есть существует историософская проблема — какая цивилизация “возродится” — “Россия-Тартария” (с её архетипом “Странствующего царства”) или “Украина-Сарматия” (с архетипом “Заветного царства”).

Содействуют этому также “места исторической славы” (Lieux de memoire), которые сакрализируются, превращаются в “теменосы”, где человек “входит в ландшафт как субъект”. » Read more

В статті розглядається наявність в українській ментальності двох аспектів – «буддисько-інтровертного» («аполлонічного») та «лицарсько-екстровертного» («фаустівського»), носіями яких є відповідні локуси – «село» та «місто», «культура» і «цивілізація». Дані аспекти не ворогують між собою (як вважають представники традиційного просвітянсько-заповідального дискурсу), а діалектично  взаємодіють один з одним як принципи «інь-ян» («ха-тха») і власне внаслідок цієї взаємодії етнос розвивається психологічно, будучи спроможним давати відповіді на виклики історії і породжуючи «нову  діалектичну якість» буття. Також розглядається генеза протистояння інтроветного та екстровертного аспектів через призму домінування різних сенсорних типів світосприйняття і показано можливість для українського етносу взяти участь у місії здійснення їх «примирення» шляхом інтимної діалектики цисцендентного (людина) і трансцендентного (буття). » Read more

Вследствии своей инициатической истории Украина приобрела именно статус консорции («нации») со своей “богиней-покровительницей”: Майдан (иранское “круг”) как Новый Акрополь (“полис” — “город”, “держава”, “территория”, “акро” —  не только “верхний”, но и “крайний”), а её богиня — Афина Демократия, то есть “соучастие народа в своей собственной судьбе” (А. Мюллер ван дер Брук) [1], “res publica omnium bonorum” («общее дело всех честных»). » Read more

Сонячна онтофанічна сакральність як базова духовна цінність українського народу

Не слід дивуватися прийняттю “на ура!” “начебто-гуцульських” “Диких танців” Руслани Лижичко, закріплене її перемогою на Євробаченні 2004 року, а також впевнене крокування мелодекламаційних проектів Валерія Меладзе “ВІА Гра”, Марійки Бурмаки та “Вєрки Сердючки”. Вони виконують в українському суспільстві не соціальну функцію “попси”, а саме шаманства, явища духовного, хоча й дещо єретичного, є одкровенням сонячної онтофанічної (2) сакральності у нашому профанічному, десакралізованому світі, в епоху “рожевого голокосту” душі та випаровування тонкого досвіду глибинного сприйняття світу. » Read more

О.Б. Гуцуляк, П.П. Дрогомирецький, Б.П. Томенчук

Королівство священних вершин (Scando-Slavica у Верхньому Подністров’ї)

У  цій статті розглядається етнічний, археологічний та лінгвістичний аспекти  історії Галичини, аналізується міфологічна компонента щодо літописного переказу про Галичину могилу, пропонуються оригінальні та гіпотетичні версії щодо раннього середньовіччя України.

Ключові слова: Галичина, Галичина могила, інтронізація, готи,  кельти, іллірійці,  фракійці, Карпати, кавари, слов’яни, варяги, ономастика.

1.

Невже забув літописець свою обіцянку розповісти про Галичину могилу  (одинокий курган на південному майданчику Крилоського городища в урочищі Качків [*]) та заснування Галича? Чи ми просто не зрозуміли його, а сама відповідь проступає між рядками? » Read more

Україна священних могил і Золоте царство богів та героїв: порівняльно-міфологічний аналіз

1.

В архаїчних цивілізаціях люди уявляли землю у формі кола (orbis terrarum, heimskringla, niwf), а в його центрі вони розташовували себе, свій рід (плем’я), свою територію, країну, огороджену з усіх боків водами, лісами та горами. Коло було символом, ідеограмою самообмеження себе у своїй обмеженості та поодинокості. Воно було світлим і приємним, що протиставлялося чужому та сумнівному оточенню. Етнологія цей феномен визначає як “коло трайбаліста” (від англ. tribe “племя”, “клан”, “компанія”; пор. з церковно-слов. “требище” – “приятельство”). Коло обмежує внутрішній кінечний простір, але коловий рух, який утворює цей простір, потенційно безкінечний. Більш повне втілення ідея кола знаходить у часовому плані (хронотопі) – циклічній концепції часу. Добовий та річний колообіг сонця поєднав циклічність часу з циклічністю простору » Read more

Олег Гуцуляк, Петро Дрогомирецький

До етимологічних інтерпретацій топонімікону Давнього Галича: германський субстрат

Енергетика таїни етимологічної топонімії з однаковою силою, як знаджує  можливістю довести і пояснити загадкову назву досліджуваного об’єкту, так і безжально відштовхує «незговірливістю» відслонити, відкрити і добутися до глибинних джерел їх походження. Ми намагаємося розглянути ряд географічних назв германського, кельтського та іллірійсько-фракійського походження, що є давніми топонімічними субстратами Галичини (див.: [5; 6; 7; 8]). В даній статті піддаються дослідженню дискусійні моменти етимологізації топонімічних реліктів (германський субстрат), пропонуються і обґрунтовуються версії їх інтерпретації на історико-лінгвістичному тлі.

» Read more

Вважається, що основною ознакою нації є її  ментальність (сукупність настанов та нахилів діяти, мислити та сприймати певним чином; своєрідна соціокультурна програма, що напівусвідомлена, а тому значною мірою є автентичною поведінкою індивідів, груп, етносів). Для  української ментальності  характерне, на думку Дм. Чижевського, «… «крейсування»  між   різними   берегами   духу» [26, с.104], між окцидентальним ordo  (порядок життя і думки) та орієнтальним «орда» (сваволя життя і думки).

Але якщо апологет російської ментальності П. Чаадаєв проголошує : “… ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу, і у нас  нема   традицій   ні   того,  ні   другого (підкреслення наше, – О.Г.) (Цит. за: [32, с.69]),  то значна частина українських дослідників, починаючи з О. Кульчицького, стверджує, що в України є традиції “і того, і другого”, тобто вона така собі “північна Атропатена” – носій принципу терпимості, духовної широти. » Read more

В представлении индо-европейских народов культурное пространство человека со всех сторон мыслилось окруженным чужим, неорганизованным (т.е. хаотическим) миром, который постоянно стремился поглотить культурный мир. Поэтому человек постоянно находился в борьбе за поддержание порядка в своем мире и, следовательно, за охрану границы между двумя мирами: “… Архаический индоевропейский ритуальный правитель выступал в роли вождя, отделявшего организованный космос от предшествующего творению хаоса. Эта идея регулярного повторения акта творения пронизывала главные ритуалы годового цикла, в которых правитель играл главную роль» » Read more

Общеизвестно, что во многих обрядах посвящения в мистериальную тайну акт включения неофита в «братство/союз/клан» состоит в испитии освященной воды [Геннеп А. ван. Обряды перехода. Систематическое изучение обрядов. — М., 1999. — С.92]. Это символизирует смену коннотатов практики [Иваненко А. Ислам в 21 веке: угроза иле перспектива // ИА «Росбалт». — 2005. — 4 июн.] — им избирается «Другой» («свой бог») и, таким образом, вполне возможно превратить в мишень общество (рекетировать его, умыкать девушек у водоёмов, даже устраивать настоящую охоту на «непосвященных»-илотов и пр.).

Не удивительно отсюда стремление «теллурических Империй» (от Чингизхана до Жириновского) к «последнему морю», пределу окультуренного мира, где ждет неприменно награда — «царевна у моря». » Read more

IN ATTESA DEL MAHDI EURASIATICO:
INTERVISTA A OLEG GUTSULYAK (Daniele Scalea)

Русская версия интервью – http://primordial.org.ua/archives/123

Об’єктивні можливості переходу армії та міліції на бік трудової нації, росту у ній національно-патріотичних настроїв та тенденцій полягає, з  одного боку, у співпадінні соціальних інтересів військовослужбовців та свідомої частини офіцерства та генералітету    з інтересами суспільного класу “зацікавлених у виробництві” трудящих (визначення Дмитра Корчинського), тобто “бегетріїв”, а з другого – в протилежності їх інтересів інтересам олігархо-корумпованої верхівки. В багатьох націоналістичних державах спостережено, що значну роль відіграє спільність інтересів військових та нації у боротьбі за визволення від іноземного гніту, за національне відродження та соціальний прогрес. » Read more

К. Ясперс запропонував концепцію «вісьового часу», К. Хаусхофер – «вісьового простору». А. Дугін використав розcудок (Verstand) для їх поєднання в уявленні (Vorstellungen) про «Абсолютну Вітчизну». Але в дійсності слід виходити з разуму (Vernunft), і тоді відкриється, що континуум реальності – це відносність буття, роздвоєного на суб’ект та об’єкт,і тому слід шукати «момент» буття, з’єднуючий їх навпрямки (coincidentia oppositorum)  без опосередкування пізнанням.

1.

Владний істеблішмент («Система») в сучасній кризово-перехідній ситуації України намагається знайти офірного «цапа-відбувайла» у самій політичній системі (формі). Дехто знаходить інших «хлопчиків для биття» – москалів, євреїв, масонів, МВФ, Сороса, нашу власну ментальність, геополітичне розташування («ні вашим, ні нашим») тощо. Нас намагаються розрадити концепцією типу Зб. Бжезінського, де Україні відводиться не остання роль в колективній безпеці Європи та навіть Євразії [1].

Також Генеральний секретар НАТО лорд Дж. Робертсон сказав, перебуваючи у Києві, що територія та «вирішальна роль» роблять Україну ключовою для гарантування тривалої стабільності у Європі» [2].

Без сумніву, такий тренд є вигідним для таласократичної Великої Британії, яку представляє вищезгаданий лорд, бо Велика Британська імперія після другої світової війни змінила форму імперської морської влади (таласократії) венеціанської фінансово-мондіалістської олігархії і надала їй вигляду англо-американської «нової Римської імперії» під формальним керівництвом маріонеткового «німого велетня» Сполучених Штатів, » Read more

Бачимо показний жах на обличчях наших націонал-патріотів, коли вони чують слова “міф”, “містерія”, “імперія”…

Так, ми пропонуємо міф. Створивши малоросам міф – “розраду” про Україну, Тарас Шевченко визволив їх від пресингу російської імперії, від стану “рабів отих німих”. Цей міф-заповіт (на краю могили!), як говорив Дмитро Донцов, дав силу мільйонам українців “за правду стать” протягом усього ХХ століття. Українська дослідниця Г. Чумаченко констатує : “… Створюючи свої культурні міфи, суспільство інстинктивно використовує архитипові моделі зцілення. Причому алгоритми зцілення будуються за національно-історичними рецептами та “апробовуються” в індивідуальній творчості, стаючи надбанням культури вцілому…Згадаймо, яку ритуалізовану функцію відігравали в українському селянському середовищі сліпі бандуристи та кобзарі… Шевченко, зрозумівши це, поєднав образ поета-пророка та кобзаря, індивідуально-творчу та колективно-фольклорну стихії”[1]. Шевченко по суті реанімував міфологему “плебейського варіанту рицарського ордену”[2]. Тобто аналог іудейського саббатіанства (“нації в народі”) замість того, щоб реанімувати український аналог іудейського хасидизму (“нації в нації”), яким є “сковородиніанство”. » Read more

Йдучи за історіософом А.Дж. Тойнбі, постає наступна ситуація: якщо україномовні громадяни колишньої УРСР таки  домоглися незалежної від Москви держави зі столицею в Києві, то тепер проблема полягає у тому, який “внутрішній пролетаріат” нової України – російськомовний “Киевского круга” та іже з ним Русское Движение Украины (РДУ), а чи україномовний (що аж ніяк не є у своїй загальності “квадратним”, прямокутно-ординарним) – створить т.з. “церкву” “релігії вищого порядку”. Ця  “церква”, за А. Дж. Тойнбі, являє собою щось ніби лялечку, через яку попередня цивілізація відроджується у наступній. Щось схоже на те, як після сорокарічного Виходу євреїв з Єгипту (Пасха) та життя у пустелі Синаю євреї отримали Закон (Сімхат Тора) від консорції “Мідний Змій”, що переміг у боротьбі з консорцією “Золотого Тільця”.

Отже, яка цивілізація “відродиться” – “Російська імперія” чи “Україна-Русь” – залежить від того, чи спроможемося ми чи ні адекватно відповісти на “виклик “ історії. » Read more

К. Ясперс запропонував концепцію “вісьового часу”, К. Хаусхофер – “вісьового простору”. А. Дугін використав розудок (Verstand) для їх поєднання в уявленні (Vorstellungen) про “Абсолютну Родіну”. Але в дійсності слід виходити з разуму (Vernunft), і тоді відкриється, що континуум реальності – це відносність буття, роздвоєного на суб’ект та об’єкт,і тому слід шукати “момент” буття, з’єднуючий їх навпрямки (coincidentia oppositorum) без опосередкування пізнанням.

Владний істеблішмент (“Система”) намагається знайти офірного “цапа-відбувальника” у самій політичній системі (формі). Дехто знаходить інших “хлопчиків для биття”: москалів, євреїв, масонів, МВФ, Сороса, нашу власну ментальність, геополітичне розташування (“ні вашим, ні нашим”) тощо. Нас намагаються втішити концепцією типу Зб. Бжезінського, де Україні відводиться не остання роль в колективній безпеці Європи і навіть Євразії (1).

Також Генеральний секретар НАТО лорд Дж. Робертсон сказав, перебуваючи у Києві, що територія та “вирішальна роль” роблять Україну ключовою для гарантування тривалої стабільності у Європі” (2).

Без сумніву, такий тренд є вигідним для таласократичної Великої Британії, яку представляє вищезгаданий лорд, бо Велика Британська імперія після другої світової війни змінила форму імперської морської влади (таласократії) венеціанської фінансово-мондіалістської олігархії і надала їй вигляду англо-американської “нової Римської імперії” під формальним керівництвом маріонеткового “німого велетня” Сполучених Штатів, котрий у часи обох Бушів виступає в ролі впертого, тупого лакея Британської імперії, реформованої сіоністом лордом Дізраелі (3). Слід також мати на увазі, що сучасний іслам – це ударний загін англо-американського імперіалізму від Косово до Мінданао. На це парадоксальне зауваження нам запропонують згадати 11 вересня. Так, атака ісламу на США відбулася. Але яка атака! Щоб розбудити сплячого та лінькуватого, самозакоханого велетня.  » Read more

После “помаранчевой революции” украинская макрогруппа приобрела легетимный статус консорции, прошла, наконец то, ИНИЦИАЦИЮ, проявив все три основные качества иницианта — хитрость, отвагу и выдержку (по мнению В. Ешкилева, на момент провозглашения независимости в 1991 г. украинская нация оказалась в ситуации этакого монаха, который так и не добыл посвящения, а потому не мог понять, за что ж его так здорово и больно били этакие “подпольные буддисты” типа Иосифа Виссарионовича с ГУЛАГом — аналогом бамбуковой палочки настоятеля Шаолинского монастыря Фаня, которой он приводил к “сатори” непослушных монахов [Єшкілєв В. Топос Поразки // Ї. — Львів, 2002. — №26. — С.2-3; www.ji-magazine.lviv.ua]; “Революция без инициации — барахло”, — помахивает перстом А. Дугин), именно переход от “полновесного женского начала” к “… активизации мужского начала, обретение субъективности — политической, онтологической и психологической” (А. Окара, “Безхребетная Украина”), к чему, не видя пути к реализации, лишь декларативно призывают авторы изданий, аналогичных “ариософскому” “Переходу-IV” (русские же просто инкорпорировали в своё тело “малый народ” — немцев и проч. — как элиту). Иными словами, Украина в конце 2004 г. перестала быть “проблемой” для себя самой, став страной, стоящей перед многими проблемами — обычной государственной практикой в вопросах социального обеспечения, правосудия, экономики, информационно-технологического прогресса, международных отношений.

Следует заметить, что в эзотерических традициях “ворота”, через которые происходит выход из инициастической пещеры “навстречу Солнцу” (как вот “сыновья солнца” Инки из пещеры Пакаритампу или предок франкских королей Меровей из пещеры в стране Хуг; “В палеолите свет озарял людей выходом из пещеры. Так выглядела изначальная благая весть” [Шевченко В.В. Человек Кампанеллы // Человек. — М., 2004. — №5. — С.49]), изображаются “оранжевым кругом”, именуются “втулкой солнца”, » Read more

Думається, що спогад про першожертву-бика зберегли балканські слов’яни у ритульному персонажі “Герман” (Джерман), аналога румунського (фракійсько–ілліро–венетського) Калояна. В українців йому відповідає Коструб, а у росіян – Кострома. У замовляннях розповідається, що він помер від засухи (жертва богові сонця), а обрядово глиняну ляльку Германа з чіткими фалічними атрибутами під час ритуалу жінки ховають на піщаному березі ріки, щоб викликати дощ. Власне індо-європейська назва “бика” (*gou-: слов. *govъ “бик, корова, говядина”, лтськ. guovs “худоба”, вірм. kov “корова”, латин. bos, грец. bovs) є запозиченням зі сх.-пн.-кавказ.: дагест. “гъведе” — “дощ” (~ абхаз.-адиг. bde “вода”, груз. abdera, фріг. bedy).

Власне у цьому субстратному іберо-кавказькому ареалі осідлих аграріїв Циркумпонтійської зони виявляємо аналог теоніму старого верховного бога слов’ян, Сварога : пра-нах.-дагест. *swĭrHo “старий” (у праіндоарійському svarga – це не ім’я божества, а назва неба, можливо первинно – зодіакального кола). » Read more