1.
У знаменитому огузькому епосі ХV ст. “Книга мого діда Коркута” наявна розповідь про одноокого дева (демона) – велетня Тепегьоза (Депегьоза; “Тім’я-Око”), який заганяє героя у своє лігво (печеру) та намагається його з’їсти. Але герой Басат (Бісат) осліпив дева і, накинувши на себе овечу шкуру, вибирається з печери.

Одразу напрошується паралель з розповіддю Гомера в “Одіссеї” про осліплення героєм циклопа Поліфема (“Багато поголосу”) та втечу з його печери за допомогою отари овець. Тому існує гіпотеза про запозичення тюрками цієї оповіді з цієї давньо-грецької поеми.

Так само, начебто, гомерівський переказ потрапив у інші культури, в тому числі й українську: “…мотиви – герой осліплює велетня та втікає від нього, вдягнувшись у овечу шкіру… – зустрічаємо в північній сазі про Егіла та Асмуда, про Грольфра, і зокрема про Ода, оповідання про якого нагадують оповідання літопису про Олега… На Україні збереглася казка про однооку бабу-людожерку, “Лихо-однооке”, якій герой казки вибиває око та від якої втікає, вдягнувшись у вивернути баранячий кожух та змішавшись між баранами. Людожерка кидає вслід йому сокиру” [1].

2.
Той факт, що Одіссей у розмові з Поліфемом називає себе “Ніхто” і внаслідок чого на запитання циклопів Поліфемові “Хто тебе осліпив?” дається відповідь “Ніхто”, дає підставу для паралелі з переказом кавказьких вайнахів (чеченці та інгуші) про демонічного господаря лісу Хунсага. Мисливець повідомляє демонові, що його звуть “Я сам себе”, внаслідок чого, смертельно поранивши Хунсага, уникає загибелі, бо на запитання до володаря лісу від його підданих, хто його поранив, дається відповідь “Я сам себе”.

У інших кавказьких народів є аналогічний образ володаря лісу, якого так само обдурює герой: у абхазців – Абнауз, лакців – Рікірал-Дак, адигів – Мезіль. Але, на відміну від “мотиву втрати ока“, у кавказькій міфології існує “мотив пошкодження сокирою” (пор.: в українській казці Лихо-однооке кидає у героя сокирою, а у давньо-грецькому епосі Поліфем – брилами скелі). Начебто, з грудей кавказького демона виступає лезо сокири (пор. з поширеним світовим епічним мотивом про те, як збройний обладунок зрісся з тілом богатиря). Мисливець, накривши своєю овечою буркою велике поліно, досягає того, що демон, кинувшись на ворога, застрягає у колоді. Тоді герой наносить ворогові смертельний удар.

Отже, у кавказькому колі персонаж, аналогічний тюркському Тепегьозу та грецькому Поліфемові, виступає як володар лісу, який через свою неоковирність (як тілесну, так і розумову) стає жертвою хитрощів героя. » Read more

Фольклор несе у своїй основі ознаки архаїки, субстратності попередніх епох протягом тисячоліть. Тому виникають труднощі щодо вияснення глибинного коріння міфологічної свідомості. Сучасна етнологія базується на подоланні постулатів теорії запозичень та впливів, впроваджуючи принцип іманентного дослідження фольклору.

Фольклор містить у собі, хоча й уривками, деякі відгуки того мовного середовища, в умовах якого формувався зміст “світогляду та світовідчування розради” (міфології). Тут, за висловом відомого етнолога В. Бер – Петрова – Домонтовича, фольклористика і лінгвістика змикаються. За допомогою етимологічного аналізу отримується можливість вияснення генетичного минулого фольклорних явищ.

Спроби етимологізувати назви персонажів гуцульської міфології здійснювалися неодноразово, але переважно аматорськи (С. Пушик, М. Влад, І. Андрусяк, С. Плачинда, Я. Ярош, Л. Кліщ). Також у двотомному виданні “Мифы народов мира” будь-які згадки про східнокарпатські міфологічні персонажі взагалі відсутні.

Нижче наводимо ономастику гуцульських божеств, намагаючись, де можливо, розглянути приховані за нею язичницькі реалії.

ЖЕРТВА. Повірниця Бога, сиділа на високій горі поміж землею та небом, де нічого, крім чорниць (афин), не їла і тому була “чиста”. Використовувалася Богом як вивідниця дій людей і як знаряддя кари вогнем за їхні гріхи в образі гадини з крилами і світлою кометою на хвості. Одначе, наїлася мертвечини, що залишилася після потопу, за що приречена повзати та володіти водами. Щоб отримати воду, люди змушені були приносити в жертву дівчину чи юнака, аж доки один святець не вбив її » Read more

Танець “Аркан” є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперезуватися чересом (широким паском), тобто ставав потенційним опришком . Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець “Аркан” виконали витязі, які зійшли з гір.

Сама назва танцю походить з латині, вірніше з етруського слова, запозиченого у них римлянами: arcanus “прихований, таємний, мовчазний” і походить від індоєвропейського кореня *arta- . Знаний український археолог Ю. Шилов виявив, що саме цей корінь слова наявний у назві держави трипільців-пелазгів Аратта, передання про яку зберегли як іранці, вважаючи Арту ідеальною прабатьківщиною та “найвищим світоглядом“, а загалом – золотим віком людства, так і слов’яни, які називали свою державу Артанія чи Оратанія (центр – місто Оратів на Поділлі) поряд з Куявією (Київщина) та Славією (Переяслав).

Візантійці та араби свідчили, що у таємничій Оратанії слов’яни вбивали чужинців, щоб ті не довідалися про технологію виготовлення особливих магічних “соломонових” мечів. Це ідентично тому, що розповідали античні греки про жорстоких таврів » Read more

Цікавим феноменом є болгаро-грецьке “ходіння босоніж по розпеченому вугіллю” – нестинарство (грец. nestia “вогонь, вогнище”, nesteia “піст”) – вогняні ігрища під флейту і барабан 21 травня в день, коли церква шанує ромейського імператора Констянтина і царицю Єлену (тільки в Странджанському регіоні, на південному сході Фракії; в деяких селищах – на Атанасів день, Ільїн день, на місцеве храмове свято), учасники яких відчувають крайні душевні муки перед тим, як увійти у вогонь, а після ігрищ відчувають надзвичайне полегшення і спокій: “… Проходження через вогонь сприймається ними як оновлення і досягнення більш високого духовного статусу (див. виникаючий в ці моменти дар пророкування; пор. також російських старообрядців – самоспалювачів, котрі сприймають самоспалення не як колективне самовбивство, а як очищення та досягнення безгріховного стану)…” [1], відповідає семантемі вставання, воскресіння (anastasis) [2]. Обряд передається тільки в родинах нестинарів – від батька до сина або дочки. Спосіб розташування гарячого вугілля колом і проведення танцю у вигляді кружляння наводить на здогад, що обряд є пошануванням Сонця. Тримаючи ікону св. Констянтина та Єлени і в трансі кружляющи по розпеченому вугіллю, опівночі дійства найстарший нестинар починає пророкувати про наступний рік як для всієї спільноти, так і для окремих людей.

Схожий обряд влаштовувався римлянами під час святкування Нового року – Palilia (Parilia), що супроводжувалося непристойними веселощами (пор. зі слов. масляницею: [3]), співами , запалюваннями соломи і проганянням через вогонь худоби, приганням через три розташовані у ряд вогнища, здійснюючи цим обряд “люстрації” – очищення (lustratio) » Read more

У германській “Пісні про Аттілу” згадується столиця гуннів Данпарстад (Місто-на-Дніпрі), а біля нього ліс Мірквід (maere – “славний”, kwid – “білий”). У пісні про Хльода та Анганта мовиться, що у володіннях Хейдрика в Гуналанді був знаменитий ліс Мірквід, а біля нього – священні для готів могили та знаменита скеля в Дан(с)парстаді. Ліс ототожнюємо з урочищем Білгород на правому березі річки Ірпінь (сучасне село Білогородка Києво-Святошинського району), де для оборони Києва із заходу було побудовано у 991 р. велике місто Білгород. Син Хейдріка Хльод підступно виманив у спадок священні могили та скелю і внаслідок цього отримав верховний титул правителя Гуналанду.

Саме ім’я Хльод вказує на його носія як на власника священних могил предків: дв.-ісланд. hlid, гот. hlaiv “могила”, латин. clivus, ст.-грец. kleitys, литов. slaitas, дв.-сакс. hleo < індо-європ. * kloiuo “схил”.

Одночасно ім’я Хльод може бути титулом правителя міста, що юридичний свій статус набував внаслідок заволодіння особливими священними місцями біля міста: рос., сербо-хорв. хлуд – “жердина, кийок, коромисло” чеськ. chloud “палка”, польск. chled “палиця, посох”, литов. sklandos “кіл”, uzklanda “засув”, латис. skanda(s) “частокіл” (звідси – Скандинавія , тобто “земля частоколів” – “віків”), дв.-інд. khandas “кусень”. Порівняймо з літописною згадкою про те, що “сидіння на Галичиній могилі” рівнозначне поняттю княжіння в Галичі.

Можливо, тут у київському володарі Хльоді “Киї” слід бачити ведичного героя Сканду, бога війни, який як власне божество був включений у пантеон на межі християнської ери і ім’я його зазнало в Індії народноетимологічного “випрямлення” вже через незрозуміння індусами значення кореня khand-. Він – син Агні і Свахи (або шести дружин мудреців, тобто Плеяд).  Другим ім’ям Сканди є Кумара “Хлопчик“, що ми співставляємо з етнонімом “кіммерійці”, носіями якого був таємничий пра-індоарійський етнос степів України. Вважається, що на сучасній карті України згадки про кіммерійців засвідчені топонімами Жмеринка, Ківерці (Кімерці) та Чемерин. У словниках В. Даля та Б. Грінченка наявне слово “чемер” зі значенням “чуб, вихор, хохол”.

Згідно з ведичними легендами, Сканда-Кумара народився саме для того, щоб перемогти демонічного Тараку. Останній – це нiхто інший, як скіфський родоначальник Таргітай, ототожнений Геродотом із Гераклом, від якого дніпрова Діва-Єхидна народила скіфських царів. В сенсі ідеологічного протистояння індомовних кімерійців та іраномовних скіфів цілком ймовірно відбиття цього факту в міфологічних генеалогічних легендах. Інший ворог Кумари Краунча – це ніхто інший, як слов’янський Горинич. » Read more

Древние славяне избирают в IX-Х в. христианство потому, что в красоте обряда приобретали то, чего не имела до-христианская славяно-германская “метафизика света”, а именно — эстетического плана, то есть представления о свете как о сущности прекрасного (1), хотя и имели иные два плана — онтологический (свет как субстанция всего сущего) и гносеологический (свет как принцип познания) (2). Только в стихии света возможно единение (“срастворение”) трансцендентного и имманентного, в то время как “манихейско-богомильская” подоснова древних славян (по М. Драгоманову) различала оба мира как непримиримые враждебные силы (Белобог – Чернобог). Приход именно светоносного христианства — это была спасительная возможности Руси стать на сторону добра и Света, не предавая дуалистическую веру предков, а только коректируя её. Иными словами, если языческая вера славян базируется на восприятии чувственного как живого, то на новом этапе, христианстве, славянам (и германцам) уже открылась религиозная вера — восприятие сверхчувственного как реального.

Сын Божий как представитель Отца Небесного был понятен древним славянам, у которых место Солнца-Царя (Дажьбога) ночью заменял Месяц-Князь (Ксьонжец), а на земле — князья (ксендзы): » Read more

Великим героем и помощником людей был стрелок Хоу И. Когда десять солнц-воронов взбунтовались против воли родителей – богини солнца Си-хэ и бога востока Ди-цзюня, и устроили бедствия, от которых земля и реки пересохли и даже скалы потрескались, – по просьбе бога востока стрелок И убил девять солнц и спас землю от чудищ. Но когда под похвалы людей герой вернулся на небеса, чтобы доложить об успешном завершении дела, Ди-цзюнь стал его остерегаться: «Не стану отрицать – ты лишь выполнял мое задание, но я не могу больше тебя видеть, ведь ты убил моих сыновей». Он обрек стрелка Хоу И с его женой Чанъэ (Чан Э) покинуть небо и вернуться на землю, которой так хорошо послужили.

Чанъэ злобствовала, что вынуждена страдать из-за мужа и отправила его на гору Куньлунь к владычице запада Сиван Му, чтобы получить от неё элексир бессмертия. Богиня растрогалась из-за рассказа И и подарила ему шкатулку с элексиром для двоих, рассказав о правилах и времени его принятия. Как-то, когда стрелок И был на охоте, Чанъэ решила вернуть себе статус богини. Выпив весь элексир, Чанъэ стала такой легкой, что её сразу же подняло в воздух и унесло на Луну, » Read more

В былине о богатыре Дунае рассказывается о том, что Дунай имеет тайную связь с дочерью некоего короля Настасьей (или Марьей)-поляницей. Он победил её в поединке (вариант: героиня сбрасывает богатыря с лошади и принуждает к браку) . Также она выкупает героя из рук палачей и отпускает домой в Киев.

Когда он второй раз приезжает в её царство и сватает её сестру Апраксу за киевского князя Владимира, оскорбленная его невниманием, переодетая Настасья-поляница преследует героя и вызывает его на поединок во время свадьбы князя в Киеве.

Дунай убивает стрелой соперника. «Вскрыв ей утробу», он узнает, что она беременна сияющим светом младенцем (или даже двумя сыновьями-близнецами). Дунай бросается на своё копье и умирает рядом с Настасьей. Из их крови образовалась великая река Дунай.

Несчастный ребенок становится » Read more

Для боротьби з силами хаосу, з  духом Руїни і нігілізму в Україні зауважується, що національну ідею треба шукати на рівні культури. Вона “розлита” в культурі й становить собою її життєву систему,  що “… має бути повернена вся багатогранна система української культури, тобто правдива віра українського міту” [1, с.77]. Теж саме декларував М. Реріх,  витлумачуючи поняття “культура” на основі санскриту як “культ-ура” – “поклоніння Світлу”. Редактор журналу «ІндоЄвропа» В. Довгич декларує: “… Силу і віру нам може дати принципово інша духовна сутність. То – виплекана Матір’ю на ймення ІндоЄвропа… Пантеїстична. Ця філософія, це космобачення, цей менталітет органічні для нашого ландшафту, для нашого простору… А наш люд обожнював Природу споконвічно. І творив Життя. Оригінальну космогонію. Своєрідний побут. Унікальне мистецтво. Одну з перших цивілізацій на Землі… Історія ІндоЄвропи починається в Україні… Україна починає таки усвідомлювати свою давність. Свою прадавність… Повертатися на круги своя? В такому разі знову доведеться зачіпати релігійні почування християн… А щоб зберегти діалоговий характер спілкування, коли нова національна еліта будує християнську державу, варто прийняти компромісну тезу “Велесової книги”: Бог єдин і множествен. Це дозволить усім залишатися собою. І, перевернувши перевернуту символіку, вживатися. І виживати…” » Read more

Легенда про Біловоддя – міфічне таємне християнське царство – пов’язана з іменем апостола Іоанна, про якого у Європі побутувало передання, що він не помер, але таємно живе десь на землі і повинен дочекатися часу, коли, згідно з його пророцтвом, ненадовго зацарює антихрист – “звір, що виходить із безодні”. Іоанн викриє його і дасть всім віруючим істинне тлумачення своєї книги Об’явлення. Останнє в своїх історичних реаліях (69 р. н.е.) мало за основу надію на визволення від римської окупації шляхом вторгнення в Палестину парфян, в державі яких месопотамські іудеї мали автономні князівства.

Це уявлення про безсмертя Іоанна породжене словами Ісуса Христа стосовно до апостола: “якщо я хочу, щоб він перебув, доки прийду” (Іо. 21:22). Саме прощання Іоанна з сучасниками відмічає таємничу містерію: він лягає живим у могилу, а учні засипають його. Коли християни Ефесу довідалися про це, то негайно розкопали могилу, але виявили її порожньою.

По суті в цьому уявленні про безсмертя Іоанн перейняв естафету від ветхозавітного Мафусаїла, сина Єноха. » Read more

Ты слышишь бой барабанов в темном лесу? Ты видишь разрисованные лица, передвигающиеся по джунглям? Ты слышишь военные выкрики и чувствуешь отравленные стрелы?

Это Пикты (Picts) на марше, они крадутся вдоль гробниц и сторожевых застав цивилизации. Они поклоняются демонам во время ужасных церемоний и их барабаны звучат как гибель для тех несчастных, кто оказался поблизости от их земель.

Один опытный воин, вооруженный мечом, довольно легко справиться с одним или двумя Пиктами. Как правило, они передвигаются вооруженными отрядами. Полчище Пиктов – ужасное зрелище. Сотни и тысячи воинов покрывают землю как саранча, нападающий варварский отряд, ревущий у ворот цивилизации.

«Цивилизация неестественна. Это просто стечение обстоятельств. В конечном счете, варварство должно победить». » Read more

Міфологізація притаманна й сучасному “демо-ліберальному” суспільству ринкової економіки– міфом стає образ “золотого віку добробуту, вічної молодості та еротизму” (гламур), який ним, начебто, вже реалізований. Пропагується “масовий гедонізм” (уявлення про те, що тільки у стані радості, вдоволення, добробуту, естетизму (насолоди красою) людина тільки і є сама собою). Начебто в теперішню епоху “злиття виробництва та насолоди” (за Г. Маркузе) знімаються всі перешкоди для принципу задоволення та припиняється пригнічення “тваринних потягів людей”, індивідові й надалі байдуже, що на “вищому рівні” цивілізації він перебуває в стані “відчудження від своєї буттєвої сутності”. Демо-лібералізм породжує “нового люмпена”, який орієнтується тільки на споживання і який не знає вищих вимірів буття, який немає жодних обов’язків перед історією та культурою.

Міф демо-лібералізму закликає примиритися з реальністю, зображаючи можливість “Великого Виходу” з існуючого стану речей у багаточисельних серіалах типу “Район Мелроуз” або “Під сонцем Сен-Тропе”. » Read more

Писанка називається так тому, що вона роз-писана “письмом” – різними особливими кольорами та знаками, орнаментами та символами, що приховують у собі щось чудодійне, містичне. Вчені давно вже міркують над цим феноменом і вияснили, що слово “писати” прадавнє, означає  не лише “наносити якісь знаки на предмет”, а у глибинній своїй суті – “означувати ту сутність предмета, яку неможливо виявити лише через зовнішнє його сприйняття”. У слові “писати” той же корінь, що у слові “пістрявий”, котре мало значення “червоний”, “кривавий” [1]. Як відомо, у стародавніх мовах, у тому числі й мові Біблії,  слово “кров” (нефеш) означає ще й життя, душу (Левіт 17:14). Отже, наші предки, наносячи на куряче яйце певні червоні, а щонайперше це були кров’яні, смуги чи знаки, тим самим позначали його як предмет, що хоч і здається ззовні холодним і мертвим, та, навіть, схожим на камінь, але містить у собі таємницю життя, ту головну безсмертну субстанцію, ту божественну іскру, яку ми іменуємо душею. » Read more

Осмислюючи духовно-культурну ситуацію межі Х!Х – ХХ ст., Леся Українка писала: “…Ми перебуваємо добу основного обновлення світогляду… Ми входимо з періоду релігійного і вступаємо в період науковий (тобто епоху позитивізму, – О.Г.)… Релігійність “випарувалась” з нашого життя… Ми зрозуміли, що нас оточує жива загадка , а не абстрактне божество індусів чи євреїв, і ми шукаємо відгадки у самому житті, а не в теологічних чи логічних роздумуваннях…  Ми готуємо шлях новій істоті… Ця нова мораль готує грунтовніші зміни, ніж усі найбільш реформаторські релігії “ (1). Тим самим поетеса, “дочка Прометея”, виступила як відвертий апологет неопоганської антираціоналістичної “філософії життя” Фрідріха Ніцше та його концепції “надлюдини”, повстала проти цивілізації “батька” -Прометея. Ця позиція визначається Сергієм Аверінцевим та Піамою Гайденко як “неоязичництво” (2), а Олексієм Лосєвим та Володимиром Єшкілєвим як “модернізм”  » Read more

Ті, хто не заангажований на передновітньому стані (преМодерні), на пошуці «чистого» або «свого» фундаменту, на «поверненні до архаїчності», власне утворюють, за британським творцем «філософії процесу»  Альфредом Н. Уайтхедом, націю.

Нація, за  А.Н. Уайтхедом, отже, є разюче неісторичною, а відзначається умоглядністю, жагою до ризикованих  пригод («авантюр»), прагнень до нового. Націоналістом є той, хто розуміє, що незмінне збереження досконалості неможливе: «…енергія націй спрямовується вперед до нових пригод уяви, випереджаючи фізичні пригоди дослідження. Виникає світ мрії, з тим, щоб у відповідний момент дати поштовх до дії… Перш ніж вирушити в Америку, Колумб розмірковував про далекий Схід, про кулястість землі, про безмежний океан. Пригода рідко досягає задуманої мети. Колумб не доплив до Китаю. Але відкрив Америку… Цивілізація, яка позбавлена пригоди, приходить у повний занепад… Література  минулого також була пригодою. Есхіл, Софокл, Евріпід були сміливими новаторами у світі духу» [1], тими, яких Гай Юлій Цезар, характеризуючи галлів, називав аматорами rerum novarum, «нових речей». » Read more

*         *        *

Туга Тараса Шевченка за “братолюбієм” (“філадельфією”), за “Вашингтоном з новим і праведним законом” аналогічна тому, як руси-християни часів княгині Ольги молили про осяяння світлом Христового вчення всієї Русі, яку благословив сам Апостол Андрій, спорудивши на Київських горах хрест (по-старогрецьки слово “ставрос” означає і “хрест”, і “кий”!). Хіба не знаменно, що Україну (Скіфію – Сарматію) в її етнічних межах, зі сходу на захід, благословив один із майбутніх американських “отців-пілігримів” Джон Сміт (1580 – 1631), який заснував у Новій Англії першу англійську колонію – Віргінію. Загальновідома історія його кохання до дочки вождя індіанців чарівної Покахонтас. В 1602 – 1606 роках він, втікаючи з турецького полону, мандрує через Дон (де є якесь таємниче місто Екополіс), Новгород-Сіверський, Кременець, Дубно, Острог, Заслав, Луцьк, Галич і Коломию до Германштадта (теперішнє румунське Сібіу у Трансильванії). (див.: журн. “Всесвіт”, 1997, ч. 7, с. 178 – 186).

Так, своє прочитання “Філадельфійського проекту” для України пропонує УНА-УНСО: “Відмінність західних країн у тому, що їхні гайдамаки взяли владу. Американського Гонту звали Джордж Вашингтон, а Залізняка – Томас Джефферсон” ( Корчинський Дм. Та його друзі, “Війна в натовпі”, К., 1999, с. 380). Ба, більше того: коли Шевченко писав своїх “Гайдамаків”, на американському континенті, в Аргентині, “міфопоет” Домінго Ф. Сарм’єнто (1845) пише  “Факундо”, епос про “злих гаучо”, які перемогли і взяли владу. Як Шевченко спасіння вбачав у “пришесті” Вашингтона  і Франкліна, так і його аргентинський побратим по перу стверджував, що від “доморощеного варварства” зможе порятувати тільки цивілізація Вашингтона, Франкліна та Вест-Поінта [1].

Як констатував російський поет (ще з “Срібного віку”) Сергій Городецький (див. його книгу “Жизнь неукротима”, М., 1984, с. 230), український геній Шевченка зрів під впливом щонайперше Рилєєва, який, у свою чергу, вчився “безстрашності у побудові драматичного конфлікту” у директора Кадетського корпусу, попечителя Дерптського університету та вихователя російського престолонаслідника Фрідріха М. Клінгера, автора драми “Штюрм унд Дранг” (“Буря і натиск”), німецького варіанту “Ромео та Джульєти”. За іменем цієї п”єси Клінгера постала ціла епоха європейського етосу і пафосу – штюрмерство (Гердер, Гаман, юний Гете, Шіллер), в основі якої – синтез трьох тенденцій: 1) культ особистості,  2) культ почуття і  3) культ природи.

І тільки Тарас Шевченко зміг знову в умовах миколаївської Росії підняти знамено “бурі та натиску”, самим стати його хоругвою (пор.: шиїтський титул “аятолла” означає “хоругва”, “знамення Боже”). Апофеоз – поема “Гайдамаки” як оригінальне продовження “штюрмерства” “Розбійників” Шіллера, що належать до “народницького” (Volkstumliche) його варіанту. Український письменник та культуролог Віктор Бер-Петров-Домонтович називає останній “шевченкінізмом” і відзначає, що у  ньому характерно сполучилися Біблія, фольклор, історизм, революційний пафос та творчі фантасмагорії поета (Петров В., “Естетична доктрина Шевченка”, журн. “Хроніка-2000”, ч. 39-40, с. 89). Як визначає поет Іван Драч, його

… дух не вичах,
цей лютий шал не заника.
Шуга огнем мені в обличчя
З сонетів Кравціва лисичих
І з вовчих строф Маланюка…

Тут вважаємо за доцільне зауважити, що наше визначення Шевченка як “українського штюрмера” є явищем цілісного пізнання сенсу (за Полем Рікером), а не явищем пізнання сенсу знаків, що ними є визначення Шевченка як “пророка” (С. Єфремов), “міфотворця” (Дж. Грабовічь), “відьмака” (Р. Семків), “упиря, заложного мерця” (О. Забужко), “вурдалака” (О. Бузина).

В ситуації сьогоднішнього тотального зубожіння, провінціалізму та кітчу, навмисно культивованого владним істеблішментом, коли не до “злетів духу” в умовах щоденної турботи про виживання, коли – “безперервний депресняк небогорівного Патрокла” (Степан Процюк), слідом за Шевченком

… і голову схопивши в руки,
дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки.

Ним є ніхто інший як сучасник Кобзаря – американський  поет та засновник філософії традиціоналізму Ралф Уолдо Емерсон. Він же залишається актуальним в епоху постмодернізму: “ Щодо мене, – пише Іхаб Хассан, – зараз я більш схильний звернутися у пошуках відповіді до Емерсона,… до Ніцше…, тобто  звернутися скоріше до інтегративної – хоч і діалогічної – здатності, такої як Уява, у якій співіснують злагода і розбрат” (Хассан І., “Культура постмодернізму”, журн. “Вікно в світ”, 1999, ч. 5, с. 110). Постмодернізм відкидає “Модерну” Європу так, як Шевченко відкинув “миколаївсько-академічну” Росію, так, як “Філадельфійський проект” відкинув “стару і виснажену Європу”: “…це неначе племінне вбивство жертовного короля, чи – популярніше – символічна жертва батька, коли плем”я хоче відкупитися від зла через воз”єднання з королем, як доростаюча людина хоче вийти з-під впливів батьків, щоб стати самостійною” (Тарнавський О., “Міф Америки”, журн. “Хроніка-2000”, ч. 39-40, с. 165).

“Постмодерніст”, отже, і Тарас Шевченко. Він шаман (“кобзар”): в архаїчних традиціях розповідається , що під час ініціації герой – “трікстер” довідується про те, що в дійсності ініціюючий його шаман є насправді його вітчимом та вбивцею справжнього батька (який з’являється героєві у видінні в образі істоти, що потім стає тотемом героя). Як наслідок, герой карає негідника та весь його рід, іноді навіть належну до нього свою власну сім’ю – дружину, дітей, матір (т.з. “комплекс Ореста”).

Без сумніву, що цим “ініціюючим шаманом-вітчимом” для Шевченка виступає Росія та її академічна культура. Але тут ідеться не про звичайну “русофобію” (“антирашизм”). Шевченко даний “архетипний комплекс” реалізує у своїй поезії шляхом т.зв. методу “Активної Уяви”: “… це діалог, котрий ви ведете з різними частинами вашого “я”, які живуть у безсвідомому. Певною мірою це схоже на сон (! – О.Г.), а тією лише різницею, що, зазнаючи це відчуття, ви не спите і повністю усвідомлююєте те, що відбувається… Йому здавалося, що він щось вигадує, а насправді він вихлюпував таємний зміст своєї внутрішньої сутності… Всі інтриги, невинні жертви, трагедії та пригоди були мимовільними відображеннями жахливих конфліктів, що здіймали бурі у його душі… Він відчув символи, що піднялися з його безсвідомого. Зрештою, його Активна Уява примусила його поглянути прямо в очі своєму внутрішньому “я”…” (Джонсон Р., “Сновидения и фантазии”, М., К., 1996, с. 167, 187).

Тим самим Шевченко занурив всю націю у стихію Активної Уяви, став її шаманом – “терапевтом” (пор. із практикою іудейських єретиків – “терапевтів” та з настороженістю щодо образу Кобзаря з боку ортодоксальних  ченців Києво-Печерської Лаври, що вони висловили в 1912 році).

Наразі у героя – “шамана” наступна можливість: знайти ув’язнену старим шаманом (у слов’янській традиції – Кощієм чи Змієм Гориничем)  дівчину-красуню (королівну), одружитися з нею та з її допомогою “винести  з потойбіччя” певні культурні набутки. Тобто герой з “трікстера” стає “культуртрегером”, відкриваючи для етносу  можливість “вільного польоту” не в політиці  (як це пропонував стародавній грек  Алківіад, учень Перікла та Сократа), а в єдиному, не знаючому часових та територіальних кордонів “четвертому вимірі культури”.

Реалізатором цієї Шевченкової ідеї стає тип людини, означений нами як “костомарівська людина”. Частину представників цього типу можна сплутати з т.з. “драгоманівською   ( толочкіанською)  людиною”, яка виступає провідником космополітизму, “світового громадянства”, заперечуючи націоналізм, за її переконаннями, ознаку старомодності та відсталості. Так, спалах “малоросійства” в незалежній Україні, на нашу думку, зумовлений тим, що в частині суспільства “застрягає” у безсвідомому оцінка негідності щодо вчинку стосовно  “батька” – СРСР (Росії, єдиної Русі), а звідси постає почуття вини та каяття за здійснений “великий злочин”, надання  ореолу святості (“табу”) усьому радянському (“”общєрусскому”, східнослов’янському, слов’яноарійському), а причетність до російської мови розглядається як виконання “ритуалу вірності” (“некрофільності”) стосовно до “тотема”.

Але згадаймо, бодай, такі імена іншомовних письменників як Саят Нова, Чингіз Айтматов, латиномовні українські та україномовні польські поети, Салман Рушді, Еміліу Чоран, Гійом Аполлінер, Василь Биков, Володимир Набоков… Останній не випадково обрав собі за псевдонім ім’я міфічного співочого птаха Сірина – “Сирійця” (“Птиця глаголемая сиринес человекообразна, суща близ святого рая…”), і символізує “новий спосіб висловлення в культурі”. Цю традицію, як на нас, заклав саме митрополит Іларіон у “Слові про Закон і Благодать” (поч. ХІ ст.), де на зміну “ветхому” приходить “все нове”.

---

(1) До речі, зауваження пана Є. Нахліка щодо  того, що Шевченко обурився, якби його за життя назвали «міфотворцем», бо для його «просвітительсько – романтичної свідомості» (sic!) це рівнозначно найменуванню “брехуном”. Так, у листі до М. Лазаревського від 8 жовтня 1856 р. він писав:  “Може, це і була коли-небудь правда, та тепер така стара стала, що похожа на міфологію, сиріч на брехню”. Вустами  поета міфологія тут себе   “з ввічливості” применшує, здійснює кенозис. Що суто характерно для християнської самосвідомості Шеченка.

В корейской традиции известен Хванин («Царь Небес», Индра буддийского учения – владыка Неба и Земли). Он был внуком Хвангуна, одного из четырёх «Людей Неба». Хванину досталась фамильная ценность, с помощью которой он повелевал огнём и солнцем, а его государство называлось Хвангук (будучи союзом 12-ти меньших государств) и просуществовало три тысячи лет начиная с 7197 года до н. э.  Согласно «Хвандан коги», за 3301 лет в Хвангук сменилось семь императоров. Расположено государство было западнее современной Кореи и имело протяжённость 8 тысяч километров с запада на восток и 20 тысяч километров с севера на юг.

У Хванина был сын божественный сын-герой Хванун, который пожелал жить на земле посреди гор, долин и лесов. Хванин разрешил Хвануну и трём тысячам его последователей спуститься на высочайшую гору Пэктусан на севере Кореи, где Хванун основал город Синси («Божий Град»), » Read more