Згідно з тюркськими легендами, саме  у Київському печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії (“саума’а”; [1]) з однодумцями (“мурідан”) на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам (“мамай”) рахіб Шамс (840 р.) [2], який у 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам.

Походив Шамс з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі.  Через це всіх його нащадків прозивали “сіндійцями”. Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних (“північних”) булгар у Балтаварі (тепер — Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, — муллі Микаїлю  Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є “Легенда про доньку Шана” (“Шанкизи дастани”) » Read more

Мифологическое мышление предков было базировано на идее, что во время происхождения мира смешались антагонистические элементы и что самой главной задачей богов было их раздеделение [Леви-Строс К. Структурная антропология / Пер. с фр. – М.: Наука, 1982. – С.209].
Человеку, соответственно, суждено привыкнуть к этому созданному богами состоянию «разделения», узнать нормы, войти в роль.

Однако желанное человеком соединение, сцепление всего в гармонию осуществимо только в мире богов, существование которых есть гарантом безопасности от ненормированных соединений антагонистических элементов, где за каждый из них «ответственен» определенный бог (дух). Собственно в последнем и состоит сущностная идея политеизма (многобожия).

Поскольку только единство противоположностей рождает красоту, она является только, как замечает Ф. Шеллинг, совершенным взаимопроникновением или воссоединением того или другого, их неразличением, обозначающим «чудо», и которая прочувствывается потребителями искусства как «тихая преданность неизмеримому (Hingabe), успокоение в лоне мира», в поклонении пред божественным. » Read more

В статті розглядається наявність в українській ментальності двох аспектів – «буддисько-інтровертного» («аполлонічного») та «лицарсько-екстровертного» («фаустівського»), носіями яких є відповідні локуси – «село» та «місто», «культура» і «цивілізація». Дані аспекти не ворогують між собою (як вважають представники традиційного просвітянсько-заповідального дискурсу), а діалектично  взаємодіють один з одним як принципи «інь-ян» («ха-тха») і власне внаслідок цієї взаємодії етнос розвивається психологічно, будучи спроможним давати відповіді на виклики історії і породжуючи «нову  діалектичну якість» буття. Також розглядається генеза протистояння інтроветного та екстровертного аспектів через призму домінування різних сенсорних типів світосприйняття і показано можливість для українського етносу взяти участь у місії здійснення їх «примирення» шляхом інтимної діалектики цисцендентного (людина) і трансцендентного (буття). » Read more

Таємниця святого Войцеха  (До проблеми реконструкції генези першопредка-тотема праслов’ян)

У міфогенетичній легенді балтійських пруссів розповідається про двох братів–близнюків — Відевута (Вейдевута) і Брутена. Перший був у балто-пруському культовому центрі Ромове обраний королем (потім він поділив своє королівство між дванадцятьма синами, а нащадок його четвертого сина Недрона — володар Судовії, Самогітії, Литви та інших земель — Гланда Камбіла Дівонович, будучи переможений німецькими мечоносцями, виїхав зі своєю ріднею та підданими під покровительство Олександра Невського та охрещений як Іоанн[1]), а Брутен (Прутено) встановив у 305 р. ідоли двох богів–близнюків Патолса і Потрімпса (Трімпса) та бога грому Перкунаса, і під іменем Кріве–Крівайтіса став першим верховним жерцем. Литовське передання називає Кріве-Крівайтіса батьком Ліздейки, якого підкидають в орлине гніздо, де його знаходить литовський князь Гедемінас. Ліздейкас також приймає ім’я Кріве–Крівайтіс, стає тлумачем снів та родоначальником роду Радзивілів.

Вважається, що мотив “підкидання хлопчика в орлине гніздо” та “дар передбачення” є стійкою ознакою міфів про виховання шаманів[2]. » Read more

Сонячна онтофанічна сакральність як базова духовна цінність українського народу

Не слід дивуватися прийняттю “на ура!” “начебто-гуцульських” “Диких танців” Руслани Лижичко, закріплене її перемогою на Євробаченні 2004 року, а також впевнене крокування мелодекламаційних проектів Валерія Меладзе “ВІА Гра”, Марійки Бурмаки та “Вєрки Сердючки”. Вони виконують в українському суспільстві не соціальну функцію “попси”, а саме шаманства, явища духовного, хоча й дещо єретичного, є одкровенням сонячної онтофанічної (2) сакральності у нашому профанічному, десакралізованому світі, в епоху “рожевого голокосту” душі та випаровування тонкого досвіду глибинного сприйняття світу. » Read more

Олег Гуцуляк. Кельтський слід в історії слов’ян (попередні зауваги)

В цій статті розглядаються етнічний, релігійний, лінгвістичний та археологічний аспекти кельтського субстрату праслов’ян, його домінуючу роль в часі формування слов’янської ідентичності. Аналізується обширний лексичний, топонімічний та міфологічний матеріал, пропонуються оригінальні та гіпотетичні версії щодо ранньої етнічної історії українців.

Ключові слова: кельти, прасловяни, галли, білінгвізм, ономастика, топонімія, Галичина, костобоки, котіни, дуліби, фракійці, віктогали, сігіни, чоловічі союзи, культ карго.

1.

Дослідники нещодавно в повний голос почали говорити про різноетнічні субстратні, адстратні та суперстратні елементи в мові та духовній культурі слов’ян. Значна частина слов’янської лексики добре етимологізується на грунті германських і кельтських мов, в той час як у праслов’янській вона стоїть ізольовано. » Read more

Вважається, що основною ознакою нації є її  ментальність (сукупність настанов та нахилів діяти, мислити та сприймати певним чином; своєрідна соціокультурна програма, що напівусвідомлена, а тому значною мірою є автентичною поведінкою індивідів, груп, етносів). Для  української ментальності  характерне, на думку Дм. Чижевського, «… «крейсування»  між   різними   берегами   духу» [26, с.104], між окцидентальним ordo  (порядок життя і думки) та орієнтальним «орда» (сваволя життя і думки).

Але якщо апологет російської ментальності П. Чаадаєв проголошує : “… ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу, і у нас  нема   традицій   ні   того,  ні   другого (підкреслення наше, – О.Г.) (Цит. за: [32, с.69]),  то значна частина українських дослідників, починаючи з О. Кульчицького, стверджує, що в України є традиції “і того, і другого”, тобто вона така собі “північна Атропатена” – носій принципу терпимості, духовної широти. » Read more

Сарматы от начала появления на европейской арене славились как умелые воины. Овидий, который наблюдал сарматов непосредственно в дельте Дуная, говорил о том, что между ними нет ни одного, кто бы не носил бы лук и синих от змеиного яда стрел [Овидий, V, 7, 12-20]. О “бросающем огромное копье сармате” пишет Валерий Флакк [Флакк, “Аргонавтика”, VI, 162], об их воинственности — Либаний: “народ кровожадный и посвященный Арею, который считает спокойствие за несчастье”. “Сарматы не живут в городах и даже не имеют постоянных мест проживания, они вечно живут лагерем, перевозя свое имущество и богатство туда, куда привлекают их лучшие пастбища или заставляют … враги; племя воинственное, свободное, непокорное и к том у же жестокое и безжалостное, что даже женщины воюют наравне с мужчинами” [Помпоний Мела, III, 33] [см.: Ковалевская В. Б. Кавказ и аланы: Века и народы. — М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит-ры, 1984. — С. 78-79]. Кроме того, как замечает Иордан, у сарматов был обычай носить именно германские имена [“Getica”, 58], а сарматки славились своей воинственностью и ездой верхом рядом с мужчинами » Read more

Якщо кельтський епос, записаний Гальфрідом Монмутським у „Історії бритів”, тільки згадує рутенського короля Холдіна, то видається за можливе пояснити його на основі спорідненої їй північноєвропейській традиції (які між собою перехрещувалися складі варягів був присутній значний як кельтський , так і вепський (угро-фінський) елемент) — давньогерманської (готи–германці свого часу заселяли величезні простори — як Волинь, Поділля та Прикарпаття, так і землі наступних халісіїв–хорезмійців — Північне Приазов’я). По-германськи „гальдр” означає „закляття, замовляння”, і відповідно до фонетичних законів, що діють у межах індо-європейської мовної сім’ї, може розглядатися тотожним слов’янському „галич” (як переосмослення іншомовного слова за аналогією з автентичною ономастичною лексикою, тобто чуже слово сприйнялося патронімним похідним від слов’янського імені Галик „малий Гал(-имир)” ).

А творцем чародійних заклять, володарем магічних письмен–рун був бог Одін, син Бора (епоніма вихідців з балтійського острова Борнхольм бургундів, повіслянська частина яких була слов’янізована і відома у джерелах як „борани”). Він, як свідчить еддична пісня „Промови Високого”, — божественний тлумач – „тул”, він провіщує з „престолу тула”, який називається Глідскьяльв. У назві престолу присутнє германське слово „glid”/ім’я Хльод – „могила” » Read more

Бачимо показний жах на обличчях наших націонал-патріотів, коли вони чують слова “міф”, “містерія”, “імперія”…

Так, ми пропонуємо міф. Створивши малоросам міф – “розраду” про Україну, Тарас Шевченко визволив їх від пресингу російської імперії, від стану “рабів отих німих”. Цей міф-заповіт (на краю могили!), як говорив Дмитро Донцов, дав силу мільйонам українців “за правду стать” протягом усього ХХ століття. Українська дослідниця Г. Чумаченко констатує : “… Створюючи свої культурні міфи, суспільство інстинктивно використовує архитипові моделі зцілення. Причому алгоритми зцілення будуються за національно-історичними рецептами та “апробовуються” в індивідуальній творчості, стаючи надбанням культури вцілому…Згадаймо, яку ритуалізовану функцію відігравали в українському селянському середовищі сліпі бандуристи та кобзарі… Шевченко, зрозумівши це, поєднав образ поета-пророка та кобзаря, індивідуально-творчу та колективно-фольклорну стихії”[1]. Шевченко по суті реанімував міфологему “плебейського варіанту рицарського ордену”[2]. Тобто аналог іудейського саббатіанства (“нації в народі”) замість того, щоб реанімувати український аналог іудейського хасидизму (“нації в нації”), яким є “сковородиніанство”. » Read more

Культ бика (великої рогатої худоби) найтіснішим чином пов’язаний з ідеєю “відродження”. Про це свідчить аналіз пам’яток, що характеризують ідеологію індоєвропейських племен, до яких обгрунтовано можна віднести і “ямників”. Це “Рігведа” і “Авеста”. В нихсакральна роль бика виступає у таких формах: бик як втілення чоловічого початку, невід’ємного від зародження життя, уособлений у образі Парджаньї; бик як первісна худоба, смерть якої породила усе суще на землі; бик як первісна тварина, яка пов’язана зі стародавніми тотемічними уявленнями, з міфом про вмираючу та воскресаючу тварину, основу всього сущого” (Ляшко С.М. Нові матеріали про культ бика в епоху ранньої бронзи // Археологія: Респ. міжвідомч. зб. наук. праць: Вип. 58. – К.: Наук.думка, 1987. – С.75 – 76).

Інтроспекція в минуле скіфів та угро-фіннів приводить нас до таїнства передання могутності вбитого звіра переможцеві, в результаті чого, як зазначає Ф. Кардіні, звір уже начебто й не вмирає, а “втілюється” в переможцеві – героєві » Read more

Саме після спільного конгресу масонів, ілюмінатів та розенкрейцерами масонським рухом було остаточно прийнято в якості своєї символіки циркуль вверху, кутник-лінійка внизу і букву G посередині, символізуючі Бога як Великого Архітектора. Самі ж ілюмінати вкладали в цей символ інший зміст. В своєму колі вони пояснювали, що буква G символізує тирановбивцю Гармодія, якого з побратимом Арістогітоном прославили в 447 р. до н.е. скульптори Несіот і Крітій. Обидві скульптури сміливо спрямовані вперед, а широко розставлені ноги, мовби у досконалому “кроці” циркуля; рука одного з них витягнена вперед, а рука другого занесена над головою, мов би для удару. Рух обох фігур розраховано точно, мовби перед ними ричажний механізм: кожен жест – це не динамічний вираз почуттів гніву або злості, а логічний наслідок складення діючих cил. Мязи, суглоби, здуті вени є лише провідниками цих сил. Обидва героя вбивають тирана з однаковою точністю і розрахованістю жесту так само, як атлет на стадіоні кидає спис або диск.

Гармодий и Аристогитон. Скульпторы Критий и Несиот. » Read more