Категорія: Украина

1.

ЖАБЬЕ (ЖАБИЕ). Забытое к ХVІІІ ст. гуцульское божество огня.

Жабье (с 1962 г. – Верхови́на) — посёлок городского типа, административный центр Верховинского района Ивано-Франковской области (Украина). Находится на высоте 620 метров над уровнем моря на реке Чёрный Черемош, в 150 км от Ивано-Франковска и 31 км от железнодорожной станции Ворохта. Население — 5,9 тыс. жителей. Наиболее высокогорный проселок Жабье (Верховины) расположен на высоком перевале на высоте 1250 м. Благодаря этому считается одним из самых высоких горных населённых пунктов Украины.  Первое письменное упоминание о селе Жабье датируется 1424 годом, когда оно вместе с монастырем на реке Рыбница (нынешний город Косов) было передано литовским князем Свидригайлом в дар местному богачу Владу Драгосимовичу. Существует легенда, что первым поселенцем в долине Черного Черемоша был Жабка, от которого и получило название бывшее Жабье. По другой версии, здесь в заболоченной долине реки водилось много жаб, откуда и пошло название поселения. Возле Жабье находиться гора Замагора. » Read more

1.

Ругии – это часть западнославянского племени родариев (ротарей), которая вместе с хижанами, черепнянами и доленчанами образовывала  Велетское (Лютичское) государство в междуречье Лабы/Эльбы, Пэниты, Одры и на острове Руян (Ругия) (Видукинд Корвейский, «Деяния саксов», III, 42).

Другой частью родариев были укры (uchri, uckri, wucri, wkrzanie), населяющие нынешнее польское Поморье возле левобережья Одры, у реки Вкра (Укра). Территория, которую они населяли, в германских источниках называлась Uckermark  (Укра < праслов. Vъkra). Зная написания немцами самоназвания укров как ucker або ucher (ср. с написанием немцами того времени Киева как  Chue) , можно предположить, что этноним связан с праславянским словом (*ucher >) “ухарь” – “молодец, боевитый, удачный”.

В 954 г. укры-ротарии подняли восстание против германских захватчиков и приступом освободили город Волислав (Велелебен) в Старой Марке, между Вербеном и Аренбургом (Старгородом, столицей племени вагров из союза бодричей), и перебили большую часть немцев  (Видукинд Корвейский, «Деяния саксов», I, 36). Это выступление стало сигналом к освободительной борьбе полабов во главе с Нако и Стоигневом. К повстанцам присоединились саксонские рыцари Вихман и Экберт. Первый был провозглашен королем и под его руководством полабы осуществили вторжение в Саксонию и овладели замком Кокаресцемия. На помощь славянам двинулись венгерские войска, но возле Лехвельда (955 г.) они были разбиты немцами и предавшими общеславянское дело лехитами. Вскоре были разгромлены и полабы на реке Раксе, а их вождь Стоигнев и 700 пленных были казнены. Но восстания вспыхивали вновь в 958, 959, 960 гг. В 963 г. немцами были разгромлены и союзники полабов – лужицкие сербы (сорбы, венды).

Обеспокоенная такой ситуациейгеноцида славян, киевская великая княгиня Ольга (Елена) посылает к германскому императору Оттону І посольство с якобы просьбой прислать епископа для народа ругиев (т.е для части ротариев-укров, которые жили на острове Руян, который немцы называют Руген/Рюген). Удивляет, что Оттон именует Ольгу “королевой ругов”  » Read more

В своё время британский философ А.Н. Уайтхед констатировал, что нация может исчерпать потенции определенной формы цивилизации (например, на начало ХIХ в. украинская нация “исчерпала” “византийскую” форму; в XVII-XVIII вв. параллельно с “византийской” происходило становление “барокково-метафизический” формы, затем насильственно прерваной, но успевшей “оплодотворить” П. Величковского и Ф. Достоевского), но не исчерпать своих творческих сил [1]. Энергия наций устремлена вперед к новым приключениям воображения. Всегда возникает мир мечты, дающий затем толчок к действию. Вначале, Колумб размышлял о шарообразности Земли, безграничном океане и грезил Востоком. Приключения редко достигают цели. Но не доплыв к Индии, он открыл Америку [Уайтхед А.Н.  Избранные работы по философии / Перев. с англ. Общ. ред. и вступ. Ст. М.А. Кисселя. – М.: Прогресс, 1990. – С. 685].

Как видим, например, российская нация  определенно стоит перед выбором нескольких “новых-старых” форм — неоевразийской (метафизической) и импер-либеральной (рационалистической), “вновь перепрочитывая”, казалось бы, уже перевернутые иными цивилизациями страницы. И если уж и не построят свою Империю, то свою Америку найдут (хотя и остается их плавание каботажным, вдоль берега Евразии, то есть нестрашного и традиционного)…

Что касается Украины, то » Read more

Ныне существует историософская проблема — какая цивилизация “возродится” — “Россия-Тартария” (с её архетипом “Странствующего царства”) или “Украина-Русь” (с архетипом “Заветного царства”).

Содействуют этому также “места исторической славы”(Lieux de memoire), которыесакрализируются, превращаются в “теменосы”, где человек “входит в ландшафт как субъект”. Для украинцев — это Софийский Собор, Золотые Ворота, Аскольдова могила, Хортица, Великий Луг, Круты, Броды,  Карпаты,  для русских — Севастополь, места славы русского оружия, Донбасс и тот же Софийский Собор… И этим «теменосам» соответствуют «праздники консолидации» — День Победы как этакая «Красная Пасха» [1], или День павших героев Крут (Берестечка, Бродов) и жертв (царизма, коммунизма) как этакая «Национальная Голгофа», с соответствующими им лейтмотивами монументального искусства.

Одним из главных «теменосов» для “Русского мира” оказывается Киев как «азиатский Рим» – культурно-духовный эпицентр движений в направлении к «оздоровлению» «восточного славянства» и «канонического православия». Формально в начале 90-х гг. ХХ в. в независимой Украине этот концепт был продекларирован философом поэтессой Ниной Мазур в её интервью на ток-шоу «З Ольгою» (канал ICTV).  Таким образом, если Киев – азиатский Рим, то, следуя логике аналогий, Москва – это азиатский Константинополь, имеющий право на наследие от Рима-Киева [2]. » Read more

Понятие “ПРАВОСЛАВИЕ” (греч. “ОРТОДОКСИЯ“) генетически связано с ведическим РТА-ДАКША, авестийским АРТХА-ДАСЕНА (эквивалент др.-рус. РЯД-ДЕСНИЦА), то есть направлением “вправо” (против часовой стрелки), движением солнца с востока на запад (“посолонь”; попытка И. Кунцевича ввести крестные шествия “осолонь” вылилась в православный резистанс XV-XVI вв.). Это — путь Традиции внуков Солнца-Дажьбога на территории УКРАИНА, славянские корни названия которой (УК- и РАЙ-) тождественны санскритским корням самоназвания Индии БХАРАТА — “воспитанная”, “культурная”, “традиция”. Путь Традиции на земле Традиции порождает у идущего им чувство убежденности у достижении желаемого результата, мобилизирует эмоционально-психологический эффект, вызванный выполнением ритуала “по Солнцу”, впервые введенного небесным Богом-Предком (повторение пути первопредка-тотема), а именно — воссоздание естественной субстанции без установки на её изменение. А современное жалкое состояние человечества (смертность, “испорченность”, “железный век”, “кали-юга”) воспринимается как логическое следствие прошлого, игнорирование этого пути, и, соответственно, как новая возможность исправится, преодолеть “ностальгию за идеалом”, за Эдемом, “золотым веком”.

Интересен взгляд, согласно которому доминантен  общеславянский архетип “Рай-Сад-Царство“, этакого солнечного “Заветного царства” примордиальной (изначальной) Традиции (по нашему мнению, украинская писанка, “яйцо-райцо” есть символом, иконой этого “потеряного райского царства” славян, сконденсированого пространства и сконденсированого богатства, разновидность “мандалы”, которая, как известно, не только диск, но любая икона с центральным образом, Луной и Солнцем). » Read more

Византийский историк Феофилакт Симокатта рассказывает, что у варваров над Днестром есть гора, которая называется «золотой» (hrysos horos),  потому что на ней очень плодоносны растения. она богата дикими зверями и скотом, и что у тюрок (т.е. авар) в обычае было предоставлять эту «золотую гору»в распоряжение главного кагана [Феофилакт Симокатта. История. – М.: Изд-во АН СССР, 1957. – С.161].

Это свидетельство можно сопоставить как сприкарпатскими сказками о «золотой горе»(к которой в некоторых версиях добавляются «серебрянная» и «железная» горы), где живет Змей, которого побеждает герой, так и с легендой о том, что в приднестровском Галиче на Крылосской горе, возле Успенского собора, находился «Золотой Ток» – символ харизмы галицкого князя (ср.:  др.-инд. tagas «золото», teigasa «металл», др.-ирл. tigh, teach «дом»). Якобы, когда монголо-татары напали на Русь, этот «Золотой Ток», как и соседний «Монастырь» (возле с. Межигирцы), спрятался под землю, но явиться на поверхности одновременно с появлением лучезарного всадника-витязя на белом коне » Read more

Христос коронует Ярополка и Гертруду

 

Династия Ярополка Изяславича.

Киевский князь Изяслав-Дмитрий Ярославич (21.03.1054-14.09.1068; 04.1069 — 22.03.1073; 15.07.1077 — 3.10.1078) был женат на Гертруде, сестре польского короля Казимира. Будучи изган из Киева, Изяслав укрылся в Польше, куда прибыл со «скарбом большим». Польский король Болеслав (умер 1189), женатый на его дочери Евдокии Изяславне (умерла 1189), однако, не только не дал тестю помощи, но и отобрал большинство из сокровищницы, желая использовать это в войне с чехами, и изгнал Изяслава, а с его врагами, Святославом и Всеволодом, составил античешский союз.

Изяслав тогда обратился за помощью к германскому императору Генриху IV и прибыл к нему в Майнц. Хроника Ламберта Герсфельдского упоминает, что в январе 1075 г. к императору Генриху прибыл «король русский Димитрий». Враги Изяслава успели его опередить, прислав в Германию золото, серебро и сокровищ столько, как отметил германский хронист, что никто не помнил, чтобы такое богатство ввозилось в рейх. Ценности эти Германии пришлись в пору и Изяслав вновь вынужден был бежать после смерти его покровителя сербо-лужицкого маркграфа Дедо фон Веттина (1046-1075), на дочери жены которого от первого брака Кунегунде и женили сына Изяслава Ярополка. Впервые Ярополк упоминается в 1071 году, когда он победил Всеслава Полоцкого у Голотическа, но Всеслав удержал за собой Полоцк.

Принял изгоя враг Генриха IV папа Григорий VII (1073-1085), но не дал аудиенцию ему лично, но его сыну Ярополку-Петру-Гавриилу Изяславичу (1075-22.11.1086 гг.). Ценой обещания признать первенство Рима, а Русь — леном святого Петра Ярополк получает буллу, согласно которой власть в Киеве должна принадлежать Изяславу и его сыну Ярополку (булла от 17.04.1075 г.). Через три дня после написания этой буллы папа обратился к польскому королю Болеславу, в котором порицал его за грабёж Изяслава. В личном послании к Изяславу и его жене папа Григорий VII именует их «Димитрий, кроль Руси, и королева, жена его» и сообщает, что передает «управление Вашим королевством как частьи владений св. Петра» их сыну Ярополку.

Вскоре папа венчает Ярополка-Петра на королевство Русское, о чем свидетельствуют и изображения на миниатюрах в Трирском псалтыре. » Read more

Комплекс самой украинской нации можно определить именно как “комплекс иерогамии” — “желание священного брака”, жажда “у-Закониться”, “у-Краятся” в Традиции [1]. Он имеет истоки в архитепическом индоевропейском: «… В системе индуистской тантры единение Бога и Богини в экстатическом наслаждении означает союз мужской и женской энергий на психическом и физиологическом уровнях практикующего. Этот «мистический брак» или, в традиционных терминах, «махасукха» (великое блаженство), позволяет достичь высших уровней сознания, а также в большей мере реализовать духовный и психический потенциал человека. На мой взгляд, именно интеграция божественных принципов мужского и женского архетипов лежит как в основе индуистской и буддийской тантры, так и в основе современного язычества» [Рейнольдс Д. Мирдин. Викка и Тантра // http://intertraditionale.kabb.ru/viewtopic.php?f=9&t=715&sid=cba0c1aead5351f94f06c1e228b069aa].

В социально-культурном плане «жажда иерогамии/священного брака» – это поиск компромисса в противоречии между нереалистичной, казалось бы, сущностью великой объединяющей Правды и императивной потребностью, неукоснительной нуждой в ней » Read more

Первое упоминание о Галиче датировано 290 г., когда готский историк Иордан рассказывает о битве гепидов и готов возле города Galtis на реке Ayha (Днестр). Название Галич происходит, вероятно, от готского слова hallus “скалы” (родственно с лат. celsus “возвышающийся, высокий” (имя Цельс), collis “холм” ” (ср. холмы в Риме: Collis Quirinalis «Холм Квиринал» [1] и и Mons Caelius «Холм Целий» [2]), др.-исл. hallr, лит. kelti, keliu “поднимать”, kalnas “гора” (~ Каунас); ср.: у с. Межигирци (Междугорье), невдалике от Галича, есть гора, которая называется “Скеля” (“Скала”), а местность возле неё – “Божий Ток”; на гербе столицы Галичины Львове изображен лев, точащий когти о скалу).

Название Галиция тождественно названию эпической страны кельтских преданий о Святом Граале Галахии (Gallacye). На память о ней происходит и, как утверждают предания, название современного Уэльса (Wales < Galys),что означает “окраина, отделенная, освящённая (от остального) территория” [Мэлори Т. Смерть Артура / Отв.ред. В.М. Жирмунский, Б.И. Пурышев. – М.: Наука, 1974. – С. 850, в примечаниях] (~ литов. galu «конец», galutine «окончательный»).

Также возможна связь с иберийской Галисией (латин. Gallaecia, греч. Kallaikoi, упомянуто как племя Геродотом), название которой имеет кельтское происхождение. Как на западе карпатской Галиции живут бойки (с особым диалектом), так на западе иберийской Галисии находится Байхья (исп. Rias Bajas, галл. Rias Baixas), где жители разговаривают на особом диалекте,  в карпатских горах Галиции живут гуцулы, а в иберийских горах Галисии и соседней Басконии распространено название жителей как hucul – «пещерный человек».

Согласно другой версии, название Галиция заимствовано, переосмыслено фактами своего языка и распространено на дугие территории кельтами,  готами и славянами от предыдущего населения Карпат – фракийско-иллирийского гальштата и может толковаться на основании единственно сохраненного ныне иллирийского языка – албанского: gjalliqes “воскресение, оживление” (ср. со знаменитой Воскресенецкой ротондой в центре Галича). » Read more

На Западе к середине ХІ в. вследствии исчерпания земельных ресурсов чрезвычайно быстро образовалось сословие младших детей землевладельцев, все достояние которых состояло в лошади, копье и щите. Общество выталкивает их за черту европейской ойкумены в крестовые походы, ограничивает казармами-общежитиями рыцарско-монаших орденов. Как следствие, возникает рыцарский эпос.

На Руси такого рыцарства-монашества в этот период не возникает вследствие возможности младших детей феодалов постоянно уезжать на северный восток (Угру), находить неосвоенные земли («украины») и непуганых междуусобицами общинников, чтоб возложить на них тяжесть налогов.

Новая реальность требовала новых образов — героев-осваивателей или колонистов. Ими стали Илья Муромец, Микула Селянинович (от коми-пермяцкого «му кулу» — «духи земли»), святые Борис и Глеб, князья с 1010 г. Ростова и Мурома. Собственно последние — символы фазы этногенеза «русских», которую Л. Гумилев называет гомеостазом (150 лет), инкубационным периодом пассионарности (собственно колонизация русичами с юга и родила пассионарный толчек), который завершился переходом в фазу самопровозглашения «русскими» себя в истории, фазу подъёма (200-250 лет) такими актами как в 1159 г. отделения великого княжества Владимирского, в 1164 г. экспансией Суздаля и Мурома в Волжскую Булгарию, в 1167 г. — в Новгород, в 1169 г. — взятием Киева, и годом ранее — провозглашение автокефальной церковной митрополии Северо-Восточных земель Руси.

Внешняя торговля Киевской Руси в ХІ-ХІІ вв. имела две отличные и одинаково первоочередные черты.

Во-первых, торговая деятельность была занятием исключительно лишь общественных верхов — князей, их дружинников и небольшой группы дородных горожан » Read more

Досі вважалося, що називалися Карпати на Русі “Угорськими горами“. Це дивно, адже угри лише в літописну епоху примандрували у європейську Паннонію (теперішня Угорщина), а Карпати були заселені ще праслов’янами. Якось тоді Карпати називалися ж?

Угорець Йожеф Перені у праці “Угри у “Повісті временних літ” (зб. “Летописи и хроники: Сб. ст. 1973. – М., 1974. – С. 92 – 102) звернув увагу на те, що словом “угри” називалося спершу не теперішня угорська мовна група, а якийсь інший етнічний масив. Сучасні угри (самоназва “мадяри”) у літописах русичів називаються “угри чернии мимо Киев послЬеже при ОлзЬ“, а той “інший” народ – “угри бЬлии, и наслЬдиша землю словЬнську” (“Повесть временных лет: Ч.1. – М.-Л., 1950. – С.14).

Йожеф Перені встановив, що руський літописець, який не добре знав грецьку мову, користувався ромейськими (візантійськими) джерелами, перекладеними на старослов’янську мову, де і зустрів слово “угри”, яке перекладач залишив без перекладу – як власне грецьке “визначення” певного етносу.

Самі ж угорці себе “уграми” ніколи не називали. Лише московські джерела ХІІ – ХІV стт. говорять про прабатьківщину мадяр Угрію (Югру), де досі мешкають мовні родичі мадяр – вогули (ханти і мансі), але не про угрів, які тисячу літ до переселення в Центральну Європу називали себе “оногури” та входили у тісний союз із булгарами-тюрками. Йожеф Перені взагалі, на жаль, не торкається етимології етноніму “угри”, вважаючи, що це ім’я попередників угрів саме на Югрі (за аналогією як земля тюркомовних татар Сибір називається за іменем їх попередників – палеоазійських сабірів).

Німецький вчений Макс Фасмер ототожнив цих таємничих “білих угрів” з іїрками (hiyrkai) Геродота (ІУ, 22): кримсько-татарське, турецьке juruk “швидкий, кочовий”, комі jegra “мансі, вогул”, арабське jura “якийсь етнонім Х ст.”, українське “в’юркий” » Read more

З довгої та складної історії опришківства Українських Карпат найбільше зацікавлення викликає його початковий, давній етап, коли, на думку першого історіографа цього руху Юліана Целевича, опришок виступав як виходець патріархально-сусідської общини для протистояння процесові перетворення бувших напівзалежних, переважно молодших общинників у різноманітні категорії феодально-комітатного населення.

Опришками називали людей, які не бажали жити у племені (общині) та підпорядковуватися його законам, в тому числі підлягати родово-феодальній державі. Слово “опришок” носило тоді принизливий відтінок, щось аналогічне до “бандит, волоцюга”. Коли юнак полишав родичів та йшов у опришки, його оплакували як загиблого:

Та й заплаче отець, мати, дівчина за нами.

Тому не дивно, що латинський термін oppressor “притискувач”, “пригноблювач”, яким характерезували карпатських повстанців у польських офіційних (латиномовних) документах (тобто він “визискував” землю “дідича” – польського короля), зазнав народноетимологічного випрямлення як “той, хто опріч”, тобто окремо, осторонь. В Румунії опришки офіційно іменуються словом gutul “розбійник”, яке, на нашу думку, походить з давньо-тюркського qutul “звільнятися, позбавлятися залежності”. Туреччина застосовувала інший тюркський термін – “басараб” (від basar – прислівник від bas- “давити”, “заволодівати, панувати”) як кальку латинського слова oppressor.

Опришки були вихідцями виключно з вівчарських сіл з т.зв. “волоським правом”, який здійснював рекет стосовно рільничих сіл із т.зв. “руським правом”. » Read more

Фольклор несе у своїй основі ознаки архаїки, субстратності попередніх епох протягом тисячоліть. Тому виникають труднощі щодо вияснення глибинного коріння міфологічної свідомості. Сучасна етнологія базується на подоланні постулатів теорії запозичень та впливів, впроваджуючи принцип іманентного дослідження фольклору.

Фольклор містить у собі, хоча й уривками, деякі відгуки того мовного середовища, в умовах якого формувався зміст “світогляду та світовідчування розради” (міфології). Тут, за висловом відомого етнолога В. Бер – Петрова – Домонтовича, фольклористика і лінгвістика змикаються. За допомогою етимологічного аналізу отримується можливість вияснення генетичного минулого фольклорних явищ.

Спроби етимологізувати назви персонажів гуцульської міфології здійснювалися неодноразово, але переважно аматорськи (С. Пушик, М. Влад, І. Андрусяк, С. Плачинда, Я. Ярош, Л. Кліщ). Також у двотомному виданні “Мифы народов мира” будь-які згадки про східнокарпатські міфологічні персонажі взагалі відсутні.

Нижче наводимо ономастику гуцульських божеств, намагаючись, де можливо, розглянути приховані за нею язичницькі реалії.

ЖЕРТВА. Повірниця Бога, сиділа на високій горі поміж землею та небом, де нічого, крім чорниць (афин), не їла і тому була “чиста”. Використовувалася Богом як вивідниця дій людей і як знаряддя кари вогнем за їхні гріхи в образі гадини з крилами і світлою кометою на хвості. Одначе, наїлася мертвечини, що залишилася після потопу, за що приречена повзати та володіти водами. Щоб отримати воду, люди змушені були приносити в жертву дівчину чи юнака, аж доки один святець не вбив її » Read more

Танець “Аркан” є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперезуватися чересом (широким паском), тобто ставав потенційним опришком . Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець “Аркан” виконали витязі, які зійшли з гір.

Сама назва танцю походить з латині, вірніше з етруського слова, запозиченого у них римлянами: arcanus “прихований, таємний, мовчазний” і походить від індоєвропейського кореня *arta- . Знаний український археолог Ю. Шилов виявив, що саме цей корінь слова наявний у назві держави трипільців-пелазгів Аратта, передання про яку зберегли як іранці, вважаючи Арту ідеальною прабатьківщиною та “найвищим світоглядом“, а загалом – золотим віком людства, так і слов’яни, які називали свою державу Артанія чи Оратанія (центр – місто Оратів на Поділлі) поряд з Куявією (Київщина) та Славією (Переяслав).

Візантійці та араби свідчили, що у таємничій Оратанії слов’яни вбивали чужинців, щоб ті не довідалися про технологію виготовлення особливих магічних “соломонових” мечів. Це ідентично тому, що розповідали античні греки про жорстоких таврів » Read more

У германській “Пісні про Аттілу” згадується столиця гуннів Данпарстад (Місто-на-Дніпрі), а біля нього ліс Мірквід (maere – “славний”, kwid – “білий”). У пісні про Хльода та Анганта мовиться, що у володіннях Хейдрика в Гуналанді був знаменитий ліс Мірквід, а біля нього – священні для готів могили та знаменита скеля в Дан(с)парстаді. Ліс ототожнюємо з урочищем Білгород на правому березі річки Ірпінь (сучасне село Білогородка Києво-Святошинського району), де для оборони Києва із заходу було побудовано у 991 р. велике місто Білгород. Син Хейдріка Хльод підступно виманив у спадок священні могили та скелю і внаслідок цього отримав верховний титул правителя Гуналанду.

Саме ім’я Хльод вказує на його носія як на власника священних могил предків: дв.-ісланд. hlid, гот. hlaiv “могила”, латин. clivus, ст.-грец. kleitys, литов. slaitas, дв.-сакс. hleo < індо-європ. * kloiuo “схил”.

Одночасно ім’я Хльод може бути титулом правителя міста, що юридичний свій статус набував внаслідок заволодіння особливими священними місцями біля міста: рос., сербо-хорв. хлуд – “жердина, кийок, коромисло” чеськ. chloud “палка”, польск. chled “палиця, посох”, литов. sklandos “кіл”, uzklanda “засув”, латис. skanda(s) “частокіл” (звідси – Скандинавія , тобто “земля частоколів” – “віків”), дв.-інд. khandas “кусень”. Порівняймо з літописною згадкою про те, що “сидіння на Галичиній могилі” рівнозначне поняттю княжіння в Галичі.

Можливо, тут у київському володарі Хльоді “Киї” слід бачити ведичного героя Сканду, бога війни, який як власне божество був включений у пантеон на межі християнської ери і ім’я його зазнало в Індії народноетимологічного “випрямлення” вже через незрозуміння індусами значення кореня khand-. Він – син Агні і Свахи (або шести дружин мудреців, тобто Плеяд).  Другим ім’ям Сканди є Кумара “Хлопчик“, що ми співставляємо з етнонімом “кіммерійці”, носіями якого був таємничий пра-індоарійський етнос степів України. Вважається, що на сучасній карті України згадки про кіммерійців засвідчені топонімами Жмеринка, Ківерці (Кімерці) та Чемерин. У словниках В. Даля та Б. Грінченка наявне слово “чемер” зі значенням “чуб, вихор, хохол”.

Згідно з ведичними легендами, Сканда-Кумара народився саме для того, щоб перемогти демонічного Тараку. Останній – це нiхто інший, як скіфський родоначальник Таргітай, ототожнений Геродотом із Гераклом, від якого дніпрова Діва-Єхидна народила скіфських царів. В сенсі ідеологічного протистояння індомовних кімерійців та іраномовних скіфів цілком ймовірно відбиття цього факту в міфологічних генеалогічних легендах. Інший ворог Кумари Краунча – це ніхто інший, як слов’янський Горинич. » Read more

Галицкий князь Ярослав Владимирович Осмомысл(1153-1187), женат на Ольге, дочери Юрия Владимировича (Мономаховича) Долгорукого.Похоронен в Успенском соборе в Галиче, останки ныне хранятся в крипте Собора св. Юрия во Львове. Перед смертью Ярослав Осмомысл собрал в Галиче видных бояр, которые согласились и целовали крест на передачу галицкого престола внебрачному сыну Олегу, а законному сыну Владимиру Ярославичу был определен Перемышль.

Галицкий князь Олег-Мстислав Ярославич (Осмомыслич) (1188), сын дочери попа Настасьи Чагровны, сожженной боярами. Попал в плен в Овруче к тестю Романа Мстиславича Рюрику Ростиславичу и вскоре был отравлен.

Галицкий князь Владимир-Даниил Ярославич (Осмомыслич) (1187-1188, 1190-1199),сын Ольги Юрьевны Долгорукой,  был вместе со своими двумя сыновьями (имена не сохранились, но упоминаются в венгерской хронике и в 1218 г. как живущие при венгерском королевском дворе) в плену в венгерском замке на Дунае (в то время именно там впервые записали знаменитую «Песню о Нибелунгах»). В Галиче же княжил Андрей, сын венгерского короля Белы III, назвавший себя в 1189 г. королем Галичины, но в 1189 г. как союзник Фридриха Барбароссы, польского князя Казимира Справедливого и Всеволода Юрьевича Долгорукого, возвратился в Галич и был восстановлен на престоле (по легенде, он разрезал шатер на башне и, сделав канат, опустился с неё и бежал). После гибели своего патрона Фридриха І Барбароссы он признал патроном суздальского князя Всеволода Юрьевича. Владимир Ярославич – брат Евфросинии Ярославны, жены новгород-сиверского князя Игоря Святославича. Именно высокообразованный Владимир основательно считается автором “Слова о полку Игореве” и “Моления Даниила Заточника” » Read more

1. КАНИНА – це не власна назва ріки або прикметник “каїнина” (2), а іншомовне слово грецького походження : kanna “очерет“. Наявність на теренах Балкан гідроніму Канина зумовлене походженням з болгарського “канна” – “гулко прозвучати”, що семантично походить з вищенаведеного грецького слова, так і латинського canna “очеретина”, “труба” (3).

2. ШЕЛОМЯНЬ – це теперішня гора Солом’янка (4), найвища територія Києва, у районі Солом’янської площі. У світогляді русичів слово “шеломянь” асоціювало у собі факти трьох культур: 1) угорською мовою (solyom) “сокіл” (5) українського слова “сокіл” – “гора” (6); 2) давньогерманське helm “шолом” (7); з якого походять південнослов’янські : хорв. sljeme “вершина гори, пагорб”, словен. sleme “гірський хребет”, чеськ. sleme “гребінь гори”, македон. слеме “гребінь гори” (8); 3) біблійне давньоєврейське shlm “стан цілісності, здоров’я, миру” (Ісайя 9:1-3; Міхей 5:1-4) та означення місця їх культу – Ієрусалим (Uru-Salim) (Бут. 14:18; Пс. 96:3) (9).

3. ВЕРЕЖЕНИЙ (меч) – це не “поганьблений” (10), “пощерблений” (11) чи “покинутий” (12) меч, а “магічний“. » Read more

Виламавшись з Хазаро-Іудейського каганату, трайб полян під проводом свого харизматичного вождя князя київського Святослава Ігоревича змушений був або відтворити імперську структуру на власному рівні, або знайти собі нового “господаря”, не говорячи про реальну можливість деградації, що легко досягається зустрічними зусиллями трайбалістських радикалів та імперських консерваторів. Шлях “нового господаря” поляни вже пройшли, коли до 826 р. були васалами Деревлянської держави та, рятуючись від неї, знайшли собі іншого покровителя в особі хазаро-іудейського кагана. За часів Аскольда та Діра поляни вступили на стезю творення власної імперії, яка, утверджуючись власне як імперія, несе у собі різноманітність трайбів з їх цінностями, проголошуючи вищою, власне імперською цінністю, дотримання членамицих трайбів одних і тих же норм – уставів та уроків ( з часу Ярославичів – “Руської правди” та православ’я).

Русь – імперія виступає як “космос”, що є досконалим сам по собі. Він може вмістити всередині себе певні хаотичні залишки. Він цей “свій хаос” гармонізує та, відштовхуючись від нього, спрямовується до утвердження ще досконалішого ладу, ніж теперішній. “Своїм хаосом”, за “Словом о полку Ігоревім”, виступає для Русі “усобиця“, яка породжує жах, страх, розпач, тобто емоції, що породжуються також і пітьмою, і відчуттям відсутності надійних меж між людиною та хаосом (у суспільно-історичній проекції – постійна загроза набігів). Тільки у цій ситуації фаховий “сторонній” оборонець (старо-єврейське “хакан” – “оборона”) – Господь та його соціальне відображення – імператор (хакан, каган, великий князь) – виступає розраджувачем “землі Руської”. Тому “Слово о полку Ігоревім” протистоїть ветхозавітній традиції літописів, що виражали інтерес церкви до політики, її прагнення зайняти главенство у мирському житті. » Read more

Прямими нащадками етрусків у античну епоху вважалися горяни Альп, яких історія знає під іменем “рети” (raeti). Вони, як зазначає римський історик Тіт Лівій, “… під впливом оточуючої природи здичавіли до такої міри, що … не зберегли від старих звичаїв нічого, крім мови, але навіть мову вони не зуміли зберегти без перекручень“. Від етноніму рети чи ретії походить назва території, на якій вони мешкали – Реція. Це – теперішні південна Баварія, східна Швейцарія та Тіроль. Її в 15-му р. до хр.е. окупував Рим (Таціт, “Аннали”, 11, 17; “Історія”, 1,63; 111, 53; У, 25). Тут досі мешкають їх нащадки – рето-романці.

У чеській мові, носії якої є безпосередніми сусідами колишньої Реції, наявне слово ret “губа”, “дзьоб”, що споріднене з давньоукраїнським словом рътъ “гостряк”, а також зі словенським rt, rta “гостряк, вершина”, rtina “гірська вершина”, сербо-хорватським рт “гірська вершина”, rtanj “вершина”, болгарським рът “горб, підвищення”. Ці та інші приклади можемо зустріти у статті Л. В. Куркіної “Назви гірського рельєфу (на матеріалі південнослов”янських мов)” у збірнику “Этимология. 1977” ( М.: Наука, 1979, с. 53 – 55).

Отже, Ретія означає “Верховина”. Тут додамо , що назва столиці сучасної слов’янської Македонії Скоп’є перекладається з грецької як “Верховина”.

Чи нема співпадіння між назвою “Ретія” і назвою Галичини у Європі як “Рутенія”, між самоназвою етрусків “расени” та самоназвою галичан до першої світової війни “русини” ?

Про взаємовідносини Галичини з Етрурією присвячена праця івано-франківського краєзнавця Генадія Марченка “Етруски в Галичині?” у журналі “Жовтень” (1982, № 2, с. 103 – 108), у якій досліджено поширення на Русі етруських “чисел”, що застосовувалися для календарних записів представниками черняхівської археологічної культури. Остання розквітла саме тоді, коли в Італії та Реції згасли культура та етнос етрусків. » Read more