Категорія: Украина

Юрий Андрухович, любимым автором которого является босняк-мусульманин Меша Селимович (автор исторического романа “Дервиш и смерть” и публицистики “За и против Вука Караджича”) и который в предисловии к сборнику “Новая дегенарация” горько вздыхает об отсутствии в Украине своей мусульманской культурной версии нации, выступает апологетом национальной героико-пророческой мифологии-“джихада”:

• осознает свое место во времени и пространстве («Город и площади», «Середмістя», «Дезориентация на местности», «Лексикон интимных мест»),
• странствует с караванами («Моя Европа, «Потяг 76», переводы поэтов-битников, Шекспира, Рильке, Пастернака, Мандельштама),
• общается с потусторонними посланниками («Экзотические птицы и растения»),
• осуществляет развенчание идолов (повести и романы “Слева, где сердце”, “Рекреации”, “Московиада”, “Перверзия”),
• отправляет жертвоприношение-“рамадан” (роман “Двенадцать обручей”),
• провозглашает “хадисы” (книги “Послания в Украину”, «Лексикон интимных мест», “Дьявол прячется в сыре”, “Тайна” и др.),
• отправляет войска на покорение стойбищ неверных («Мариуполь»), осуществляет «исру» – «в середине ночи путешествие в Иерусалим» (книга интеллектуальных странствий «Здесь погребен Фантомас»).
• Надеемся, в будущем нас ожидает и «мирадж» – «вознесение к седьмому небу» с «рассеканием груди и омыванием сердца»…

А за ним подвизаются верные подвижники – «сахабы» («псы святого Юра» и и их журналы “Четвер”, “Потяг 76”, “Ї” и “Киевская Русь”). Они уже создали образ этакой среднеевропейской Земли Франца-Иосифа III: “… Нам … не нужна Европа реальная, она нужна бизнесменам, людям вещевой культуры. Мы здемиургировали свою Европу… Так когда-то Аксёнов написал “Остров Крым”, где Крым не был захвачен большевиками, а остался независим. Так мы ориентированы на остров Европа …, где всё еще существует Австро-Венгрия, где правит какой-нибудь Франц-Иосиф III... Демиургическое делание предлагает читателю свой текст вне общественных текстовых конвенций. Виртуальное разнообразие возможных миров предлагает доверится не конвенции (правилам игры), а собственному своеволию. Здесь открываются горизонты ницшеанского бога собственного мира, демиурга замкнутых на персональную, не опосредованную социумом, волю текстовых практик” [Єшкілєв В. Наша Європа // http://thule.primordial.org.ua/mesogaia/europa.htm]. И в этой “островной Европе” отдается предпочтение литературному мифу об Украине как стране хаоса, свободы, родине барокко и органичного постмодернизма.

Последующая судьба украинской культуры – это непримиримый «шариат» относительно всех не-европейских поползновений, но это и «имамат» как законное «Да!» на наследство от Руси-Украины и как «Великое Нет!» истории, которая идет дорогой невежества не в Киев-«Новый Иерусалим», а в Третий Рим! Но самая главная миссия Руси-Украины – это «Ашура», память о героях-мучениках Небесной Сотни и АТО, которая укажет и как верный путь и даст ответ на извечный вопрос: «Что делать?», так и поможет понять, что на повестке дня находится борьба с любыми попытками идти на компромисс с собственной совестью.

(с) Олег Гуцуляк

Олег Гуцуляк: Геополитический этюд: Рим и Карфаген: битва продолжается // Апокриф: Оккультно-религиоведческий журнал (Россия, Калининград). – 2014. – № 6 (75). – С.118-174. – ISSN 2308-2763.

Президентские выборы в 2010 г. в Украине якобы чётко подтвердили аличие данного онтологического размежевания и мнение украинского писателя Павла Загребельного, что Украина является “цивилизационным субконтинентом” (по аналогии с Индостаном), где практически сложилось две нации (“этнократоны”) – «украЙИнци» («щыри», «свидоми») и «укрАинцы» («малороссы», «новороссы»).

Украинский публицист Михаил Дубинянский в своей статье «Страна развитого трайбализма. Украинский вариант» утверждал, что на сегодняшний день украинцев как единой общности от Тернополя до Симферополя не существует. По его мнению, на Украине «проживают два многочисленных «племени» («трайбы») с разной культурой, историей и пантеоном священных идолов. Социологические исследования подтверждают раскол украинского общества. Весной 2009 г. группой исследователей под руководством доктора наук государственного управления А. В. Радченко было проведено экспертно-социологическое исследование общественно-политических ценностей на Западе, Юге, Востоке и в Центре государственных служащих Украины. Исследователи выяснили, что большая часть опрошенных чиновников не разделяла ценностей действовавшего в то время Президента В. Ющенко (русофобия, голодомор, пропаганда деятельности ОУН-УПА и так далее). При этом отмечены явные региональные отличия в оценках респондентов относительно деятельности в украинской истории личностей Бандеры и Шухевича, отношений с Россией, статуса русского языка [russian.kiev.ua. Украина страна развитой трайбализации? Мнения экспертов // http://ethnoconflict.ru/ethnography/023-ukraine.htm].

Но что это говорит? Общим счетом – ничего. То же самое говорят о себе итальянцы – и совсем не комплексируют. » Read more

1.

Подлинное название присвоивших ныне себе чужое имя “русские” – закраинцы. Изначально именно русины из Украины были переселенцами в Закраинские северо-восточные земли. Но затем, из-за смешения с угро-финским и тюркским культурно-генетическими континуумами, радикально обособились способом мышления и стереотипом поведения от своих первоначальных славянских предков и их потомков, оставшихся на изначальной земле (Украине).

Типологически это схоже с феноменом из германской этнической традиции, где есть Inlander и Auslander, рейхсдойчи и фольксдойчи.

Таким образом, есть Украина (внутренняя земля), и есть Закраина (внешняя земля).

С этим также связывается существование такого явления, как бинарной пары «речь для своих» и «речь для чужих». В нашем варианте это –“украинский” (“мова”, от “молвение слов” по чину и достоинству божественных предков-словян) и “закраинский” (“язык”, от произношения слов в соответствии с этнической особенностью – “языком своим”,  “извращая слово по своему вкусу”, создавая  разнообразные “отвратительные наречия”, “говоря, как хочется, без любви к словам и вещам”).

Украина – это отделение, в первую очередь, от большого «кочевого» мира, стремящегося «срыть межи» и уйти за горизонт – “за край” (и его потомка – «России, границы которой там, где горизонт»). В этом «нашем периметре пространства» (locus amoenus, Heimat, Украина) чувствуется в своей приватности единство целого (например, межэтническое “мы — казаки”), а в целом — своя приватность (неповторные “я” — сначала как русин, литвин, молдаван, лях, черкес, абазин, татарин, затем — как наделенный определенной характерной особенностью, закреплённой в смешном “прозвище-фамилии”). » Read more

Об соответствиях скальных комплексов и народной орнаментации карпатской Гуцульщины и скандинавской Готсулии существует обширная литература (см.: Ber W. Sledy kultury gockiej na Huculszczyznie // Wiedza i zicie (Warszawa). — 1936. — Rok. XI, zeszyt 6-7. — S. 456—459; Бандрівський Й.С. Знаки-ідеограми в петрогліфах Писаного Каменя на Гуцульщині // V Наукова геральдична конференція, 9-10 листопада 1994. Матеріали / Ред і уклад. А. Гречило. — Львів: Укр.геральд.т-во, 1995. — С.3-4). Это – один из аргументов в пользу гипотезы о готском происхождении горцев Карпат гуцулов.

Вероятнее всего, известный карпатский комплекс “Скалы Олексы Довбуша” – это древнее святилище готского бога огня и трикстера-шамана Локи Туисто. В произношении славян, наследующих после готов эту территорию, теоним Локи стал произносится как Лекса, Олекса, а Туисто – как Добош, Довбуш, Довбушук. Затем, значительно позже, в новых исторических условиях мифологический герой Локи-Лекса историзировался, был соотнесен с конкретным человеком, которого стали считать воплощением героико-мифологического персонажа.

Туисто означает «двойное (двуполое) существо», что даёт основания для его сближения с культом близнецов у древних германцев (Тацит в главе XLIII «Германии» сопоставляет их с римским Кастором и Поллуксом). У карпатского Олексы Довбуша был брат Иван, с которым, вероятнее всего, стоит соотносить гору Пип Иван, на которой находиться ныне знаменитая обсерватория, а ранее – место жетвоприношений богам. В своем творчестве Иван Франко неоднократно использовал бытующие среди горцев Украинских Карпат представления о двойственной коллизии культурных героев (“Петрии и Довбущуки”, “Хома с сердцем и Хома без сердца”, “Лель и Полель”).

Локи выступает как комический дублёр Одина в космогонии и его демонический противник в эсхатологии. У них обоих есть шаманские черты, но шаманские странствия Локи ограничены горизонтальной проекцией, тогда как образ Одина тесно связан с мировым древом. Условно Одина и Локи можно соотнести как белое и чёрное шаманство.

В качестве позитивного творца Один – отец асов, а Локи – отец хтонических чудовищ, Один – хозяин небесного царства мёртвых для избранных, а Локи – отец хозяйки подземного царства мёртвых и тайный виновник первой смерти (смерти Бальдра), которая является одиническим жертвоприношением (реальный убийца Хёд – также, возможно, дублёр Одина). В процессе эволюции скандинавской мифологии, по-видимому, очень существенным было всё большее выдвижение на первый план Одина и всего одинического комплекса как “небесной воинской мифологии” (этим Один  оттеснял наследника индоевропейского бога неба Тюра и отчасти индоевропейского громовника Тора в качестве небесных богов), а также эсхатологических мотивов, буквально пронизывающих скандинавскую мифологию, по крайней мере в её “эддической” стадии.

От Туисто якобы происходит первый человек (Манн), а от Манна – родоначальники трёх племенных или культовых групп северо-западной ветви индоевропейцев – истевоны, герминоны, ингевоны.  В “истевонах” видят предков славян, которых в некоторых источниках (например, Птолемей) называли “ставанами“.

» Read more

1.

Говоря о происхождении царских скифов, Геродот рассказывает легенду о том, как их родоначальнику-царю Колаксаю упали с неба божественные дары: «… В их царствование на Скифскую землю с неба упали золотые предметы: плуг, ярмо, секира и чаша. Первым увидел эти вещи старший брат. Едва он подошел, чтобы поднять их, как золото запылало. Тогда он отступил, и приблизился второй брат, и опять золото было объято пламенем. Так жар пылающего золота отогнал обоих братьев, но, когда подошел третий, младший, брат, пламя погасло, и он отнес золото к себе в дом. Поэтому старшие братья согласились отдать царство младшему … Упомянутые священные золотые предметы скифские цари тщательно охраняли и с благоговением почитали их, принося ежегодно богатые жертвы … Так как земли у них было много, то Колаксаис разделил ее, по рассказам скифов, на три царства между своими тремя сыновьями. Самым большим он сделал то царство, где хранилось золото. В области, лежащей еще дальше к северу от земли скифов, как передают, нельзя ничего видеть и туда невозможно проникнуть из за летающих перьев. И действительно, земля и воздух там полны перьев, а это то и мешает зрению» (Геродот, “История”, ІV, 5, 7; Диодор Сицилийский, II, 43). Другая версия, приводимая Гердотом, рассказывает о том, как Геракл, странствуя по земле будущей Скифии, своим потомкам, прижитым от дочери Борисфена, оставил пояс, с которого свисала золотая чаша, лук и предрек, что тот, кто натянет его, – станет царем в этой земле. Натянуть лук удалось сыну Геракла Скифу (букв. “Стрелец”) (Геродот, История, IV, 5).

Славянский даритель аналогичных сакральных вещей известен как Сварог. Перефразируя «Хронограф» сирийца Иоанна Малалы (491-578 гг.) в древнерусскую редакцию, «Повесть временных лет» под 6622 (1114) г. сообщает: «… В царствование Прова, во время дождя из тучи великой пшеница, с водою многою смешанная, попадала, которую, собрав, засыпали в закрома большие. Так же при Аврелии серебряные крупинки упали (на землю), а в Африке три камня упали громадных». И после потопа и после разделения языков «… начал царствовать сначала Местром (Мицраим/Гермес), из рода Хама, после него Иеремия, затем Феоста (Гефеста)» (в оригинале: «meta de teleyten Hefeistu ebasileysen Aigyption ho hyios ayto Helios hemeres»), которого и Сварогом называли египтяне. » Read more

1.

Одной из важных вех борьбы порабощенных народов был Прометеизм (Prometeizm) — политическое, культурное и интеллектуально движение в Европе, направленное сначала против царской России, затем – коммунистического СССР. Его целью было ослабление и расчленение Российской империи и, впоследствии, Советского Союза с помощью поддержки национально-освободительных движений основных нерусских народов, живших в пределах России и СССР. Россия должна была быть сведена до территории XVI в., а сфера политического и экономического влияния Польши на востоке должна быть расширена путем создания Речи Посполитой Народов (Rzeczpospolita Narodow) – конфедерации «Междуморье» (Miedzymorze) из государств-лимитрофов: Финляндии, Балтийских государств, Белоруссии, Украины, Крымского и Казаческого государств, союза государств Кавказа.

Лозунгом движения было «За нашу и вашу свободу!».

Краткая история прометеизма была опубликована в Париже в феврале 1940 года Эдмундом Харашкевичем (Edmund Charaszkiewicz), офицером польской военной разведки, в обязанностях которого с 1927 года до начала второй мировой войны была координация «прометеевской программы».

Образ греческого титана Прометея, несущего огонь доисторическим людям, служил идеалистическим воплощением польской политики, которая “несла огонь свободы” народам Восточной Европы (миссию чего воспели Адам Мицкевич и Анджей Товянский). Одновременно Прометей является символом непокоренности в культурах Украины (Т. Шевченко, «Кавказ») и Грузии (мифологический герой Амирани).

Идею созиданния прометеевского движения сформулировал будущий маршал и президент Польши Юзеф Пилсудский в меморандуме от 1904 года к японскому правительству, где указывал на необходимость использовать в борьбе с Россией многочисленные нерусские народы на берегах Балтийского, Чёрного и Каспийского морей, и обращал внимание на польскую нацию, которая, благодаря своей истории, любви к свободе и бескомпромиссному отношению к трём разделившим Польшу империям, без сомнения, займёт лидирующее положение и поможет освобождению других угнетённых Россией народов.

» Read more

Українознавство є найважливішою ланкою формування гуманітарної культури молодої особистості – громадянина України. Завдяки участю як в теоретичному засвоєнню надбань українознавства, так і в емпіричному досвідові підтримування його феноменів (від участі в українських урочистостях, святах, обрядах до огортання буденного побуту як українськими декоративно-ужитковими та естетичними, так і морально-ціннісними орієнтирами), студент вчиться поєднувати власне «Я» (внутрішній світ) із громадськими, національно-державними та загальнолюдськими інтересами та ідеалами. Тим самим, індивід, обираючи шлях на принципах традиції та актуалізації її питомих ознак в сьогоденні, забезпечує власне самопізнання та самотворення як українства в цілому, так і себе і своїх нащадків безпосередньо.

Виходячи з цього, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника став важливим регіональним центром формування українознавства як системи наукових інтегративних знань про Україну і світове українство як цілісність, як геополітичну і геокультурну реальність, що розвивається в єдності простору і часу.

Прикарпаття є унікальним етнічним середовищем України. Тут знаходяться історико-етнографічні регіони України – Бойківщина, Гуцульщина, Опілля і Покуття, між якими здавна окреслювалися певні межі і перехідні зони із відповідними культурно-етнографічними та мовними особливостями, адже тут побутують старожитні українські говори. Ця особливість Прикарпатського краю в українознавчому аспекті розглядається в таких комплексних та колективних виданнях:  «Мій рідний край – Прикарпаття» (відп. ред. В.І. Кононенко; Івано-Франківськ, 2000, 375 р.), «Прикарпаття – спадщина віків» (відп. ред. М.В. Кугутяк; Львів, 2006, 596 с.), «Етнос. Соціум. Культура: регіональний аспект» (відп. ред. В.І. Кононенко; Київ – Івано-Франківськ, 2006, 315 с.), «Соборність України: історія і сучасність» (відп. ред. В.І. Кононенко; Івано-Франківськ, 1999, 85 с.).

У порівнянні з тими виданнями, традиція яких йде ще з часів існування Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені Василя Стефаника,  віхою, що знаменувала якісну трансформацію українознавчих досліджень на новий науково-методологічний рівень, стала колективна монографія «Духовні цінності українського народу» (Київ – Івано-Франківськ, 1999, 294 с.) за редакцією професора В.І. Кононенка. Власне на основі історико-філософського та етнопсихологічного вивчення духовної спадщини українського народу в монографії здійснено спробу реконструкції його цінностей, соціокультурних чинників їх формування, форми прояву в історичному розвитку суспільтва, обгрунтовано пріоритетність у системі цінностей національної державності, мови, моралі та висвітлено динаміку ціннісних орієнтацій в умовах трансформації українського суспільства. » Read more

1 июля 2014 г. в Украине учреждена государственная награда “Орден Героев Небесной Сотни“: “Основание ордена Героев Небесной Сотни, которые своим подвигом очистили страну от позорного тоталитаризма, обязывает нас ответственно строить новую мощную державу“, – цитирует главу государства пресс-служба. Орденом Героев Небесной Сотни отмечаться лица за гражданское мужество, патриотизм, отстаивание конституционных принципов демократии, прав и свобод человека, активную благотворительную, гуманистическую, общественную деятельность в Украине, самоотверженное служение украинскому народу, обнаруженные во время Революции достоинства, других событий, связанных с защитой независимости, суверенитета и территориальной целостности Украины.

Украинофобы, комментируя учреждение “Ордена Героев Небесной Сотни”, говорят о ней: “Там же среди этой “сотни” каждый второй или сидел или привлекался. Почти весь УК. И это – пример для молодежи?” (https://www.facebook.com/albluminov/posts/732924463431414)

Да, есть выражение: «Патриотизм – последнее прибежище негодяя». По-английски фраза звучит так: Patriotism is the last refuge of a scoundrel.

Обычно приписывается то Л.Н. Толстому, то Оскару Уайльду и толкуется в том ключе, что-де писатель осуждал патриотизм как чувство, достойное только негодяев.

Но данное утверждение неверно, как неверно указан и его автор. » Read more

В сучасній ситуації роздвоєності (розтроєності, почвертуванні) національного духу українцям, усвідомлюючи свою європейську ідентичність і рятуючись від домінантного пресу «старшого брата / північного сусіда», варто б не так прагнути в напрямку західного всенівілюючого моноцентричного світу (з абсолютним домінуванням англо-саксонської цивілізації), а спрямовувати свій прорив у «Середземноморський світ» (з осмиленням ідеї Юрія Липи Української ПриПонтиди як «затоки» цього світу).

Русь-Україна від Дунаю до Кавказу завжди була морською («талассократичною»), на відміну від суходільної Московії, в якій «чудь начудила да меря намерила». Україна – традиційна морська і річкова держава. Ми любимо воду, водяну гладь і водяні простори.

«… Норманська теорія зображує початок Русі як становлення типової талассократичної цивілізації. З шляхом з варяг у греки головною водяною артерією. Наші предки були не тільки гіпержорстокими воїнами на кораблях, але й дуже жвавими торгашами, які захопили ринки Багдаду та Константинополя. Зовсім як так нелюбимі зависливими московитами англосакси» [Рахно К. ].

І предок Русі – скіфський бог моря, човнів і коней Геракл-Тагімасад. Тобто Ярослав-Дажьбог. Він же – святий Юрій, Урай-воротар (у волинських веснянках), він же – арійський бог Індра («Ядро»), переможець Врітри («Воротаря»):  «… Ріки говорять: русло вирив нам Індра, він, що має в руці блискавицю; він забрав, убив Врітру, який затримав води. Могутністю та силою вбив Врітру, ти випустив ріки, що їх проковтнув дракон. Індра вбив того, що затримував ріки, Врітру». Від Індри понесли у своєму череві звільнені ним ріки-корови священний плід, який позначався певною геометричною фігурою — ромбом, трикутником, мальтійським хрестом, свастикою тощо.

І  арії-скіфи – «земноводні», рептолоїди, за Геродотом, діти дніпровської напівдіви-напівзмії, яка народила їх від Геракла, або, за осетинським епосом про нартів, – від змієподібних водяних Донбеттирів.

І за українською казкою про «Яйце-райце», ми – від Оленки-зміївни, дочки старої Зміїхи з-за моря, яка наказала синові першої людини розпочати не тільки рільництво, але й судоплавну торгівлю. Син першого чоловіка одружився на дочці Зміїхи і успадкував її володіння.

Ми – торгівельна талласократія нащадків мудрої відьми-рептилії. Інколи кораблі-лодії та козацькі чайки змінювали на «кораблі степів» – чумацькі упряжі з волами, але суть – не змінювали. » Read more

Нет, в Украине происходит не раздел.

Русскоязычная макрогруппа в Украине уже давно превратилась в “твёрдый идентаристский кристалл” (перешла “из количества в качество”, “из демографии в духографию”), и теперь она не нуждается в большем закреплении своей этно-религиозной идентификации.

А вот украиноязычная макрогруппа только вот сейчас его завершила, так как ранее двадцать лет пребывала в состоянии “распорошенности”, “внутренней диаспоры” в собственной стране.

Только сейчас, когда обе макрогруппы стали “этническими кристаллами”, начался следуюший этап (и катализатором в нем – “ориентация на Европу”): социальная эволюция в Украине направилась к созданию сложного ансамбля этих двух главных (увлекая за собой и меньших) социальных групп – к созиданию “солидаристского сообщества”, где бы, по А. де Токвилю, иерархически организованные институты (от церквей и до частных ассоциаций) исполняли функции «великих обучающих заведений» с воспитания таких демократических ценностей, как доверие, терпимость и способность к компромиссам, а также поддерживали равенство между гражданами.

У статті визначено феномени історіософської, інтроісторичної та геокультурної реальності України, проаналізовано провідні тенденції еволюції українського національного культурного духу, розглянуто версії нереалізованих проектів розвитку національної самосвідомості в контексті європейської цивілізаційної традиції та можливості їх «нового прочитання».
Ключові слова: ініціація, історіософія, національна культура, європейська цивілізація, Європа, Україна, Тарас Шевченко, Іван Франко, нові гуманітарні праві.

В статье определены феномены историософской, интроисторической и геокультурной реальности Украины, проанализированы основные тенденции эволюции украинского национального культурного духа, рассмотрены версии нереализованных проектов развития национального самосознания в контексте европейской цивилизационной традиции и возможности их «нового прочтения».
Ключевые слова: инициация, историософия, национальная культура, европейская цивилизация, Европа, Украина, Тарас Шевченко, Иван Франко, новые гуманитарные правые.

In the article defines the phenomena historiosofic, introhistory and geo-cultural reality of Ukraine, analyzes the main trends in the evolution of the Ukrainian national cultural spirit, reviewed version of unrealized projects of national identity in the context of the European civilizational traditions and possibilities of their “new interpretation”.
Keywords: initiation, historical philosophy, national culture, European civilization, Europe, Ukraine, Taras Shevchenko, Ivan Franko, a new humanitarian right.

Один з українських дослідників езотеричних знакових систем запропонував візію, згідно з якою українська нація на момент проголошення незалежності в 1991 р. виявилася в ситуації такого собі ченця, який так і не добув посвячення, а тому не зміг зрозуміти, за що ж його так сильно і болісно лупцювали такі «підпільні буддисти» як от Йосиф Вісаріонович з ГУЛАГом – аналогом бамбукової палички настоятеля Шаолінського монастиря Фаня, котрою він приводив до «саторі» неслухняних ченців [1].

Однак тепер ми можемо констатувати, що внаслідок десятирічного етапу – від «помаранчевої революції» (2004 р.) до підписання асоціації з Європейским Союзом (2013 р.) – українська макрогрупа, яка знаходилася в статусі «нації як конвіксії» (convictio «переконаність (у наявності спорідненості, спільності)»), пройшла, нарешті, ініціацію (посвячення) та набула легітимний статус «нації як консорції» (consortium «співучасть, співтовариство»), проявивши всі три основні якості ініціанта – хитрість, відвагу і витримку. У відповідності з класифікацією ініціатичних «ритуалів переходу», запропонованою А. ван Геннепом (A.van Gennep, 1909) незалежність України може відповідати «ритуалу відокремлення» (rite of separation), «помаранчева» громадянська революція – «ритуалу передавання» (transition rite), а асоціація з ЄС (надалі – вступ до ЄС та НАТО) – «ритуалу інкорпорації» (rite of incorporation), «священного шлюбу» («гієрогамії»). » Read more

Гуцуляк О.Б. Обряд «священной весны», готская Сикамбрия, карпатские гуцулы и нартский Кавказ // Нартоведение на рубеже ХХ-ХХI в. : ІІ Международная научная конференция : 24-25 октября 2013 г. : [Программа]. – Владикавказ : Северо-Осетинский институт гуманитарных и социальных исследований им. В.И. Абаева Владикавказского научного центра РАН и Правительства РСО-А. – С.8.

Легендарное бегство Энея с горящей Трои — это осуществление обряда «священной весны» (ver sacrum) в честь богини Афродиты Урании, когда из этноса выделялось юношество, которое на правах отдельного этноса (клана) двигалось на колонизацию новых земель.

Именно так, по Геродоту [1], скифы отделили («у-краяли») от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок, прибывших из Малой Мидии (Атропатены) к Танаису-Дону, и в браке с ними создали новый народ — сармат (др.-иран. saoromant «опоясаный мечом»), славой и происхождением от которых гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан (гетман) христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий. Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию («племена богини Дану») и через Гибралтар. Они стали родоначальниками европейского рыцарства с его культом Грааля, которому прислуживают воинственные девы. Сарматки славились среди современников своей воинственностью и верховой ездой на  ряду с мужчинами.

Однако наиболее интересным является еще одна этногенетическая легенда. Готский историк Иордан в своих «Деяниях готов» сообщает, что готы изгнали из своей среды воинственных женщин-ведьм (haliurunnae) и те, выйдя из болот Меотиды в леса (Цезарий Гейстербахский указывает, что изгнанные ведьмы блуждали именно в лесах), от “лесных духов” (quos Faunos Ficarios vocant) родили народ гуннов [2].

Таким образом, приазовские амазонки Геродота, родившие от молодых скифов сармат, — это готки-ведьмы Иордана, пришедшие в Приазовье с берегов Балтики. А Адам Бременский сохранил предание о  том, что живущие на берегу Балтийского моря амазонки рождают детей от чудовищ с собачьими головами – «кинокефалов» [3].  Так на Солийской карте («Карте Генриха Майнцского») конца ХІІ – нач. XIII вв., где река Танаис-Дон непосредственно соединяет северный океан с Черным морем, кинокефалы помещены в Северном Причерноморье («Здесь живут мерзкие люди Грифа, кинокефалы»). Эбстфорская карта помещает их согласно более старой традиции в Индии и песьеглавец вооружен луком и стрелой, рядом значится легенда: «… Кинокефалы зовутся так, потому что у них песьи головы и личина; одеждой им служат звериные шкуры, а голос их — собачий лай».   Херефордская карта следует обеим традициям и помещает кинокефалов и в Индии, и в Причерноморье возле Меотийского озера (Азовское море). В русской традиции известен Полкан – былинный богатырь, обладающий песьей головой (враг / побратим Бовы-Королевича). » Read more

Нынешней правящей кланово-компрадорской элитой Украины (да и России) предлагается имитативное соучастие граждан с бюрократическо-государственным аппаратом (“партией власти”, “Системой”). Под девизом “Лидер и Защита”, с шаманским камланием “Лишь бы не было войны!..”, «За стабильность!».

Да, соучастие граждан в жизни государства должно быть именно как “открытое общество”. Но не как общество позднеиндустриального либерализма и консюмеризма (потребительства). А как общество, в котором принимают существование (экзистенцию) как открытость трансцендентному началу.

Как общество, в котором, по М. де Унамуно-и-Хуго, на смену “стаду выборщиков и налогоплательщиков” пришло гражданство из индивидуальных актов самоопределения эмпирических “я”, отдающих  себя истинной идее всеобщего единства абсолютно свободно, впротивовес, казалось бы, безнадежному противоречию его с действительностью.

Проблема как раз в том, чтобы помочь налоголательщику самоактуализироваться, выйти из тирании «культуры страха/вины» в свободную «культуру радости» (восторга, упоения):

» Read more

В сучасній ситуації роздвоєності (розтроєності, почвертування) українського національного духу порятунком може стати, як на нас, наприклад, «болгарський феномен», коли, натужно відкараскуючись від свого потурнацтва [1], цей південнослов’янський народ стрімко увірвався, проте, не у «словянофільський» світ (з абсолютною домінацією російської культури), а у «франкофонний» (при тому, що і закликали на царський престол «варяга» — представника германської династії, а не російської).

Можливо, українцям, в цьому сенсі, усвідомлюючи свою європейську ідентичність і рятуючись від домінантного пресу «старшого брата / північного сусіда», слід, проте, не так прагнути в напрямку західного всенівілюючого моноцентричного світу (з абсолютним домінуванням англо-саксонської цивілізації), а спрямовувати свій прорив у «Середземноморський світ» (з осмиленням ідеї Юрія Липи Української ПриПонтиди як «затоки» цього світу)?

Для Середземноморського світу є вимушеним співіснування різних культур, а отже, і виключенна будь-яка уніфікація, — це не просто modus vivendi, а світовідчуття.

Саме Середземномор’я перше створило дійсно демократичне співтовариство етносів «від Кордови до Києва» (Готфрід Бенн). Пізніше, щоправда, в цей світ була занесена «уніфікаційна» інфекція, наслідком чого й постав пізньокласичний імперський Рим (і його нащадки-покручі — Другий і Третій Рим).

Проте в своїй «здоровій» основі Рим Середземноморський, велич якого оспівували Віргілій («Четверта еклога»), Данте і Петрарка («Африка»), — в тому, що він поєднав європейську, африканську і азіатську кров, плекаючи в народних душах цього регіону спогад про заповітний «Золотий вік» Урана-Сатурна, в якому був повною мірою дієвим духовно-герметичний принцип блаженного життя «внизу (на землі), як на верху (на небі)». Саме великі європейці Гете, Гельдерлін, Ніцше і Камю заразили людство своєю тугою за «середземноморським небом», що невіддільне від землі (телурократія) і моря (таласократія), але що стоїть вище них (уранократія) і, тому, неділиме.

А отже, доступне для всіх, хто так чи інакше причетний до цього зачаровуючого дух і душу культурного світу. » Read more

Вважається, що досі популярність серед українства поезії (з виконанням нею комунікаційної та естетичної функцій, а також з претензією на реалізацію «триєдності свободи» – свободи творчості, свободи особистості і свободи народу) означає відсутність «релігії вищого чину», вказує на те, що поезія – лише її сурогат, або, якщо хочете, нижча, «матріархальна» форма релігії (пригадаймо слова Г. Гердера: «… Поезія була материнською мовою людського роду»). Тобто український етнос досі залишається у полоні інфантилізму, а спроба Івана Драча запропонувати «Закон про українську поезію» за своєю суттю виявляється атакою аборигенів з мотикою на колонізаторські мортири.

Щоправда, є ще одна нація в світі, яка звеличила поезію в канон – «… культ поезії в Китаї завжди далеко переважає звичайне для інших націй читацьке смакування і любування: читати обожнюваного поета із запаленим запашним ладаном і потім повільно його переписувати багато разів …, а головне, вчити його напам’ять у безмежній кількості – явище найзвичайнісіньке і скоріш правило, ніж виняток» [1].

Саме поезія, як вказував Т.С. Еліот, втілює функцію «нового витлумачення вже знайомого досвіду», «новим (пере-) прочитанням» збагачувати духовний світ і витончувати здатність сприйняття довколишнього [2]. Поезія є істинне, досконале знання, виговорювання головних смислів буття, вона зберігає ці головні смисли і захищає їх у всій їхній первісності. І якщо М. Хайдеггер, доказуючи це, опирається на досвід Г. Гельдерліна, Р.-М. Рільке і Г. Тракля, то у нас є цілий всесвіт осягнення суті реальності в поетичному слові – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Микола Зеров, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Василь Стус і тисяч інших подвижників поетичного слова. «… Якщо читати всю національну поезію як єдину книгу [виділено нами, – О.Г.], то в ній можна виокремити стійкі мотиви, которі … належать поетичній свідомості всього народу, характеризуют його цілісне сприйняття» » Read more

Понятие “Православие” (греч. “Ортодоксия”) генетически связано с ведическим Рта-Дакша, авестийским Артха-Дасена (эквивалент др.-рус. Ряд-Десница), то есть направлением “вправо” (против часовой стрелки), движением солнца с востока на запад (“посолонь”; попытка И. Кунцевича ввести крестные шествия “осолонь” вылилась в православный резистанс XV-XVI вв.). Это — путь Традиции внуков Солнца-Дажьбога на территории Украины, славянские корни названия которой (Ук- и Рай-) тождественны санскритским корням самоназвания Индии Бхарата — “воспитанная”, “культурная”, “традиция”. Путь Традиции на земле Традиции порождает у идущего им чувство убежденности у достижении желаемого результата, мобилизирует эмоционально-психологический эффект, вызванный выполнением ритуала “по Солнцу”, впервые введенного небесным Богом-Предком (повторение пути первопредка-тотема), а именно — воссоздание естественной субстанции без установки на её изменение. А современное жалкое состояние человечества (смертность, “испорченность”, “железный век”, “кали-юга”) воспринимается как логическое следствие прошлого, игнорирование этого пути, и, соответственно, как новая возможность исправится, преодолеть “ностальгию за идеалом”, за Эдемом, “золотым веком”.

Интересен взгляд, согласно которому доминантен  общеславянский архетип “Рай-Сад-Царство”, этакого солнечного “Заветного царства” примордиальной (изначальной) Традиции (по нашему мнению, украинская писанка, “яйцо-райцо” есть символом, иконой этого “потеряного райского царства” славян, сконденсированого пространства и сконденсированого богатства, разновидность “мандалы”, которая, как известно, не только диск, но любая икона с центральным образом, Луной и Солнцем).

Некоторые ученые считают, что “рай человечества эпохи палеолита” был именно на территории Украины и что  именно тектонический разлом земной коры в Украинском кристаллическом щите обусловил особенное геомагнитное и иное геофизическое влияние на формирующихся наших предков,  что незатопляемые на протяжении сотен миллионов лет со времен Силлурийского периода Подолье и Житомирщина есть мистическим местом планеты, » Read more

(Орос Ярослав. Чотирикутна зірка: Арійські притчі. – К. : МСП «Козаки», 1995. – 328 с.)

… із кумедних валунів
обізвався дикий пращур.
Іван Андрусяк

У сьогочасній українській літературі постало таке цікаве явище, як метаархеологічний твір (роман, повість, есей, вірш). Він пов’язаний не стільки з темою археології як такої або вивчення викопного минулого, але є спробою розкодування систем традиційних символів етносу, внаслідок чого прояснюється: людина є рівноправною частинкою Всесвіту і здатна звеличитися до першооснов світу, уподібнитися йому.

Одним із цікавих метаархеологічних творів є роман закарпатського журналіста Ярослава Ороса «Чотирикутна зірка». Автор – чільний репрезентант українського національного комплексу «гієрогамії» – «прагнення до священного шлюбу», жадання узаконитися у якійсь системі «відпочаткових Знаків» Буття. Проявом цього «комплексу» є пошук українськості у найрізноманітніших традиціях: тризубах загиблої Атлантиди, чубах-оселедцях на головах воїнів з фресок єгипетських пірамід, у ідіомах санскриту чи «арійських» символах українських вишивок, «буддійський» позах козакак Мамая тощо.

Вже у бібліографічній ремарці до книги Ярослава Ороса зазначено, що у романі мова йтиме про «арійський простір» буття та про те, як позбутися «немочі роздвоєння». Щодо «арійського простору», то тут автор не є оригінальним, бо на час виходу з друку «Чотирикутної зірки» т.зв. «арійська тема» в паранаукових публікаціях доволі набила оскомину поряд із солідними науковим введенням української території в коло побутування аріїв (книги М. Гімбутас, І. Дьяконова, Н. Гусєвої, О. Трубачова, Ю. Шилова, Ю. Павленка та ін.).

У основному розділі роману – «Заповіді Білих Горватів» – йдеться про людність «довегетаріанської доби», коли «горвати» харчувалися лише «горами»: «молоком і сиром» з Молочного Каменю. Потім, начебто, люди «знайшли сутність рослин», далі – «суть тварин», чим все більше «споганювали» свою власну суть. Вкусивши забороненого плоду, люди втратили уміння брати космічну енергію просто з каменю. Цікаво, що звернення до образу каменя як життєдайного первинного джерела наявне й у ліричному циклі Сергія Жадана «Каменофілія».

Згідно з Ярославом Оросом, коли людина стала вегетаріанцем – то був початок «шляху до забуття». Начебто, що людина їла – тим вона ставала. » Read more

 «Патріарх Бу-Ба-Бу» Юрій Андрухович пропонує всім українцям («ще не добитим») відкриття «лицарської Слави» своєї країни, слави «мандрованого лицаря-філософа», «визволителя Панни» (архетип «Персей») [1]. Цим він повторює західноєвропейського патріарха літератури Генріха Бьолля («Очима паяца», 1963 р.), який не знаходить для свого «лицаря-принца» іншого шляху, крім карнавально-циркового (знаменно, що один із перших романів Бьолля «Потяг прибув вчасно» початково мав назву «Від Львова до Чернівець»). Надалі романи Юрія Андруховича «Рекреації» та «Перверзія» явно перегукуються з такими романами Бьолля «Чим закінчилося одне відрядження» та «Груповий портрет з дамою».
Не слід перейматися тим, що ідея «лицаря-визволителя Панни» є смішною та споріднена іззамилуванням Дон Кіхота лицарською славою раннього Середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи лицар серця Дульцінеї втілював незалежне існування на «окраїні» суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи лицар Святої Покрови здійснював той же «момент» буття – жив на «окраїні», звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо ідальго Алонсо Кіхано – герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Петро Сагайдачний – герой-холерик,який і стінами Кремля та Хотина заволодів і свою Дульцінею проміняв на тютюн та люльку… Наполеона Бонапарта теж підіймали на глум за похід у Єгипет (акт замилування традицією хрестових походів). Але наслідком його став Розетський камінь та дешифрування давньоєгипетських ієрогліфів…
Так, «Великі Пригоди», «…Великі трагедії, – писав Микола Шлемкевич, – тяжкі переживання нації часто є струсом духа, після якого приходять глибокі відкриття. З розораних душ вистрелюють горді будівлі, в яких довго наступні покоління знаходять свій дім і світ» [2]. Начебто, тепер це вже реалізується:
… вже народжуєсь Київ – новий, златоглав
для нових офіцерів та антологій! » Read more

В статті розглядається наявність в українській ментальності двох аспектів – «буддисько-інтровертного» («аполлонічного») та «лицарсько-екстровертного» («фаустівського»), носіями яких є відповідні локуси – «село» та «місто», «культура» і «цивілізація». Дані аспекти не ворогують між собою (як вважають представники традиційного просвітянсько-заповідального дискурсу), а діалектично  взаємодіють один з одним як принципи «інь-ян» («ха-тха») і власне внаслідок цієї взаємодії етнос розвивається психологічно, будучи спроможним давати відповіді на виклики історії і породжуючи «нову  діалектичну якість» буття. Також розглядається генеза протистояння інтроветного та екстровертного аспектів через призму домінування різних сенсорних типів світосприйняття і показано можливість для українського етносу взяти участь у місії здійснення їх «примирення» шляхом інтимної діалектики цисцендентного (людина) і трансцендентного (буття).

Ключові слова: інтровертність, екстровертність, менталітет, буття, сенсорика, аполлонічна культура, фаустівська культура, ментальність, менталітет, психологія етносу. » Read more