В Україні, що розташована в центрі Європи, на могутньому фундаменті живих і вмерлих культур трьох тисячоліть зустрілися і застигли у неповторній єдності духовні хвилі європейського Заходу і великого Сходу.

І в цьому є глибинний, долевказуючий сенс, бо досвід розвитку людства наводить на думку, що цивілізації, замкнені в собі, відчуджені від сусідів географічними, релігійними чи духовними перешкодами, приречені на застій та деградаці.. Культурні прориви в будущину відбуваються там, де різні культури і типи мислення, на яких вони базуються, входять у безпосередній синтез, створюють сплав нової цивілізації. Як приклад можна навести історичний шлях арабо-кастильської Іспанії, середньовічної України або новітньої європеїзованої Японії. Процеси ці стихійні і некеровані; органічна пластика духовної взаємодії непомітна для сучасника – спостерігача, а наслідки – хоча не завжди передбачувані – все одно спрямовані на добро та прогрес мудрим плином історії. Історії, яка знає й приклади волюнтаристського впливу. Коли соціальні алхіміки – експерементатори спробували створити небачену псевдоінтернаціональну культуру, вивести її планово, як виводять нову породу свиней, у ретортах цього експерименту з’явилися цілі покоління люмпенів – маргіналів, без роду, без нації, споживачів поп-культури дешевого кічу.

І тоді, коли здавалося вже, що мутаціям бездуховності нема альтернативи, політичний поштовх перебудови поклав початок зворотному процесові. Базуючись на вищих цінностях людини, цей процес зупинив деградацію. Тільки тепер відходять у минуле регламентовані взаємини національних культур. Знову на перехрестях їх духовних впливів розпочинається робота – непомітна й повільна, але внаслідок її виникає плодючий шар справжнього духовного синтезу. » Read more

Книжный церковнославянский язык обладал удивительным свойством: всё, сказанное на этом языке, казалось русским аборигенам необыкновенно торжественным и вызывало глубочайшее уважение. Возможно, это следует считать предрассудком, недоразумением, ошибкой, но это было так. И по сей день – так же. По непонятной причине любому русскому человеку кажется, что старославянское слово «злато» звучит торжественнее исконно русского слово «золото». И так во всём. Ведь это был национальный и исторический выбор русского народа. Такое встречается и в других языках.

Например, «…английский язык облечен также и в Богослужебную форму, относящуюся по времени своего совершенствования к эпохе гения словесности Шекспира, т.е. к рубежу XVI и XVII веков. Это вовсе не тот грубый, пошлый, вульгарный глобальный английский современных сделок международного бизнеса. Напротив, это — самая возвышенная и изысканная форма английской речи, форма, в которой Триединый Бог, Пресвятая Богородица и святые могут достойно быть воспеты и прославлены в странах, где английский язык многим знаком» » Read more

Утрата матриархата была катастрофой для мира Традиции. Почитание высшего начала как женского предполагало изначальную божественность не просто мира как структуры, но и мира как материи, субстанции. Вся реальность осознавалась как ткань метаморфоз, где нет смерти, но есть превращения, динамические траектории изобильной, бьющей через край жизни. Мужчина был окутан в женщину, которая выступала и вне и внутри него, которая служила ему и вдохновляла его, которая была одновременно и его мыслью и его плотью. Златоволосая богиня Неба и Земли,пречистая Фрейя, мать богов и героев, она пропитывала своим присутствием быт и культ, созерцание и действие, искусство и созидание. » Read more

Міфологізація притаманна й сучасному “демо-ліберальному” суспільству ринкової економіки– міфом стає образ “золотого віку добробуту, вічної молодості та еротизму” (гламур), який ним, начебто, вже реалізований. Пропагується “масовий гедонізм” (уявлення про те, що тільки у стані радості, вдоволення, добробуту, естетизму (насолоди красою) людина тільки і є сама собою). Начебто в теперішню епоху “злиття виробництва та насолоди” (за Г. Маркузе) знімаються всі перешкоди для принципу задоволення та припиняється пригнічення “тваринних потягів людей”, індивідові й надалі байдуже, що на “вищому рівні” цивілізації він перебуває в стані “відчудження від своєї буттєвої сутності”. Демо-лібералізм породжує “нового люмпена”, який орієнтується тільки на споживання і який не знає вищих вимірів буття, який немає жодних обов’язків перед історією та культурою.

Міф демо-лібералізму закликає примиритися з реальністю, зображаючи можливість “Великого Виходу” з існуючого стану речей у багаточисельних серіалах типу “Район Мелроуз” або “Під сонцем Сен-Тропе”. » Read more

А. Эткинд считает, что условия для трансформации общества возможны лишь только тогда, когда “элитарный человек” почувствует неутолимую тягу “… ко всему настоящему, подлинному и первоначальному, а также отрицание им собственной культуры как неподлинной и ненастоящей … Есть историческая ирония в том, что романтическое стремление к первичности опыта оборачивается умножением неверных копий, касающихся иных миров или экзотической изнанки собственного мира, которые принимаются за безусловную и единственную подлинность” [Эткинд А. Хлыст (Секты, литература и революция). — М.: НЛО, 1998. — С.166].

Но сейчас «элитарный человек» радикально отличен от старых классических элит. Американский социолог К. Леш в работе с названием «Восстание элит и предательство демократии» как раз и показывает эту разницу. » Read more

До сих пор популярность в среде украинцев поэзии (с выполнением  коммуникационной и эстетической функций, а также притензией на реализацию “триединства свободы” — свободы творчества, свободы личности и свободы народу) означает отсутствие  “религии высшего порядка”, что она лишь её сурогат, или, если хотите, низшая, “матриархальная” форма религии (“поэзия была материнским языком человеческого рода“, — писал Г. Гердер).

Т.е. этнос остался в плену инфантилизма (а попытка И. Драча принять “Закон об украинской поэзии” есть атакой с мотыгой на колонизаторские мортиры)?

Правда, именно поэзия, как указывал Т.С. Элиот, воплощает функцию «нового истолкования уже знакомого опыта», «новым (пере-) прочитыванием» обогащать духовный мир и утончать способность восприятия окружающего » Read more

Писанка називається так тому, що вона роз-писана “письмом” – різними особливими кольорами та знаками, орнаментами та символами, що приховують у собі щось чудодійне, містичне. Вчені давно вже міркують над цим феноменом і вияснили, що слово “писати” прадавнє, означає  не лише “наносити якісь знаки на предмет”, а у глибинній своїй суті – “означувати ту сутність предмета, яку неможливо виявити лише через зовнішнє його сприйняття”. У слові “писати” той же корінь, що у слові “пістрявий”, котре мало значення “червоний”, “кривавий” [1]. Як відомо, у стародавніх мовах, у тому числі й мові Біблії,  слово “кров” (нефеш) означає ще й життя, душу (Левіт 17:14). Отже, наші предки, наносячи на куряче яйце певні червоні, а щонайперше це були кров’яні, смуги чи знаки, тим самим позначали його як предмет, що хоч і здається ззовні холодним і мертвим, та, навіть, схожим на камінь, але містить у собі таємницю життя, ту головну безсмертну субстанцію, ту божественну іскру, яку ми іменуємо душею. » Read more

Основним поняттям націології француза Гюстава Ле Бона (Лебона) є “ДУХ РАСИ”, “ДУХ НАРОДУ” та “ІНСТИНКТ НАТОВПУ”. На відміну від етнопсихологів націопсихологи типу Ле Бона розглядають особистість  не як індивідуалізоване вираження культури, а як пасивну частину натовпу, котри, у свою чергу, є носієм “духу раси”. Останній реалізується в інстинктивній, безсвідомій поведінці натовпу, а людина “найбільш за все керується у житті двома категоріями уявлень: уявленнями вродженими… або такими, що виникли  під впливом почуттів, та уявленнями  набутими чи розумовими” (Г. Ле Бон). Перші уявлення – це спадок раси, що сприймається та застосовується безсвідомо, інші не мають важливого значення у поведінці людини та стають дієвими тільки після того, як переходять через ряд поколінь у сферу безсвідомого. З того, що різні народи, а також і класи мають кожен свій “дух”, то представники різних етнічних та соціальних спільнот неоднаково розуміють одні і ті ж речі з причини різної спадковості та, отже, як стверджує Ле Бон, взагалі неспосібні зрозуміти один одного. » Read more

Сучасна наука саме християнство розглядає одним з таких каналів, якими дійшли до нашого часу язичницькі міфи та реалії. Щонайперше, через те, що значна частина обрядів та вірувань стародавніх слов’ян не протирічить християнському вченню (1), а тому не були у більшості втрачені з прийняттям християнства, а “асимільовані” останнім (2).

Різні дослідники використовують різні терміни на означення факту збереження язичницького  світобачення та світовідчуття у християнстві, а саме: » Read more

Осмислюючи духовно-культурну ситуацію межі Х!Х – ХХ ст., Леся Українка писала: “…Ми перебуваємо добу основного обновлення світогляду… Ми входимо з періоду релігійного і вступаємо в період науковий (тобто епоху позитивізму, – О.Г.)… Релігійність “випарувалась” з нашого життя… Ми зрозуміли, що нас оточує жива загадка , а не абстрактне божество індусів чи євреїв, і ми шукаємо відгадки у самому житті, а не в теологічних чи логічних роздумуваннях…  Ми готуємо шлях новій істоті… Ця нова мораль готує грунтовніші зміни, ніж усі найбільш реформаторські релігії “ (1). Тим самим поетеса, “дочка Прометея”, виступила як відвертий апологет неопоганської антираціоналістичної “філософії життя” Фрідріха Ніцше та його концепції “надлюдини”, повстала проти цивілізації “батька” -Прометея. Ця позиція визначається Сергієм Аверінцевим та Піамою Гайденко як “неоязичництво” (2), а Олексієм Лосєвим та Володимиром Єшкілєвим як “модернізм”  » Read more

Ті, хто не заангажований на передновітньому стані (преМодерні), на пошуці «чистого» або «свого» фундаменту, на «поверненні до архаїчності», власне утворюють, за британським творцем «філософії процесу»  Альфредом Н. Уайтхедом, націю.

Нація, за  А.Н. Уайтхедом, отже, є разюче неісторичною, а відзначається умоглядністю, жагою до ризикованих  пригод («авантюр»), прагнень до нового. Націоналістом є той, хто розуміє, що незмінне збереження досконалості неможливе: «…енергія націй спрямовується вперед до нових пригод уяви, випереджаючи фізичні пригоди дослідження. Виникає світ мрії, з тим, щоб у відповідний момент дати поштовх до дії… Перш ніж вирушити в Америку, Колумб розмірковував про далекий Схід, про кулястість землі, про безмежний океан. Пригода рідко досягає задуманої мети. Колумб не доплив до Китаю. Але відкрив Америку… Цивілізація, яка позбавлена пригоди, приходить у повний занепад… Література  минулого також була пригодою. Есхіл, Софокл, Евріпід були сміливими новаторами у світі духу» [1], тими, яких Гай Юлій Цезар, характеризуючи галлів, називав аматорами rerum novarum, «нових речей». » Read more

*         *        *

Туга Тараса Шевченка за “братолюбієм” (“філадельфією”), за “Вашингтоном з новим і праведним законом” аналогічна тому, як руси-християни часів княгині Ольги молили про осяяння світлом Христового вчення всієї Русі, яку благословив сам Апостол Андрій, спорудивши на Київських горах хрест (по-старогрецьки слово “ставрос” означає і “хрест”, і “кий”!). Хіба не знаменно, що Україну (Скіфію – Сарматію) в її етнічних межах, зі сходу на захід, благословив один із майбутніх американських “отців-пілігримів” Джон Сміт (1580 – 1631), який заснував у Новій Англії першу англійську колонію – Віргінію. Загальновідома історія його кохання до дочки вождя індіанців чарівної Покахонтас. В 1602 – 1606 роках він, втікаючи з турецького полону, мандрує через Дон (де є якесь таємниче місто Екополіс), Новгород-Сіверський, Кременець, Дубно, Острог, Заслав, Луцьк, Галич і Коломию до Германштадта (теперішнє румунське Сібіу у Трансильванії). (див.: журн. “Всесвіт”, 1997, ч. 7, с. 178 – 186).

Так, своє прочитання “Філадельфійського проекту” для України пропонує УНА-УНСО: “Відмінність західних країн у тому, що їхні гайдамаки взяли владу. Американського Гонту звали Джордж Вашингтон, а Залізняка – Томас Джефферсон” ( Корчинський Дм. Та його друзі, “Війна в натовпі”, К., 1999, с. 380). Ба, більше того: коли Шевченко писав своїх “Гайдамаків”, на американському континенті, в Аргентині, “міфопоет” Домінго Ф. Сарм’єнто (1845) пише  “Факундо”, епос про “злих гаучо”, які перемогли і взяли владу. Як Шевченко спасіння вбачав у “пришесті” Вашингтона  і Франкліна, так і його аргентинський побратим по перу стверджував, що від “доморощеного варварства” зможе порятувати тільки цивілізація Вашингтона, Франкліна та Вест-Поінта [1].

Як констатував російський поет (ще з “Срібного віку”) Сергій Городецький (див. його книгу “Жизнь неукротима”, М., 1984, с. 230), український геній Шевченка зрів під впливом щонайперше Рилєєва, який, у свою чергу, вчився “безстрашності у побудові драматичного конфлікту” у директора Кадетського корпусу, попечителя Дерптського університету та вихователя російського престолонаслідника Фрідріха М. Клінгера, автора драми “Штюрм унд Дранг” (“Буря і натиск”), німецького варіанту “Ромео та Джульєти”. За іменем цієї п”єси Клінгера постала ціла епоха європейського етосу і пафосу – штюрмерство (Гердер, Гаман, юний Гете, Шіллер), в основі якої – синтез трьох тенденцій: 1) культ особистості,  2) культ почуття і  3) культ природи.

І тільки Тарас Шевченко зміг знову в умовах миколаївської Росії підняти знамено “бурі та натиску”, самим стати його хоругвою (пор.: шиїтський титул “аятолла” означає “хоругва”, “знамення Боже”). Апофеоз – поема “Гайдамаки” як оригінальне продовження “штюрмерства” “Розбійників” Шіллера, що належать до “народницького” (Volkstumliche) його варіанту. Український письменник та культуролог Віктор Бер-Петров-Домонтович називає останній “шевченкінізмом” і відзначає, що у  ньому характерно сполучилися Біблія, фольклор, історизм, революційний пафос та творчі фантасмагорії поета (Петров В., “Естетична доктрина Шевченка”, журн. “Хроніка-2000”, ч. 39-40, с. 89). Як визначає поет Іван Драч, його

… дух не вичах,
цей лютий шал не заника.
Шуга огнем мені в обличчя
З сонетів Кравціва лисичих
І з вовчих строф Маланюка…

Тут вважаємо за доцільне зауважити, що наше визначення Шевченка як “українського штюрмера” є явищем цілісного пізнання сенсу (за Полем Рікером), а не явищем пізнання сенсу знаків, що ними є визначення Шевченка як “пророка” (С. Єфремов), “міфотворця” (Дж. Грабовічь), “відьмака” (Р. Семків), “упиря, заложного мерця” (О. Забужко), “вурдалака” (О. Бузина).

В ситуації сьогоднішнього тотального зубожіння, провінціалізму та кітчу, навмисно культивованого владним істеблішментом, коли не до “злетів духу” в умовах щоденної турботи про виживання, коли – “безперервний депресняк небогорівного Патрокла” (Степан Процюк), слідом за Шевченком

… і голову схопивши в руки,
дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки.

Ним є ніхто інший як сучасник Кобзаря – американський  поет та засновник філософії традиціоналізму Ралф Уолдо Емерсон. Він же залишається актуальним в епоху постмодернізму: “ Щодо мене, – пише Іхаб Хассан, – зараз я більш схильний звернутися у пошуках відповіді до Емерсона,… до Ніцше…, тобто  звернутися скоріше до інтегративної – хоч і діалогічної – здатності, такої як Уява, у якій співіснують злагода і розбрат” (Хассан І., “Культура постмодернізму”, журн. “Вікно в світ”, 1999, ч. 5, с. 110). Постмодернізм відкидає “Модерну” Європу так, як Шевченко відкинув “миколаївсько-академічну” Росію, так, як “Філадельфійський проект” відкинув “стару і виснажену Європу”: “…це неначе племінне вбивство жертовного короля, чи – популярніше – символічна жертва батька, коли плем”я хоче відкупитися від зла через воз”єднання з королем, як доростаюча людина хоче вийти з-під впливів батьків, щоб стати самостійною” (Тарнавський О., “Міф Америки”, журн. “Хроніка-2000”, ч. 39-40, с. 165).

“Постмодерніст”, отже, і Тарас Шевченко. Він шаман (“кобзар”): в архаїчних традиціях розповідається , що під час ініціації герой – “трікстер” довідується про те, що в дійсності ініціюючий його шаман є насправді його вітчимом та вбивцею справжнього батька (який з’являється героєві у видінні в образі істоти, що потім стає тотемом героя). Як наслідок, герой карає негідника та весь його рід, іноді навіть належну до нього свою власну сім’ю – дружину, дітей, матір (т.з. “комплекс Ореста”).

Без сумніву, що цим “ініціюючим шаманом-вітчимом” для Шевченка виступає Росія та її академічна культура. Але тут ідеться не про звичайну “русофобію” (“антирашизм”). Шевченко даний “архетипний комплекс” реалізує у своїй поезії шляхом т.зв. методу “Активної Уяви”: “… це діалог, котрий ви ведете з різними частинами вашого “я”, які живуть у безсвідомому. Певною мірою це схоже на сон (! – О.Г.), а тією лише різницею, що, зазнаючи це відчуття, ви не спите і повністю усвідомлююєте те, що відбувається… Йому здавалося, що він щось вигадує, а насправді він вихлюпував таємний зміст своєї внутрішньої сутності… Всі інтриги, невинні жертви, трагедії та пригоди були мимовільними відображеннями жахливих конфліктів, що здіймали бурі у його душі… Він відчув символи, що піднялися з його безсвідомого. Зрештою, його Активна Уява примусила його поглянути прямо в очі своєму внутрішньому “я”…” (Джонсон Р., “Сновидения и фантазии”, М., К., 1996, с. 167, 187).

Тим самим Шевченко занурив всю націю у стихію Активної Уяви, став її шаманом – “терапевтом” (пор. із практикою іудейських єретиків – “терапевтів” та з настороженістю щодо образу Кобзаря з боку ортодоксальних  ченців Києво-Печерської Лаври, що вони висловили в 1912 році).

Наразі у героя – “шамана” наступна можливість: знайти ув’язнену старим шаманом (у слов’янській традиції – Кощієм чи Змієм Гориничем)  дівчину-красуню (королівну), одружитися з нею та з її допомогою “винести  з потойбіччя” певні культурні набутки. Тобто герой з “трікстера” стає “культуртрегером”, відкриваючи для етносу  можливість “вільного польоту” не в політиці  (як це пропонував стародавній грек  Алківіад, учень Перікла та Сократа), а в єдиному, не знаючому часових та територіальних кордонів “четвертому вимірі культури”.

Реалізатором цієї Шевченкової ідеї стає тип людини, означений нами як “костомарівська людина”. Частину представників цього типу можна сплутати з т.з. “драгоманівською   ( толочкіанською)  людиною”, яка виступає провідником космополітизму, “світового громадянства”, заперечуючи націоналізм, за її переконаннями, ознаку старомодності та відсталості. Так, спалах “малоросійства” в незалежній Україні, на нашу думку, зумовлений тим, що в частині суспільства “застрягає” у безсвідомому оцінка негідності щодо вчинку стосовно  “батька” – СРСР (Росії, єдиної Русі), а звідси постає почуття вини та каяття за здійснений “великий злочин”, надання  ореолу святості (“табу”) усьому радянському (“”общєрусскому”, східнослов’янському, слов’яноарійському), а причетність до російської мови розглядається як виконання “ритуалу вірності” (“некрофільності”) стосовно до “тотема”.

Але згадаймо, бодай, такі імена іншомовних письменників як Саят Нова, Чингіз Айтматов, латиномовні українські та україномовні польські поети, Салман Рушді, Еміліу Чоран, Гійом Аполлінер, Василь Биков, Володимир Набоков… Останній не випадково обрав собі за псевдонім ім’я міфічного співочого птаха Сірина – “Сирійця” (“Птиця глаголемая сиринес человекообразна, суща близ святого рая…”), і символізує “новий спосіб висловлення в культурі”. Цю традицію, як на нас, заклав саме митрополит Іларіон у “Слові про Закон і Благодать” (поч. ХІ ст.), де на зміну “ветхому” приходить “все нове”.

---

(1) До речі, зауваження пана Є. Нахліка щодо  того, що Шевченко обурився, якби його за життя назвали «міфотворцем», бо для його «просвітительсько – романтичної свідомості» (sic!) це рівнозначно найменуванню “брехуном”. Так, у листі до М. Лазаревського від 8 жовтня 1856 р. він писав:  “Може, це і була коли-небудь правда, та тепер така стара стала, що похожа на міфологію, сиріч на брехню”. Вустами  поета міфологія тут себе   “з ввічливості” применшує, здійснює кенозис. Що суто характерно для християнської самосвідомості Шеченка.

Коли соціальні алхіміки-експериментатори прагнули створити небачену псевдоісторичну спільність, у ретортах цього експерименту виявилися цілі покоління люмпенів – маргіналів, без роду, без нації, споживачів масової культури та дешевого кітчу. Не дивно, що в українському середовищі постав феномен прагнення зберегти національнийстиль життя, моральні критерії та звичаї. Цей феномен ми пропонуємо називати “берегинізація” (1), або “обережительство”: “… оборонний аспект: боронити своє, доводити, які ми добрі, а які наші сусіди погані” (2).

Як зазначає російський культуролог П. Гуревич, більш вірним був би термін “традиціоналізм”, тобто прагнення зберегти те, що набуто людиною, нацією (3). Але для світової науки цей термін несе  навантаження войовничості та насильницького спротиву ще з часів громадянської війни в Іспанії 30-х рр., коли франкістська партія офіційно іменувалася “Іспанська традиціоналістська фаланга і ХОНС”. А культурологічна природа явища, яке ми пропонуємо називати “берегинізація”, або “орантизм”, полягає не тільки у простому збереженні традицій, але й у ненасильницькому спротиві зростаючій складності життя, тоталітарній дійсності та спробам асиміляції.

Функцію носіїв феномену “обережительства” поклала на себе українська інтелігенція переважно селянського походження, » Read more

Байдужість українства до здвигів у російській ментальності небезпечна. Історія свідчить, що групі, яка успішно відгукується на один “виклик” історії (як от українці здобули незалежну державу), рідко коли щастить відгукнутися на наступний. Арістотель назвав цю неспроможність знову “відгукнутися” на “виклик” історії терміном “перипетія” – “переміна ролей”. Тобто, за А. Дж. Тойнбі, переможець схильний здійснювати обожнення ефемерного “я” та за наступної нагоди “сушить весла”. Як наслідок – стає “жертвою помсти творчого дару”. Наприклад, Афіни доби Перікла виродилися в Афіни, нездатні осягнути Обявлення, яке їм приніс апостол Павло; огляд історії військових мистецтв засвідчує, що лише той, хто зумів ліпше скористатися з якогось нового винаходу, заспокоюється та дозволяє своїм ворогам випередити себе у наступній стадії розвитку військової техніки тощо.

Як на нас, проявом такого “заспокоєння” є намагання поєднати тенденції в україно- та російськомовних макрогрупах (общинах) громадян України за аналогією до того, як “об’єднює” частини острова Британія верховний суверен Сполученого Королівства: в Англії він належить до єпископальної церкви, а у Шотландії – до пресвітеріанської. » Read more

В корейской традиции известен Хванин («Царь Небес», Индра буддийского учения – владыка Неба и Земли). Он был внуком Хвангуна, одного из четырёх «Людей Неба». Хванину досталась фамильная ценность, с помощью которой он повелевал огнём и солнцем, а его государство называлось Хвангук (будучи союзом 12-ти меньших государств) и просуществовало три тысячи лет начиная с 7197 года до н. э.  Согласно «Хвандан коги», за 3301 лет в Хвангук сменилось семь императоров. Расположено государство было западнее современной Кореи и имело протяжённость 8 тысяч километров с запада на восток и 20 тысяч километров с севера на юг.

У Хванина был сын божественный сын-герой Хванун, который пожелал жить на земле посреди гор, долин и лесов. Хванин разрешил Хвануну и трём тысячам его последователей спуститься на высочайшую гору Пэктусан на севере Кореи, где Хванун основал город Синси («Божий Град»), » Read more

Згідно з тюркськими легендами, саме  у Київському печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії (“саума’а”; [1]) з однодумцями (“мурідан”) на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам (“мамай”) рахіб Шамс (840 р.) [2], який у 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам.

Походив Шамс з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі.  Через це всіх його нащадків прозивали “сіндійцями”. Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних (“північних”) булгар у Балтаварі (тепер — Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, — муллі Микаїлю  Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є “Легенда про доньку Шана” (“Шанкизи дастани”) » Read more

А. Кулаков указывает, что в  Системе Постмодерна и обезличивания человека в чащах сетей (социальных, информационных, экономических, культурных), в ситуации «биполярной оппозиции между Сетью и Я» (М. Кастельс), важным вопросом для человека стала необходимость в идентичности, желание самоидентифицироваться с помощью определенных ценностей или признаков. Как правило в этом «абсолютном противостоянии» человек руководствуется опорой на традиционные ценности (религия, нация, природа), но сразу же оказывается в опасности быть порабощенным фундаменталистскими движениями, раскалывающих общество по принципу «мы — они».

Якобы спасение в этой ситуации — в «позитивном проекте консолидации» » Read more

Активізація явищ тероризму  у світовому масштабі на початку ХХІ ст. спонукає до осмислення його  сутнісних основ, а не лише  віднесення його  до проявів “варварських” (язичницьких) пережитків (рудиментів) у сучасній цивілізації. Тероризм слід відносити до одного з тих “знакових явищ”, що  пророкують глобальне “повернення варвара (язичника)”, неодмінне, на думку деяких дослідників, у мультикультурну та поліцентриську  постіндустріальну епоху.

Спостерігаючи за фактом вживання терміну “язичництво” (синонім – “варварство”), російський психолог Г. Ільїн прийшов до висновку, що у соціальній історії він виконує роль “цапа – відбувальника” за падіння моралі та варваризацію культури. Наприклад, у Росії знатні бояри називали “язичниками” дворян часів Петра І, стовбові дворяни – купецтво та промисловців, останні – нігілістів – різночинців, партноменклатура – енкаведистів, елітаристи – егалітаристів, містики – раціоналістів, екологи – технократів і навпаки [1] . Також “язичництвом” (“паганізмом”) визначається прогресивний розрив з будь-якими прийнятними у цивілізації правилами, критеріями, принципами та цінностями, а також потяг до експериментування та творення нових дискурсів та цінностей. Саме так усвідомлюють себе постмодерністи, які поривають з раціоцентричним дискурсом Модерну. Уперше про це проголосив Ж.-Ф. Ліотар у своїх  “Лекціях про паганізм” (напис. в 1977 р., опубл. В 1989 р. ) [2]. В умовах, коли здається справджуються пророкування про “зіткнення цивілізацій”, поняття “варвари” використовується стосовно об’єктів антитерористичних акцій, що їх проводять країни Північно-Атлантичного Альянсу — представники, в основному, цивілізації Окциденту.

Отже, термін “язичництво” (“варварство”) виникає на переломі епох, за прискорення історичного розвитку, зі зміною культурних парадигм. » Read more

Мифологическое мышление предков было базировано на идее, что во время происхождения мира смешались антагонистические элементы и что самой главной задачей богов было их раздеделение [Леви-Строс К. Структурная антропология / Пер. с фр. – М.: Наука, 1982. – С.209].
Человеку, соответственно, суждено привыкнуть к этому созданному богами состоянию «разделения», узнать нормы, войти в роль.

Однако желанное человеком соединение, сцепление всего в гармонию осуществимо только в мире богов, существование которых есть гарантом безопасности от ненормированных соединений антагонистических элементов, где за каждый из них «ответственен» определенный бог (дух). Собственно в последнем и состоит сущностная идея политеизма (многобожия).

Поскольку только единство противоположностей рождает красоту, она является только, как замечает Ф. Шеллинг, совершенным взаимопроникновением или воссоединением того или другого, их неразличением, обозначающим «чудо», и которая прочувствывается потребителями искусства как «тихая преданность неизмеримому (Hingabe), успокоение в лоне мира», в поклонении пред божественным. » Read more